Потрійне вбивство поклало край його неприємностям з собаками. Чутки про побачене поширювалися в долині та люди слідкували за тим, щоб їхні собаки не зв’язувалися з Бійцівським Вовком.
РОЗДІЛ IV – ПОКЛИК КРОВІ
Минали місяці. Південь пропонував багато їжі, тут не було ніякої роботи і Біле Ікло, не маючи ні в чому потреби, вів сите, щасливе життя. Він не лише фізично жив на півдні, але й все його існування нагадувало безхмарний південний край. Людська доброта, мов сонце з небес, обдаровувала його своїм теплом, і він розквітав під її променями, як розквітає квітка, посаджена в родючу землю.
Однак Біле Ікло все ще чимось відрізнявся від інших собак. Він знав закон навіть краще за решту собак, які виросли в цих краях і він дотримувався його ще більш ретельно аніж вони, проте в ньому наче зачаїлася жорстокість, наче його дика сутність все ще барилася в ньому, а вовк всередині просто дрімав.
Біле Ікло ніколи не заводив дружбу з іншими собаками. Він жив усамітнено, і коли йшлося про його побратимів, він волів і надалі триматися осторонь від них. Він відчував постійну відразу до собак ще з тих часів, коли маленьким вовченям йому доводилося терпіти нападки Ліп-ліпа і всієї зграї щенят, а потім, потрапивши до рук Красунчика Сміта, битися з ними за своє життя. Курс його природнього способу життя змінився, і він відмовився від своїх побратимів та обрав людей.
Крім того, всі південні собаки, побачивши його, одразу ж нашорошувалися. Він пробуджував у них інстинктивний страх перед дикою природою і, зустрічаючи його, вони завжди ричали та огризалися з ворожою ненавистю. Він же в свою чергу зрозумів, що пускати в хід зуби було необов’язково. Вже сам вигляд його вишкірених зубів і губів, що сіпалися, справляв потрібне враження, і рідко коли йому не вдавалося перервати атаку гавкаючого собаки і примусити сісти його на задні лапи.
Але в солодкому житті Білого Ікла все-таки була ложка дьогтю і нею була Коллі. Вівчарка не давала йому спокою. Вона не дотримувалася закону так само слухняно, як він. Коллі ігнорувала будь-які спроби хазяїна подружити їх. Біле Ікло постійно переслідувало її злісне, нервове ричання. Вона так і не простила йому вбивство курей і була переконана у тому, що він знову мав намір вчинити злочин. Коллі вважала його без вини винуватим, і поводилася з ним, як зі злочинцем. Вона перетворилася для нього на справжню кару. Наче охоронець порядку, вівчарка слідувала за ним навколо стайні і біля гончаків. І варто йому було всього лишень зацікавлено задивитися на голуба або курку, як вона одразу ж вибухала обуреним, лютим гавкотом. У нього був улюблений прийом, який примушував Коллі полишити його у спокої – він лягав, поклавши голову на передні лапи, і вдавав, що спить. Це завжди збивало з пантелику та заспокоювало її.
За винятком переслідувань Коллі, життя Білого Ікла складалося добре. Він навчився контролю та самовладанню, і засвоїв закон. Біле Ікло віднайшов почуття незворушності, спокою та філософської терпимості. Він більше не жив у жорстоких умовах і тепер небезпека, біль та смерть більше не чатували на нього звідусіль. З часом, зникло почуття страху та загрози від невідомого, яке раніше постійно нависало над ним. Його життя було тихим та спокійним. В ньому не було ніяких потрясінь – ані страх, ані вороги більше не чатували на нього.
Біле Ікло несвідомо сумував за снігом. «Занадто довге літо,» так би він подумав, якби розмірковував про це, але натомість він просто несвідомо сумував за снігом. А ще, особливо в спекотні сонячні дні, коли він страждав від жари, на нього нападав легкий сум за північним краєм. Однак його смуток лиш робив його тривожним та метушливим, і він не міг збагнути, що ж його гризе.
Біле Ікло ніколи не вмів показувати свої почуття. Він тулився до хазяїна і дарував йому свою співочу нотку любові, але більше він не знав, як показати те, що відчував. Однак, йому вдалося відкрити для себе ще й третій спосіб. Сміх богів завжди робив Біле Ікло вразливим, доводив його до сказу та викликав у ньому несамовиту лють. Але коли хазяїн добродушно сміявся, жартуючи над ним, його це не бентежило і не злило. Він відчував, як колеться та кусається стара лють всередині нього і поривається вирватися назовні, але вона натикалася на любов. Він не міг злитися, хоча йому все-таки необхідно було якось виказати своє обурення. Тоді він набував гордовитого вигляду, і це викликало у хазяїна ще більший вибух сміху. Помічаючи таку його реакцію, Біле Ікло гордився ще більше, що примушувало хазяїна котитися зо сміху. Зрештою, своїм сміхом хазяїн відучив Біле Ікло від звички гордитися. Його паща трохи відкрилася, губи ледь піднялися і в його очах з’явилися комічні вогники, в яких вбачалася скоріше любов, аніж грайливість. Біле Ікло навчився сміятися. Ще він навчився дуріти з хазяїном, який валив його на землю, перевертав та обрушував на нього незчисленні хуліганські прийоми. У відповідь Біле Ікло удавано злився, їжився, люто ричав та стискав щелепи з награним наміром нанести смертоносний удар. Але він ніколи не забувався. Його щелепи завжди хапали лише повітря. Під кінець такої гри, коли качання, штовхання, клацання щелепами та ричання робилося несамовитим і занадто буйним, вони несподівано розходилися на декілька футів, уважно дивлячись один на одного. А потім, так само несподівано, як сонце з’являється з-за хмар над штормовим морем, вони починали сміятися. Їхні ігри завжди закінчувалися тим, що руки хазяїна обвивали шию та плечі Білого Ікла, а той співав та ричав свою любовну пісню.
Але решта мешканців маєтку ніколи не мали можливості погратися з Білим Іклом. Він цього не дозволяв. Біле Ікло не зраджував своїй гордості, і на їхні спроби погратися він погрозливо ричав, і шерсть на його загривку відразу ж підіймалася дибки, що зовсім не свідчило про його грайливий настрій. Те, що він дозволяв хазяїну такі вольності не означало, що він має стати спільною собакою, яка буде любити усіх підряд, і стане розвагою для кожного. Він віддав своє серце хазяїну і відмовлявся знецінювати себе чи свою любов.
Хазяїну часто доводилося виїжджати верхи на коні, і одним з основних обов’язків в житті Білого Ікла було його супроводжувати. На Півночі він виказував свою вірність, працюючи в упряжці, але на Півдні не було саней, і не було собак, які б допомогали людям, переносячи вантаж на своїх спинах. І тому Біле Ікло навчився виказувати вірність у новий спосіб – він бігав разом із конем, супроводжуючи свого хазяїна. Біле Ікло міг невпинно бігти цілий день. Він біг плавно, невтомно та без зусиль по-вовчому ковзав по землі і, пробігши п’ятдесят миль, він самовдоволено забігав поперед коня.
Випадок з їздою верхи виявив у Білого Ікла ще один спосіб прояву своїх почуттів, і що цікаво, він виявив себе лише два рази за все його життя. Вперше це трапилося, коли хазяїн намагався навчити гарячого чистокровного верхового коня методу відкривання та закривання воріт, щоб їздцю не доводилося зістрибувати з сідла. Знов і знов, і багато разів поспіль він підводив коня до воріт, щоб закрити їх, і кожого разу кінь лякався, задкував та тікав геть. З кожною хвилиною кінь тривожився дедалі більше. Коли він піднімався на диби, хазяїн торкався шпорами до його боків, і він опускався на землю, але одразу ж починав брикати задніми ногами. Біле Ікло спостерігав за цими трюками зі зростаючим занепокоєнням, і коли стримуватися не було більше сили, він скочив перед конем та почав несамовито та погрозливо гавкати.
Хоча Біле Ікло пізніше часто намагався загавкати, і хазяїн заохочував його до цього, та вийшло у нього загавкати лише одного разу, і хазяїну не вдалося стати цьому свідком. По пасовиську промчав заєць, який несподівано з’явився під ногами коня, і той різко звернувши, спіткнувся і, випавши з сідла, хазяїн зламав ногу. Біле Ікло люто кинувся до горла винуватого коня, але голос хазяїна присадив його.
– Додому! Біжи додому! – наказав Уідон, після того, як оглянув свою травму.
Біле Ікло не опирався наказу. Хазяїн подумав був про те, щоб написати записку, але не знайшов ані олівця, ані паперу і тоді знову наказав Білому Іклу йти додому.
