Біле Ікло більше ніколи не спустошував курник. Це суперечило закону, і він це засвоїв. Хазяїн повів його у пташник і коли Біле Ікло побачив живу здобич, яка тріпоталася у нього під носом, природнім його пориванням стало напасти на неї. Він дав волю пориву, але голос хазяїна приборкував його. Їхне навчання в пташниках тривало півгодини. Знову і знову інстинкт спонукав Біле Ікло до атаки, і кожного разу, коли він йому піддавався, його осаджував голос хазяїна. Так він засвоїв закон і навчився ігнорувати курей ще до того як залишив їхню оселю.
– Не можна відучити тварину вбивати курей, – понуро похитав головою Суддя Скотт за сніданком, після того, як його син розповів, який він дав урок Білому Іклу. – Після того, як вона одного разу відчує смак крові та набуває такої звички… – він знову з жалем похитав головою.
Але Уідон Скотт не погоджувався зі своїм батьком.
– Я скажу вам, що я зроблю, – запропонував він нарешті. – Я закрию Біле Ікло в пташнику разом з курми на увесь день.
– Та подумай, він же передушить там усіх курей, – заперечив суддя.
– І більше того, – не вгамовувався син, – за кожну курку, яку він задушить, я заплачу золотою монетою.
– Треба б придумати покарання і для батька, – втрутилася Бет.
Сестра підтримала Бет, і всі, хто сидів за столом хором почали погоджуватися з її думкою. Суддя Скотт кивнув головою на знак згоди.
– Добре. – Уідон Скотт трохи поміркував. – А якщо наприкінці дня Біле Ікло не завдасть шкоди курам, за кожні десять хвилин, які він проведе в пташнику, ви повинні будете сказати йому виважено та серйозно, так само якби ви сиділи в якості судді і офіційно оголошували вирок: «Біле Ікло, ти розумніший, аніж я вважав.»
Сховавшись, щоб не сполохати Біле Ікло, вважаючи, що так результат їхнього парі виявиться достовірнішим, родина спостерігала за виставою. Але вистава не вдалася. Щойно хазяїн закрив Біле Ікло в пташнику і пішов, той ліг та заснув. Біле Ікло піднявся тільки одного разу і то, щоб піти до води та вгамувати свою спрагу. Він не звертав ніякої уваги на курей – вони для нього не існували. О четвертій годині, Біле Ікло з розгону заскочив на дах курника і зіскочив на землю з іншого боку і, опинившись ззовні, він неквапливою, важкою ходою покрокував до будинку. Він засвоїв закон. На веранді, перед захопленими членами родини, Суддя Скотт, присівши до Білого Ікла, шістнадцять разів повільно та офіційно вимовив: «Біле Ікло, ти розумніший, аніж я вважав.»
Але було безліч законів, які збивали Біле Ікло з пантелику, і часто викликали до нього немилість. Йому довелося засвоїти, що не можна також вбивати курей, які належали іншим богам. За ними були кішки, кролики та індички – нікого з них йому не можна було чіпати. Насправді, коли він ще не зовсім засвоїв закон, у нього складалося таке враження, що йому не можна чіпати жодне з живих істот. Коли він тинявся по пасовиську, куріпка могла бити крилами у нього перед носом, і залишитися цілою та неушкодженою. Він напружувався та тремтів всім тілом від нетерпіння та бажання накинутися на неї, але справлявся зі своїм інстинктом і не рухався з місця. Він корився волі богів.
А потім, одного разу, на тому ж пасовиську, він побачив Діка, який сполохав зайця та помчав за ним навздогін. Хазяїн сам спостерігав за його гонитвою і не перешкоджав їй. Більше того, він закликав Біле Ікло приєднатися до полювання. І так він зрозумів, що на зайців можна було полювати. Зрештою, він засвоїв весь закон. Він повинен був мирно співіснувати з усіма домашніми тваринами. Якщо ж дружити не виходило, тоді він принаймні зобов’язаний був зберігати нейтралітет. Але інші тварини – білки, куріпки, зайці були створіннями, які жили в дикій природі і не підкорилися людині. Вони слугували законною здобиччю кожній собаці. Боги захищали лише тих тварин, яких вони приручили і не допускали між ними смертельної ворожнечі. Богам належала влада над життям та смертю всіх живих істот, які їм належали, і вони ревно оберігали свою владу.
Життя в долині Санта-Клара було складним на відміну від скромного життя на Півночі. Головною умовою, яку диктували хитросплетіння цивілізації, був контроль, витримка, необхідність зберігати самовладання – ламке як крила метелика і в той же час тверде як сталь. Життя приймало тисячу різних облич, і Біле Ікло зрозумів, що він повинен зіткнутися з кожним із них, і з тим вирушав у місто Сан-Хосе, слідуючи за коляскою, або тинявся по вулицям, коли коляска зупинялася. Насичене, грандіозне та багатолике життя кипіло навколо нього, воно постійно тисло на його почуття, нескінченно вимагаючи негайної адаптації, і майже завжди змушувала його стримувати свої природні поривання.
У місті стояли м’ясні лавки і до м’яса, яке висіло в цих лавках, можна було легко дотягнутися. Це м’ясо йому не дозволялося чіпати. В будинках, куди хазяїн заходив з візитом жили кішки, яких він повинен був полишити у спокої. І всюди були собаки, які на нього ричали, і йому не дозволялося на них нападати. А ще на переповнених тротуарах зустрічалися люди, які звертали на нього увагу. Вони зупинялися, задивлялися на нього, тицяли на нього пальцями, обговорювали його та гірше за все гладили його. І ці дотики від усіх цих чужих рук, які несли у собі стільки небезпеки, він мав терпіти. Однак він стійко переносив цю процедуру. Більше того, він упорався з сором’яливістю та ніяковістю. Біле Ікло гордовито приймав увагу багатьох незнайомих йому богів. Він поблажливо приймав їхню поблажливість. З іншого боку, було в ньому щось, що не давало їм проявити до нього більше уваги. Вони гладили його по голові та йшли далі, вдоволені та радісні від того, що їм вистачило на це хоробрості.
Та не все складалося для Білого Ікла легко та просто. Коли Біле Ікло, слідуючи за коляскою, біг околицею Сан-Хосе, йому завжди зустрічалися хлопчаки, які закидували його камінням. Але погнатися за ними та напасти він не міг, знаючи, що це суперечить закону. Йому доводилося боротися з інстинктом самозбереження, і він боровся, тому що він став домашньою твариною, і намагався відповідати критеріям цивілізованого світу.
Незважаючи на це, Біле Ікло був не зовсім згоден з таким станом речей. У нього не було уявлення про те, що таке праведність та чесність, але життю властиве певне почуття справедливості, і це почуття відгукнулося у ньому образою на несправедливість того, що йому не дозволялося захистити себе від хлопчаків, які жбурляли у нього каміння. Він забув, що угодою, яку він уклав з богами, вони взяли на себе зобов’язання піклуватися про нього та захищати його. Та одного разу хазяїн зіскочив з коляски з батогом в руці і дав хлопчакам прочухана. Після цього вони більше не кидалися камінням. Біле Ікло зрозумів чому, і залишився цим задоволений.
Йому довелося пережити ще один подібний випадок. По дорозі в місто на роздоріжжі біля салуну бродило три собаки, які взяли за звичку накидатися на нього, коли він пробігав повз них. Знаючи його смертоносний метод боротьби, хазяїн ніколи не намагався змінити уявлення Білого Ікла про закон, який забороняв йому битися. Таким чином, добре засвоївши урок, Білому Іклу доводилося нелегко кожного разу, коли він пробігав повз салуна на роздоріжжі. Як тільки собаки починали мчати до нього, кожного разу його рик утримував усіх трьох на відстані, але вони плелися позаду, дзявкотіли та образливо обгавкували його. Так продовжувалося певний час. Двоє чоловіків з салуну навіть під’юджували собак накинутися на Біле Ікло. Одного разу вони привселюдно нацькували на нього собак. Тоді хазяїн зупинив коляску.
– Біжи, покажи їм! – сказав він Білому Іклу.
Та Біле Ікло не міг повірити. Він подивився на хазяїна, потім – на собак. Потім він знову нетерпляче та запитливо глянув на хазяїна.
Хазяїн кивнув головою.
– Ну ж бо, друже. Розірви їх на шматки.
Біле Ікло більше не вагався. Він повернувся і, не видавши жодного звуку, стрибнув до своїх ворогів. Всі троє опинилися перед ним. Почулося ричання, гризня, клацання зубів, було видно метання собак. На дорозі здійнялися клубки пилу, які приховали від очей боротьбу. Минуло декілька хвилин і двоє собак вже билося в передсмертних судомах в багнюці, а третій рятувався втечею. Собака перескочив через рів, проліз крізь огорожу з жердин і помчав по полю. Біле Ікло погнався слідом. Швидко та мовчки пересуваючись, наче ковзаючи над землею, як це властиво вовкам, він наздогнав собаку посеред поля, і поваливши на землю, загриз її.
