Таку впевненість демонструвала вся зграя. Він нарахував біля двадцяти вовків, котрі впивалися в нього голодними очима, або ж мирно спали на снігу. Вони нагадували йому дітей, котрі зібралися біля накритого столу та чекали дозволу, щоб розпочати їсти. І він був тією їжою, яку вони збирались скуштувати! Він запитував себе, як і коли розпочнеться банкет.
Коли він підкидав пучок хмизу у вогнище, то зрозумів, що якось по-новому сприймає своє власне тіло. Він спостерігав за тим, як працювали його м’язи, як вправно був влаштований механізм руху його пальців. Піднісши руки до вогнища, він знову і знову повільно згинав пальці, – то по одному, то разом, потім випрямляв їх або стискав та розтискав швидкими рухами. Він вивчав будову нігтя і натискав на кінцівки пальців. Спочатку різко, потім м’яко, перевіряючи свої відчуття. Це зачаровувало його, несподівано він відчув, що йому подобається його вправне тіло, яке так бездоганно рухалося, так плавно і так витончено. Потім він кинув швидкий переляканий погляд на вовків, які його оточили та вичікували своєї години, і наче хвиля усвідомлення накрила його, – усвідомлення того, що його дивовижне тіло, ця жива плоть, була нічим іншим як здобиччю, на яку полюють хижаки, яку вони роздирають і розрізають своїми голодними іклами, і вона була для них засобом до існування, точнісінько так, як лось чи кролик часто були засобом до існування для нього.
Він отямився від жахливої напівдрімоти і побачив перед собою руду вовчицю. Вона сиділа на снігу не далі, ніж в півдюжині футів від нього та з сумом спостерігала за ним. Обидва собаки біля його ніг скавчали та гарчали, але вона їх не помічала. Вона дивилася на людину, і на якийсь час він затримав на ній свій погляд. Він не відчував від неї загрозу. В її погляді читався лише неймовірний смуток, але він розумів, що цей смуток в рівній мірі приховував за собою лютий голод. Він був їжею і його вигляд пробуджував у неї смакові відчуття. Відкривши пащу, звідки потекла слина, вона задоволено облизалася від передчуття.
Приступ паніки пробіг по його тілу. Він поспіхом схопив обгорілу головешку, щоб кинути в неї. Та коли він ще тільки потягнувся за нею, не встигнувши навіть схопити і зкинути засіб оборони, вона вже відскочила в безпечне місце. Тоді він зрозумів, що їй не звикати до предметів, які в неї летять. Коли вона відскакувала, то заричала, повністю оголивши свої ікла. Її сумний погляд вмить щез, а на його місці з’явилася хижа лють, яка змусила його здригнутися. Він глянув на руку, в якій тримав головешку, і звернув увагу на вправну витонченість пальців, котрі її стискали, на те як вони обхоплювали всі нерівності поверхні, обвившись навколо грубого дерева. І коли він помітив як близько до вогню опинився мізинець, він відразу ж мимоволі відсмикнув його подалі від обпікаючого жару. І тієї ж самої миті він побачив, як білі зуби вовчиці трощать і рвуть на штатки ці чутливі, вправні пальці. Ніколи раніше його не зачаровувало його власне тіло так, як тепер, коли він був близьким від того, щоб з ним попрощатися.
Цілу ніч він відганяв зграю палаючими головешками. Скавчання та гарчання собак розбудило його від дрімоти, в яку він провалився. Настав ранок, але вперше денне світло не розігнало вовків. Генрі марно чекав, коли вони підуть. Вовки продовжували сидіти навколо вогнища, демонструючи впевненість у тому, що їхня здобич ось-ось опиниться у них на зубах і розвіяли бадьорість духу, яку він вже був відчув, коли почало світати.
Він зробив вдчайдушну спробу вирушити в дорогу. Та як тільки він відійшов від вогнища, найзухваліший серед вовків одразу ж наскочив на нього, але промахнувся. Генрі ухилився, відскочивши назад, а щелепи вовка зімкнулися в якихось шести дюймах від його стегна. Решта хижаків, скочивши на лапи, тепер насувалася на нього, і щоб відігнати їх, йому довелося закидати їх палаючими головешками, метаючи їх направо та наліво.
Навіть вдень він не наважився відійти від вогню, щоб нарубати свіжих дров. В двадцяти футах від нього височіла висохла ялинка. Йому знадобилося півдня на те, щоб перемістити своє багаття до дерева і під рукою у нього завжди лежало півдюжини хмизу, на випадок якщо б довелося відбиватися від переслідувачів.
Діставшись до ялинки, він оглянув ліс навколо, намагаючись визначити, куди вигідніше за все валити дерево, щоб пізніше можна було роздобути більше дров.
Ніч нічим не відрізнялася від попередньої, ось тільки його ще сильніше хилило на сон. Гарчання собак ставало тихішим. Крім того, вони гарчали безупинно, і його притуплена, сонна свідомість більше не сприймала тон їхніх голосів. І тут він різко прокинувся. Вовчиця стояла менш ніж в ярді від нього. Машинально він тикнув в її відкриту, гарчащу пащу палаючою головешкою. Вовчиця відскочила з вискотом від болю, а він, радуючись запаху смаленої плоті та шерсті, спостерігав за тим, як вона трясе головою та люто ричить.
Але тепер перш ніж задрімати, він прив’язав до своєї правої руки тліючу ялинову гілку. Декілька хвилин потому, він прокинувся від того, що вогонь обпікав йому шкіру. Декілька годин він дотримувався свого плану. Кожен раз, прокидаючись, він відганяв вовків, кидаючи в них головешки, підкидав хмизу в багаття та прив’язував нову гілку до руки. До певного моменту все йшло добре. Та коли Генрі в черговий раз закріпляв гілку на руці, то прив’язав її недостатньо міцно і як тільки його очі закрились, гілка впала з його руки.
Йому снився сон. Він наче знову опинився в Форт-МакГеррі. Було тепло та затишно, і він грав в кріббідж з начальником факторії. Форт оточили вовки. Вони вили під самісінькими ворітьми і час від часу вони з начальником факторії зупиняли гру, щоб прислухатися та посміятися над марними спробами вовків пробратися всередину. А потім у його дивному сні пролунав гуркіт. Двері різко відчинилися і в кімнату потоком ринули вовки. Вони кидалися на нього та на начальника факторії. Як тільки двері відчинилися, виття вовків стало неймовірно гучним. Тепер це виття непокоїло його. Його сон перетворився у щось іще – він не міг зрозуміти у що саме, але воно переслідувало його уві сні настирливим виттям.
Та раптом він прокинувся від завивання наяву. Несамовите виття та ричання було чути звідусіль. Вовки мчали до нього. Вони стрибали на нього з усіх боків. Зуби одного зімкнулись на його руці. Інстинктивно він плигнув у вогонь і відразу ж відчув як гострі зуби розривають плоть на його нозі. Почалась боротьба у вогнищі. Щільні рукавиці якийсь час захищали його руки від вогню і він, загрібаючи жмені жару, жбурляв їх в різні боки, доки багаття не стало схожим на вулкан.
Але боротьба була недовгою. Жар обпікав йому обличчя, обпалив брови та вії, а стопи нестерпно пекло вогнем. Він відскочив на край багаття, тримаючи в кожній руці по головешці. Вовки відступили. Сніг навколо зашипів під палаючими вуглями і, відходячи вовки фиркали та ричали, напевне, наступаючи на них.
Генрі кинув обгорівші рукавиці на сніг і заходився топтатися, охолоджуючи снігом ноги, не забуваючи при цьому кидати дерев’яшки в хижаків, котрим вдавалося підійти до нього занадто близько. Два його собаки зникли. Він знав, що вони стали черговою закускою в трапезі, яка затяглася та почалася декілька днів назад з Фетті, і схоже, найближчими днями йому судилося стати останньою стравою на цьому бенкеті.
– Ви ще до мене не дісталися! – закричав він, розлючено помахавши кулаком у бік голодних звірів.
Його голос оживив зграю, вони заричали, а вовчиця підбігла до нього ближче, поглянувши на нього з голодним смутком.
Генрі заходився виконувати новий план, котрий прийшов йому до голови. Він розклав багаття у широке коло, після чого присів в оточенні вогню, підклавши ковдри на талий сніг. Коли він зник за своїм полум’яним прихистком, вся зграя зацікавлено підійшла до краю вогнища, щоб подивитися, що з ним сталося. До цього вони не могли підступитись до вогню, а тепер, опинившись до нього так близько, вони мов собаки, щулилися, позіхали та розстягували свої худорляві тіла від незвичного їм тепла. Потім вовчиця сівши, підняла морду до зірок і завила. Решта вовків поступово приєдналася до неї і зрештою вся зграя, сидячи на задніх лапах, здійняла до зірок своє голодне виття.
