Оббігши навколо будинку до критих в’їздних воріт, він побачив там коляску. Вона вже зупинилась і з неї саме виходив хазяїн. Тієї миті, коли Біле Ікло ще мчався на повній швидкості, він раптом відчув загрозу з боку. До нього мчав дірхаунд. Біле Ікло спробував розвернутися до нього, щоб зустріти атаку, але він біг занадто швидко, а гочак був занадто близько. Він напав на нього збоку і швидкість його бігу, так само як несподіваність нападу захопили Біле Ікло зненацька. Удар відкинув його на землю, і він покотився шкереберть по траві. Оговтавшись, Біле Ікло набув злісного вигляду – його вуха були притиснутими до голови, губи звивалися в оскалі, ніс вкрився складками, і його зуби з брязкотом зімкнулися у небезпечній близькості від м’якого горла гончака.
Хазяїн кинувся до них, та він був надто далеко, і життя гончаку врятувала Коллі. Вона підскочила, коли Біле Ікло вже був на півдорозі до своєї жертви та збирався завдати їй смертельного удару. Її перехитрили і від неї втекли, не говорячи вже про те, як безцеремонно її жбурнули на гравій, і її поява була схожою на торнадо – підживлене ображеною гордістю, праведною люттю та інстинктивною ненавистю до хижака з лісової хащі. Вівчарка атакувала Біле Ікло перпендикулярно, коли він здійснював свій стрибок, і вдруге він покотився по землі.
Наступної миті підбіг хазяїн, який заходився утримувати Біле Ікло, доки його батько відкликав собак.
– Оце так, теплий же прийом довелося пережити самотньому вовку з Арктики, – говорив хазяїн, в той час як Біле Ікло заспокоювався від його пестощів. – За все його життя, лише одного разу його бачили поваленим на землю, а тут за півхвилини він двічі покотився шкереберть.
Коляска від’їхала, і з дому вийшло ще більше незнайомих йому богів. Деякі з них шанобливо стояли осторонь, але дві жінки знову повторили ворожий акт, обвивши руки навколо шиї хазяїна. Біле Ікло все-таки почав з ним миритися. Схоже він не завдавав шкоди, крім того звуки, які видавали боги зовсім не здавалися погрозливими. Боги зробили спробу подружитися з Білим Іклом, але він заричав, тим самим віджахнувши їх, і хазяїн попередив, що не варто до нього підходити. В такі моменти Біле Ікло поближче притискався до свого хазяїна і той, щоб заспокоїти гладив його по голові.
Гончак, почувши команду: «Дік, лежати!» вибіг по сходам на веранду та ліг в стороні, де, не припиняючи ричати, продовжував похмуро спостерігати за чужаком. Коллі стримувала одна з жінок-богів. Обвивши руки навколо її шиї, вона гладила та пестила її. Але Коллі була надто розгублена та занепокоїна – вона скавчала та не знаходила собі місця, обурюючись тим, що цьому вовку дозволили залишитися і була впевнена, що тим самим боги роблять велику помилку.
Всі боги попрямували сходами нагору в будинок. Біле Ікло, не відступаючи від хазяїна ані на крок, побіг слідком. Дік заричав на нього з веранди, і Біле Ікло, який тієї миті підіймався сходами, наїжився та заричав у відповідь.
– Відведіть Коллі в будинок та залиште їх наодинці, щоб вони змогли вирішити свою суперечку бійкою, – запропонував батько Скотта. – Після цього вони потоваришують.
– Тоді, щоб показати свою дружелюбність, Білому Іклу доведеться стати найближчим другом на похоронах, – засміявся хазяїн.
Батько з недовірою поглянув спочатку на Біле Ікло, потім на Діка, і зрештою на свого сина.
– Ти маєш на увазі…?
Уідон кивнув головою.
– Саме це я маю на увазі. За хвилину, щонайбільше за дві ви знайдете Діка мертвим.
Він повернувся до Білого Ікла.
– Ходімо, вовк. Це тебе слід завести до будинку.
Біле Ікло на прямих лапах забіг нагору по сходах і, ступаючи верандою, він не зводив очей з Діка, щоб передбачити його атаку збоку і водночас був готовий до будь-якого прояву невідомого, яке могло раптово з’явилися з будинку. Та нічого страшного він не знайшов. Зайшовши до будинку, він обережно провів розвідку в пошуках небезпеки, але там йому нічого не загрожувало. Потім задоволено фиркнувши, він ліг біля ніг свого хазяїна та заходився спостерігати за всім, що відбувалося навколо, готовий будь-якої миті скочити на лапи та завзято боротися з жахами, які, як йому здавалося, ховалися під стелею будинку, що нагадував пастку.
РОЗДІЛ III – ВОЛОДІННЯ БОГА
Вміння пристосовуватися не лише було дане Білому Іклу від природи, але багато подорожуючи, він поступово і сам усвідомив всю цінність такої якості. В Сьєрра-Віста – таку назву мав маєток Судді Скотта – Біле Ікло швидко відчув себе як вдома. У нього більше не було серйозних сутичок з собаками. Вони більше за нього знали про богів з Півдня, і собаки прийняли Біле Ікло, бо йому було дозволено зайти в будинок разом з богами. Боги дозволили вовку залишитися в маєтку, незважаючи на те, що його присутність там була небувалою, і вони, собаки богів, могли лише визнати таке рішення.
Дік, який був вимушений поступитися, спочатку холодно тримався з Білим Іклом, та незабаром став ставитися до нього спокійніше, та прийняв його за ще одного мешканця маєтку. Якщо б все залежало від Діка, вони б стали добрими друзями. Ось тільки Біле Ікло не був схильний заводити дружбу. Все чого він вимагав від інших собак, так це, щоб вони не турбували його своєю компанією. Все своє життя він тримався від свого виду осторонь, і зараз йому хотілося зберігати цю дистанцію. Спроби Діка потоваришувати докучали йому. І кожного разу, ричанням він відганяв його. На Півночі він засвоїв, що хазяїнових собак чіпати не можна, і він про це не забував, але він наполягав на усамітненні і тому повністю ігнорував Діка, після чого ця добродушна тварина зрештою відмовилася від будь-яких спроб подружитися з ним, і стала проявляти до нього не більше цікавості, аніж до конов’язі біля стайні.
Але з Коллі було дещо інакше. Навіть попри те, що вона підкорилася рішенню богів, які дозволили Білому Іклу залишитися, не було причини, по якій вона мала б залишити його у спокої. Спогади про численні злочини, які вовки вчинили проти її предків, глибоко проросли своїми коренями у її свідомість. Не за один день і не за одне покоління забуваються розорені кошари, і ці злочини підштовхували її до помсти. Вона не сміла порушувати волю богів, які дозволили Білому Іклу залишитися, та ніхто не забороняв їй отруювати йому життя всілякими дрібницями. Між ними була стародавня ворожнеча, і вона збиралася нагадати йому про це.
Користуючись своєю перевагою самки, Коллі дратувала та знущалась над Білим Іклом. Інстинкт не дозволяв йому атакувати її, і водночас її настирливість не дозволяла йому її ігнорувати. Коли Коллі кидалась до нього, він підставляв її гострим зубами своє плече, яке захищало густе хутро, та гордовито йшов геть. Коли ж вона сильно докучала, йому доводилося з терплячим та нудьгуючим виглядом ходити по колу, відвертаючи від неї голову і підставляючи своє плече. Однак інколи, коли вівчарка добиралася зубами до його задньої лапи, він прискорював свій відступ і в його втечі аж ніяк не лишалося і натяку на велич. Але, яка правило, йому вдавалося зберегти почуття власної гідності, і він поводився майже величаво. Якщо вдавалося, він її ігнорував і намагався триматися подалі. Якщо ж він бачив та чув, що вона наближається, він просто вставав та йшов геть.
Білому Іклу треба було ще багато чому навчитися. Життя на Півночі було саме по собі простим, а в Сьєрра-Віста йому довелося зіткнутися з деякими труднощами. Передусім, йому треба було познайомитися з сім’єю хазяїна. Такий досвід у нього вже був. Так само як Сірому Бобру належали Міт-са та Клу-куч, які розділяли з ним їжу та ковдри, так його хазяїну належали всі мешканці маєтку Сьєрра-Віста.
Та була і відмінність, безліч відмінностей. Сьєрра-Віста була величезним маєтком в порівнянні з крихітним вігвамом Сірого Бобра. В маєтку жило дуже багато людей, і всіх їх треба було запам’ятати. Тут жив Суддя Скотт зі своєю дружиною, дві сестри хазяїна – Бет та Мері. У хазяїна була дружина, яку звали Еліс, а ще у нього були діти Уідон та Мод – малюки чотирьох та шести років. Ніхто не міг пояснити йому, хто були всі ці люди, він нічого не знав про кровні узи та родинний зв’язок і ніколи не зміг би цього зрозуміти. Однак він швидко розпізнав те, що всі вони належали хазяїну. Коли йому випадала нагода, він спостерігав за поведінкою мешканців маєтку, за їхньою мовою і навіть за інтонацією їхніх голосів, і потроху став пізнавати, наскільки близькими вони були хазяїну і наскільки прихильно він ставився до них. Визначивши, як хазяїн відноситься до інших, Біле Ікло відносився до них так само. Те, що було цінним його хазяїну, шанував і він, все, що було дорогим серцю його хазяїна, про те Біле Ікло піклувався та пильно охороняв.
