Настав світанок і ранкові промені сонця з’явилися на горизонті. Вогонь догорав. Дров більше не залишилось і потрібно було дістати більше. Чоловік спробував вийти за палаюче коло, але вовки відразу ж підхопилися йому на зустріч. Палаючі головешки змусили їх відскочити у бік, але вони більше не тікали, і Генрі марно намагався їх відігнати. І ось зрештою він геть вибився з сил і, хитаючись, поплентався у центр кола. Тоді один з вовків стрибнув за ним, але недоплигнувши, впав лапами на вуглі. Він завищав від болю та водночас заричав, відступаючи назад та опускаючи лапи в холодний сніг.
Зігнувшись, Генрі сів на свої ковдри. Його плечі обм’якли, голова схилилася на коліна, і було видно, що він здається. Час від часу він підіймав голову, щоб подивитися, як довго ще залишалося горіти вуглям. У вогняному колі з’явилися просвітки. Просвітки збільшувались – полум’я щезало.
– Як на мене, так ви можете зжерти мене хоч зараз, – пробурмотів він. – Так чи інакше, я збираюся заснути.
Крізь сон він побачив, як в просвітку кола вовчиця пильно дивиться на нього.
Пройшло небагато часу, перш ніж він знову відкрив очі, хоча йому здавалося, що він проспав багато годин. Щось незбагненним чином змінилося – зміни були шокуючими, і це змусило його остоточно прокинутися. Щось було не так. Він відразу не зміг зрозуміти, що саме. Та раптом до нього прийшло усвідомлення – вовки щезли. Лише витоптаний сніг свідчив про те, як близько вони підібралися до нього. Сон знову долав його, а тяжка голова хилилася на коліна, та раптом він різко випростався.
До нього донеслися крики людей, скрип саней та нетерпляче скавучання їздових собак. Від річки поміж деревами до нього пробиралося четверо саней. З півдюжини людей обступили Генрі, який зігнувся серед згасаючого полум’я. Вони трясли його, намагаючись розбуркати. Глянувши на них хмільним поглядом, з його вуст невиразно полилися дивні слова.
– Руда вовчиця… Приходить під час годівлі собак… Спочатку вона з’їла собачу їжу… Потім вона з’їла собак… А потім з’їла Білла…
– Де лорд Альфред? – заволав йому у вухо один з прибувших, при цьому трясучи щосили.
Він повільно похитав головою.
– Ні, вона його не з’їла… Він спочиває на дереві, там, де був останній привал.
– Він мертвий? – прокричав чоловік.
– І в ящику, – відповів Генрі.
Він невдоволено вирвав своє плече з рук розпитувача.
– Ей, залиште мене у спокої… Я страшенно виснажений… На добраніч.
Засіпавшись, повіки його закрились, а підборіддя опустилося на груди. І не встигнули люди опустити його на ковдри, як зачули хропіння, яке порушило морозну тишу.
Та не тільки воно хвилювало повітря. Здалеку доносилося голодне виття вовчої зграї. Залишивши людину, вона вирушила по сліду нової здобичі.
ЧАСТИНА II
РОЗДІЛ I – БИТВА ІКЛІВ
Вовчиця першою зачула людські голоси та скрипіння саней, і вона ж першою помчала геть від загнаної в згасаюче коло полум’я людини. Вовки не бажали залишати здобич, до якої підібралися так близько, і нерішуче топталися на місці ще декілька хвилин, прислуховуючись до звуків, а потім все-таки послідували по слідам вовчиці.
На чолі зграї біг великий сірий вовк – один із вожаків зграї. Він і вів зграю по її слідам. Вовк погрозливо ричав або кусав молодих вовків, коли ті намагалися його обігнати. Помітивши вовчицю, яка тепер повільно дріботіла по снігу, він прискорив біг.
Вона зрівнялася з ним, наче там було її місце, і побігла у темпі зграї. Вовк не ричав на неї і не шкірив зуби, коли бувало, що вона забігала уперед. Навпаки, він був до неї прихильний і, намагаючись догодити, біг поряд, нахиливши голову, а коли підбігав надто близько, то це вона ричала та шкірила на нього зуби. Коли їй траплялась нагода, вона могла цапнути його за плече. В такі моменти вовк не сердився. Він просто відстрибував у бік, роблячи декілька незграбних стрибків, всім своїм виглядом нагадуючи зніяковілого шанувальника.
Це була єдина проблема вожака зграї, а ось у вовчиці їх було декілька. З іншого боку від неї біг сивий старий вовк, чия шкура була усипана шрамами від багатьох сутичок. Він завжди біг з правого боку від неї, а все тому, що лише ліве око у нього було зрячим. А ще часто повертаючи, він любив набігати на вовчицю, торкаючись вкритою шрамами мордою її тулуба, плеча або шиї. Вона відхиляла такі знаки уваги своїми зубами, так само вона чинила з самцем по лівий бік від себе, та коли залицяння обрушувалися на неї з обох боків, тоді їй доводилося не зупиняючись відбиватися, швидко кусаючи обох вовків. Вона мала зловчитися залишити залицяльників позаду, підтримуючи свій темп із темпом зграї, і слідкувати за дорогою перед собою. В такі моменти самці, які бігли поряд з нею оголяли свої ікла і погрозливо ричали один на одного. Вони могли б зчепитися у поєдинку, але навіть залицяння та суперництво відходили на другий план перед голодом зграї, який невпинно нагадував про себе.
Кожен раз, ухиляючись від гострозубого об’єкту його бажань, старий вовк наштовхувався на трьохрічного вовка, який біг зі сторони його незрячого ока. Цей молодий вовк досяг своєї зрілості і, беручи до уваги те, що зграя була слабкою та зголоднілою, він демонстрував більше сили та спритності, ніж решта вовків. Як би там не було, він біг, зрівнявши свою голову з плечами одноокого вовка, котрий був старшим за нього. Коли він насмілювався зрівнятися зі старим вовком (що траплялося дуже рідко), той ричав та кусався, і примушував його зайняти своє місце. Однак інколи він потроху відставав і обережно забігав поміж старим вожаком та вовчицею. Така нахабність викликала подвійну хвилю гніву, а інколи – потрійну. Вовчиця виявляла своє невдоволення ричанням, а старий вожак, метнувшись, накидався на трьохрічного вовка. Інколи вовчиця нападала разом з ним. А інколи до них приєднувався і молодий вожак, який біг зліва.
Тоді молодий вовк, яий був вимушеним протистояти трьом кусаючим щелепам, різко зупинявся і присідаючи на задні лапи, погрозливо шкірився та їжився. Таке сум’яття попереду зграї під час руху, завжди ставала причиною штовханини позаду. Вовки, які бігли позаду, наштовхувалися на молодого вовка і виказували своє невдоволення, кусаючи його за задні лапи та боки. Він сам створював собі проблеми, адже голод і злість супроводжують один одного, але безмежний запал молодості примушував його час від часу наполегливо повторювати свій маневр, незважаючи на те, що він ніколи не мав успіху і приносив йому одні лиш неприємності.
Була б їжа, залицяння та бійки відразу ж стали б головними в зграї і вона б розпалася. Та вовки були у відчайдушному становищі. Вони були виснаженими від тривалого голоду і бігли повільніше, ніж зазвичай. Позаду плелися слабкі члени зграї – наймолодші та надто старі. Попереду бігли найсильніші. Та все одно, всі вони більше нагадували скелетів, аніж міцних вовків. Незважаючи на це, і не враховуючи кульгаючих вовків, рухи тварин були легкими та невтомними. Їхні волокнисті м’язи здавалися невичерпним джерелом енергії. Вслід за сталевим рухом м’яза, слідував інший сталевий рух, а за ним ще один і ще один, здавалося, вони можуть рухатися безкінечно.
Того дня вовки пробігли багато миль. Вони бігли всю ніч, і наступний день також зустрів їх у русі. Навколо простягалася промерзла, пустельна, без найменших ознак життя земля. Зграя самотньо просувалася безмежним краєм в пошуках інших звірів, котрих вона могла би проковтнути та продовжити своє існування.
Вовкам довелося перебігти декілька вододілів та дюжину невеликих струмочків в низовині, перш ніж їхні пошуки принесли успіх. Вони зустріли лосів. Першою здобиччю став здоровий самець. Тут було м’ясо, і тут було життя, і на їхньому шляху не стояли загадкові вогні та літаючі вогняні головешки. Їм були відомі широкі копита та гіллясті роги, і відкинувши притаманну їм терплячість та обережність, вони напали на здобич. Бій був жорстоким, але продовжувався недовго. Вовки оточили здорового самця з усіх боків. Сильними ударами своїх великих копит він розпорював їм черева та розколював черепи. Він давив та ломав їх на своїх величезних рогах, топтав їх копитами, підминав під себе, качаючись на снігу. Та він був приречений. Звір впав на землю, повалений вовчицею, яка люто роздирала йому горло та іншиим вовками, які вп’ялися в його тіло зубами, пожираючи його заживо, не чекаючи доки він припинить боротися.
