Так було з двома дітьми хазяїна. Все своє життя Біле Ікло не любив дітей. Він ненавидів і боявся їхніх рук. Ще у часи, коли він подорожував від одного індіанського поселення до іншого. Йому довелося відчути на собі дитячу жорстокість. Коли Уідон та Мод вперше підійшли до нього, він погрозливо заричав та набув злісного вигляду. Як тільки хазяїн злегка вдарив його рукою та гримнув на нього, Біле Ікло вимушений був дозволити їм себе погладити, але навіть тоді, під дотиками їхніх крихітних рученят, він не зміг вгамувати ричання, в якому аж ніяк не чулося співочої нотки. Пізніше Біле Ікло помітив, що хлопчик та дівчинка мали величезну цінність для хазяїна, і як тільки він це зрозумів, хазяїну більше не знадобилося бити його рукою чи прикрикувати на нього, щоб він дозволив дітям себе погладити.
Однак Біле Ікло не вмів висловлювати своєї прив’язаності. Він піддавався дітям хазяїна неохоче, хоча й поблажливо, і терпів всі їхні пустощі так, наче йому проводили болісну операцію. Коли Біле Ікло вже не міг більше терпіти, він підіймався і рішуче йшов від них геть. Та з часом діти навіть почали йому подобатися, хоча він все ще не проявляв своєї прив’язаності. Коли він помічав дітей, то сам ніколи не підходив до них, але з іншого боку, він і не втікав. А чекав, коли вони підійдуть до нього самі. І згодом мешканці Сьєрра-Віста почали помічати, як з появою дітей в очах Білого Ікла з’являвся радісний вогник, а коли вони йшли, щоб знайти собі іншу забавку, він проводжав їх з допитливим жалем у погляді.
Зміни в Білому Іклі відбувалися поступово, і для них потрібен був час. Наступним після дітей користувався його прихильністю Суддя Скотт. Можливо на це було дві причини: по-перше, він належав хазяїну і без сумніву був дуже дорогим йому, а по-друге, він був стриманим. Білому Іклу подобалося лежати біля його ніг на широкій веранді, коли той читав газету та час від часу удостоював Біле Ікло поглядом або словом – ненав’язливі знаки того, що він знає про його присутність і про його існування. Але так бувало лише тоді, коли поряд не було хазяїна. Коли з’являвся Уідон Скотт, всі інші живі істоти для нього зникали. Біле Ікло дозволяв всім членам родини гладити себе та носитися з ним, але жоден з них не отримував від нього того, що призначалося лише хазяїну. Ніякі їхні пестощі не могли викликати в ньому співочу нотку, як прояв його любові, і як би вони не старалися, нікому з них не вдавалося вмовити його до себе притулитися. Такий прояв самозабуття, покірності та абсолютної довіри призначався лише хазяїну. Насправді, Біле Ікло сприймав членів родини ніяк інакше, як власність хазяїна.
Також, Біле Ікло майже одразу ж навчився розрізняти родину та їхню прислугу. Останні боялись його, тоді як він просто стримувався від того, щоб на них напасти, а все тому, що він вважав їх власністю хазяїна, як і решту мешканців маєтку. Нічого окрім байдужості вони один до одного не відчували. Прислуга готувала для хазяїна, мила посуд та займалася іншими справами, такими ж, якими займався Метт в Клондайку. Іншими словами, вони були необхідною складовою частиною маєтку.
За межами маєтку Білому Іклу належало пізнати ще більше нового. Володіння хазяїна були величезними і утворювали цілий комплекс, та все-таки у них були межі та певна площа. Ділянка закінчувалася біля путівця, і там починалися володіння, які належали всім богам – дороги та вулиці. За огорожами ж знаходилися їхні приватні володіння. Все навкруги регулювала незліченна кількість законів, які диктували образ поведінки. Однак Біле Ікло не знав мови богів, і йому доводилося пізнавати все нове на власному досвіді. Він чинив так, як йому підказували інстинкти, доки не виявляв, що образ його поведінки суперечить закону і, зіткнувшись з ним декілька разів, він засвоював закон і дотримувався його.
Але найдієвішим у вивченні нового світу для Білого Ікла був легкий удар руки хазяїна або його докір. Любов Білого Ікла до Уідона Скотта була безмежною і, отримуючи від нього легкий удар рукою, він страждав набагато більше, аніж тоді, коли терпів жорстокі побої від Сірого Бобра чи Красунчика Сміта. Адже вони завдавали йому лише фізичного болю, під плоттю його неприборканий дух бунтував та залишався неушкодженим. Удар же хазяїна завжди був легким і не міг зробити йому боляче, але він ранив його глибше. Такий удар значив невдоволення хазяїна і від цього Біле Ікло відразу ж падав духом.
Насправді він рідко отримував ляпанець. Він слухався вже самого голосу хазяїна, який підказував йому, коли він чинив вірно, а коли ні, спрямовуючи його дії у вірне русло. Він був орієнтиром, який направляв його і допомогав зрозуміти образ життя у новому краї.
На Півночі єдиною одомашненою твариною була собака. Всі інші звірі жили на волі і ставали їхньою здобиччю, якщо собакам було під силу з ними впоратися. Все своє життя Біле Ікло добував собі їжу, полюючи на живих істот. Він і не підозрював, що на Півдні справи йдуть інакше, і про це йому довелося дізнатися відразу після того, як він оселився в долині Санта-Клара. Тиняючись рано вранці біля будинку і, повернувши за кут, він натрапив на курку, яка втекла з пташника. Природнім пориванням Білого Ікла стало з’їсти її. Блиснувши зубами, він зробив декілька стрибків за куркою, що перелякано кудкудакала, і ось йому вже пощастило скуштувати заповзятливого птаха. Курка, вирощена на фермі була жирною, а її м’ясо ніжним та, облизавшись, Біле Ікло вирішив, що здобич була смачною.
Пізніше того ж дня, він випадково зустрів ще одну курку, яка бродила біля стайні. Один з конюхів підбіг, щоб відбити її. Не знаючи на що здатен Біле Ікло, він захопив легкий баггі батіг, щоб ним відвоювати птаха. Після першого удару батогом, Біле Ікло полишив курку. Палка могла б зупинити Біле Ікло, та не батіг. Ні один м’яз на ньому не здригнувся, коли він мовчки, прийняв другий удар батогом, і вже був на півдорозі до горла конюха, а той, відсахнувшись назад зі словами: «Боже милостивий!» кинув батіг, щоб прикрити горло руками. В результаті рука конюха була розпорена до кістки.
Конюх був вкрай наляканий. Його вразила не стільки лють Білого Ікла, скільки його мовчазна атака. Все ще прикриваючи горло та обличчя пораненою рукою, що стікала кров’ю, він спробував сховатися в стайні. І йому б добряче дісталося, якби на допомогу не прийшла Коллі. Вона врятувала конюху життя, так само як врятувала життя Діку. Вівчарка з шаленою люттю накинулася на Біле Ікло. А все-таки вона мала рацію. Вона знала, що боги сильно помилилися, дозволивши вовку залишитися. Всі її підозри підтвердилися. Древній хижак розкрив свою сутність.
Конюх сховався у стайні, а Біле Ікло позадкував, побачивши оскал Коллі, і підставив її зубам плече, після чого заходився описувати круги на траві. Та добряче покаравши його, Коллі продовжувала свою кару і не відступалася, як вона це зазвичай робила. Навпаки, з кожною хвилиною її гнів розгорався дедалі більше, доки зрештою Біле Ікло не забув про гордість і просто не втік від неї через поля.
– Він навчиться не чіпати курей, – сказав хазяїн. – Але я не зможу пояснити йому, доки не спіймаю за цим заняттям.
Два дні по тому у нього з’явилася така можливість, але хазяїн навіть не міг припустити масштаби наслідку його розбою. Біле Ікло уважно оглянув пташники та вивчив звички курей. Вночі, коли вони посідали на сідало, він виліз на купу недавно привезених колод. Звідти він застрибнув на дах курника, пробіг по гребеневому брусу та сплигнув у пташник. За мить він вже був у курнику і тут почалася різанина.
Вранці, коли хазяїн вийшов на веранду, то натрапив поглядом на п’ятдесят білих курей породи леггорн, викладених конюхом рядком. Він протяжливо присвиснув, спочатку від несподіванки, а потім від подиву. Також його зустрів Біле Ікло, і той не виглядав присоромленим чи винним. Не усвідомлюючи скоєне ним, він випромінював гордість, наче він здійснив вчинок, справді гідний похвали та нагороди. Спостерігаючи за прикрою картиною, губи хазяїна стислися в жорстку лінію. Потім він суворо насварив Біле Ікло і в його голосі чувся один лише божественний гнів. Він також тицьнув Біле Ікло носом до вбитих курей і при цьому добряче ляснув його рукою.
