Той сумно глянувши на нього, побіг геть, потім повернувся і тихо заскавчав. Хазяїн заговорив з ним м’яко, але з серйозною ноткою у голосі і Біле Ікло нашорошивши вуха, слухав його дуже уважно.

– Все гаразд, приятелю, ти просто відправляйся додому, – продовжував він. – Біжи додому та розкажи їм, що зі мною сталося. Біжи додому, вовче. Ну ж бо!

Біле Ікло знав, що значило слово «дім», і хоча він більше нічого не зрозумів з того, що сказав хазяїн, він знав, що той хотів, щоб він пішов додому. Він розвернувся та неохоче поспішив геть. Потім, вагаючись зупинився та озирнувся через плече.

– Біжи додому! – почувся суворий наказ і цього разу він послухався.

Коли Біле Ікло прибіг до маєтку, вся родина сиділа на веранді, насолоджуючись пообідньою прохолодою. Важко дихаючи та вкритий пилюкою, він попрямував до них.

– Уідон повернувся, – вирішила його мати.

Діти, привітавши Біле Ікло радісними криками, побігли йому назустріч. Він ухилився від них та побіг до веранди, але наздогнавши його, діти обступили його біля крісла-гойдалки та перил. Біле Ікло заричав, намагаючись пролізти між ними. Їхня мати подивилася на них з передчуттям недоброго.

– Маю зізнатися, я лякаюся, коли бачу його поряд з дітьми, – сказала вона. – Мені здається, що будь-якої миті він може накинутися на них.

З несамовитим риком Біле Ікло вистрибнув з кутка, в який його загнали, поваливши хлопчика та дівчинку на землю. Мати покликала їх до себе і, заспокоюючи, сказала, щоб вони не докучали Білому Іклу.

– Вовк є вовк! – зауважив Суддя Скотт. – Йому не можна довіряти.

– Але він не чистокровний вовк, – втрутилася Бет, яка пітримувала свого брата, коли той не міг сам заступитися за Біле Ікло.

– Ти завжди повторюєш лише те, що говорить з цього приводу Уідон, – заперечив суддя. – Те, що в Білому Іклі тече ще й собача кров – всього лише його здогадки. На вигляд він…

Він не встиг закінчити речення. Біле Ікло з’явився перед ним і несамовито заричав.

– Йди геть! Лежати! – скомандував Суддя Скотт.

Біле Ікло повернувся до дружини хазяїна. Вона закричала від страху, коли він схопив зубами її за плаття та потягнув на себе, розірвавши нетривку тканину. До цього часу Біле Ікло вже привернув загальну увагу. Він перестав ричати і стояв з піднятою головою, заглядаючи їм в обличчя. Судоми стискали йому горло, але він стояв мовчки, в той час як його тіло тремтіло від спроб виплеснути те, що залишалося невимовленим та поривалося назовні.

– Сподіваюся, він не збожеволів, – сказала мати хазяїна. – Я попереджала Уідона, що теплий клімат не підійде тварині з Арктики.

– Я думаю, він намагається нам щось сказати, – повідомила Бет.

Цієї миті до Білого Ікла повернувся голос, він вихопився з нього вибухом протяжного гавкоту.

– Щось трапилося з Уідоном, – рішуче сказала його дружина.

Вони всі скочили на ноги, і Біле Ікло побіг вниз по сходам, озираючись та переконуючись, що вони слідують за ним. Біле Ікло загавкав вдруге і востаннє, примусивши інших зрозуміти те, що він хотів сказати.

Після цього випадку мешканці Сьєрра-Віста полюбили Біле Ікло ще більше, і навіть конюх, чию руку він вкусив, визнав, що він був розумним собакою, незважаючи на те, що в ньому текла вовча кров. А от Суддя Скотт не відмовлявся від своєї думки і доводив свою теорію, посилаючись на розміри та описи тварин, які він знаходив в енциклопедії та різноманітних працях по природознавству, і тим самим викликав невдоволення у всіх інших.

Минали дні, незмінно обдаровуючи сонячними променями долину Санта-Клара. Коли дні стали коротшими і Біле Ікло зустрів свою другу зиму в південному краї, він зробив дивне відкриття. Укуси Коллі більше не були такими болісними як раніше – вони скоріше були грайливими і зовсім не ранили його. Біле Ікло вже й забув, що вона отруювала йому життя, і коли вона гралася навколо нього, він церемонно відповідав на її пустощі, намагаючись бути грайливим, але виглядав при цьому дуже незграбно.

Одного разу вони дуже довго бігали по пасовиську, а потім Коллі повела його за собою до лісу. Того дня хазяїн збирався виїжджати верхи на коні, і Біле Ікло знав про це. Коня осідлали, і він чекав біля будинку. Біле Ікло завагався. Всередині він відчував присутність чогось, що було набагато сильнішим за всі закони, які він вивчив, всі його звички, любов до його хазяїна, навіть самої волі до життя, і коли в момент його нерішучості Коллі злегка вкусила його та стрімголов помчала геть, він розвернувся та побіг за нею. Того дня хазяїн їздив верхи на коні один, а в лісі пліч-о-пліч, Біле Ікло біг разом з Коллі, так само як його мати Кіче та старий Одноокий бігли багато років тому у безмовному північному лісі.

РОЗДІЛ V – СПЛЯЧИЙ ВОВК

У той час у всіх газетах писали про зухвалу втечу в’язня з Сан-квентінської в’язниці. Утікач був жорстокою людиною. З появою на світ природа обдарувала його сім’ям зла, і воно проростало в ньому без перешкод під впливом суспільства, яке не потрудилося заглушити його своєю добротою. Суспільство не відрізняється милосердям, і цей чоловік був екстраординарним результатом його роботи. Він був звіром – правда, звіром у людській подобі, проте настільки страшним, що його можна було б віднести до хижаків.

У Сан-квентінській в’язниці його визнали безнадійним. Покарання не могли його зломити. Він скоріше помер би в мовчазній люті, борячись до кінця, аніж продовжував би своє існування, дозволяючи себе бити. Чим лютіше він опирався, тим суворіше суспільство поводилося з ним і своєю жорстокістю лиш розпалювало у ньому злість ще більше. Гамівні сорочки, моріння голодом, побиття дубинами – таке поводження з Джимом Холлом не могло призвести ні до чого доброго, однак поводились з ним саме так. Так з ним поводилися ще з самого раннього дитинства, коли він жив у нетрях Сан-Франциско і був м’якою глиною в руках суспільства, готовий набути будь-якої форми.

Все трапилося, коли Джим Холл відбував свій третій термін у в’язниці. Він зчинив бійку з тюремником, який був майже таким самим жорстоким звіром, як і він сам. Тюремник чинив з ним нечесно – він усіляко пригноблював в’язня та намовляв на нього начальнику в’язниці, через що Джим Холл остаточно впав у немилість. Єдиною ж відмінністю між ними було те, що тюремник носив в’язку ключів і револьвер, а у Джима Холла окрім рук та зубів ніякої іншої зброї не було. Та одного разу він накинувся на тюремника і вчепився йому в горло зубами, наче звір, що живе у джунглях. Після цього випадку його зачинили в камері для безнадійних в’язнів. Він прожив там три роки. Стіни, підлога, стеля камери були оббиті залізом. Із камери він ніколи не виходив. І за всі три роки жодного разу не довелося йому побачити небо та сонячне світло. Він проживав дні у сутінках, а ночі проводив у чорній тиші. Джим Холл був замкнений у залізну гробницю, та був похований заживо. Він не бачив жодної живої душі, і за весь час ні з ким не обмовився і словом. Коли йому просовували їжу, він ричав як дикий звір. Все навкруги було ненависне йому. Днями і ночами він ревів, виказуючи свою лють всесвіту. А потім багато тижнів і місяців поспіль проводив у німому мовчанні, з’їдаючи себе в чорній тиші. Цей чоловік був втіленням найжахливішого кошмару, на який лише була здатна людська уява.

А потім, однієї ночі, він утік. Тюремні наглядачі стверджували, що це неможливо, проте камера була пустою, а біля дверей лежав мертвий тюремник. Тіла двох інших небіжчиків допомогли визначити його шлях по всій в’язниці до надвірних стін, і стало зрозуміло, що Джим Холл вбивав голими руками, щоб не створювати шуму.

Він забирав зброю вбитих тюремників та являв собою ніщо інше, як живе знаряддя вбивства, яке втікало через пагорби та яке переслідували організовані сили суспільства. За його голову пропонували високу винагороду золотом. Жадібні фермери переслідували його з мисливськими рушницями в руках. Його кров могла виплатити заставну або оплатити навчання сина в коледжі. Жителі міста, піклуючись про інтереси суспільства, взяли рушниці та вирушили на його пошуки. Зграя слідовиків йшла по його кривавому сліду. А слідовики закону, стражі порядку, яким суспільство платило, день і ніч чіплялись за його слід та вели переговори по телефону, телеграфу, мчали слідом за ним на поїзді особливого призначення.