РОЗДІЛ II – ПІВДЕННИЙ КРАЙ
Біле Ікло зійшов з пароплаву на берег в Сан-Франциско. Він був приголомшений. Підсвідомо, не вдаючись до логіки, він асоціював могутність з божеством. І ніколи раніше білі люди не здавалися йому настільки дивовижними богами як тоді, коли він ступав по слизькій мостовій Сан-Франциско. Замість дерев’яних хатин, до яких він звик, тут були високі будинки. На вулицях з усіх боків на нього чатувала небезпека: туди-сюди гасали карети, вози, автомобілі, здорові коні тягнули величезні фургони, а страхітливі трамваї та електромобілі гуділи, бринчали та брязкотіли посеред дороги, видаючи без перестанку погрозливе вищання, таке саме, як видавала рись, яку він зустрічав у північних лісах.
Все навкруги свідчило про могутність. За усім стояла людина, яка створювала, панувала та керувала, даючи зрозуміти наскільки давньою є його влада над предметами. Все навколо було величезним та захоплювало дух. Біле Ікло відчував жах. Страх охопив його. Будучи дорослим, гордим своєю силою собакою, в Сан-Франциско він знову відчув себе маленьким та незначним, як тоді, коли ще в дитинстві він вперше прийшов з лісової хащі у поселення Сірого
Бобра. І тут було так багато богів! У нього голова ходила обертом, коли він спостерігав, як вони снували навколо нього. Гуркіт вулиць бив йому по вухах. Його дивувала неймовірна, безкінечна метушня та рух предметів. Він ще дужче відчув свою залежність від хазяїна, і йшов за ним слідком, щоб ні в якому разі не втратити з очей.
Жахлива картина міста здалася Білому Іклу нереальним, страхітливим видінням, яке пізніше ще довго переслідувало його уві сні. Хазяїн посадив його до фургону, прив’язавши на ціпку в кутку серед навалених в купу скринь та валіз. Тут володарював сильний, кремезний бог, який гримлячи скринями та ящиками, затягував їх до фургону, підкидаючи до купи, або ж викидав їх з фургону іншим богам, які чекали, щоб отримати багаж.
І в цьому пеклі, заваленому валізами, хазяїн покинув Біле Ікло Принаймні, Білому Іклу здалося, що хазяїн його покинув, та потім він вчув запах брезентового мішка з його одягом, який лежав поряд з ним, і відразу ж заходився його охороняти.
– Нарешті ви прийшли, – буркнув бог, який керував фургоном, коли годину потому біля дверей з’явився Уідон Скотт. – Ваший собака не дозволив мені і пальцем доторкнутися до ваших речей.
Біле Ікло визирнув надвір. Він був вражений. Міський жах зник. Біле Ікло прийняв фургон за кімнату в будинку і перед тим, як увійти туди, всюди було місто, а якийсь час потому місто щезло. Його гуркіт більше не шумів у нього у вухах. Його очам відкрилося привітне селище, залите сонячним світлом, бездіяльне та заряджене умиротворенням. Та в нього не було часу дивуватися метаморфозам. Він прийняв їх, як приймав всі незбагненні творіння та прояви богів. Це було чергове свідоцтво їхньої могутності.
Поблизу на них чекала коляска. До хазяїна підійшли чоловік та жінка. Жінка потягнулася до хазяїна та обхопила його шию руками – ворожий акт! Наступної миті Уідон Скотт вирвався з обіймів та кинувся стримувати Біле Ікло, який перетворився на демона, що ричав та бушував.
– Все добре, мамо, – говорив Скотт, надійно утримуючи та заспокоюючи Біле Ікло. – Він подумав, що ви збираєтесь мені зашкодити, і він би цього не допустив. Все добре. Все добре. Він швидко все зрозуміє.
– А до тих пір мені буде дозволено проявляти свою любов до сина лише тоді, коли його собаки не буде поруч, – засміялася вона, хоча була блідою та ледве трималася на ногах від страху.
Вона дивилася на Біле Ікло, який продовжував ричати, їжитися та злісно блискати очима.
– Йому доведеться навчитися. Я розпочну його навчати просто зараз, сказав Скотт.
Він м’яко заговорив до Білого Ікла, доки той не заспокоївся, а потім його голос став жорстким.
– Лежати! Ну ж бо, лежати!
Цій команді його навчив хазяїн, і Біле Ікло з похмурим виглядом скорився йому, хоча ліг неохоче.
– Ну ось, мамо.
Скотт відкрив обійми їй назустріч, але не зводив очей з Білого Ікла.
– Лежати! – пригрозив він. – Лежати!
Біле Ікло, який мовчки їжився, був трохи підвівся, та почувши команду, знову опустився на землю і продовжив спостерігати за ворожою поведінкою, яка знову повторювалася у нього на очах. Та обійми жінки не зашкодили хазяїну, так само як і обійми чоловіка, які послідували за цим. Потім мішки з одягом перенесли в коляску, після чого незнайомі боги і його хазяїн самі в неї сіли, і Біле Ікло побіг за нею слідком. Він то сторожко біг позаду, то їжачись, підбігав до коней, попереджаючи тим самим, що він за ними слідкує та не дозволить, щоб богу, якого вони так швидко везли, щось зашкодило.
П’ятнадцять хвилин потому коляска заїхала в кам’яні ворота та поїхала по алеї під склепінням горіхових дерев. Обабіч дерев простиралися широкі газони, на яких то тут, то там росли міцні дуби з розлогим гіллям. Відразу ж за газонами, які були вистелені доглянутою молодою травою, показували свої рижуваті та золотисті покривала випалені сонцем луки, а за ними виглядали коричневі пагорби з пасовиськами на схилах. В кінці алеї, на пагорку стояв будинок з великою верандою та безліччю вікон.
Біле Ікло не встиг як слід огледітися навколо. Щойно коляска заїхала до садиби, на нього накинулася ясноока вівчарка з гострою мордою, яка була справедливо обурена та злилася. З’явившись перед ним, вона відрізала дорогу до хазяїна. Біле Ікло не видав погрозливого рика, але шерсть його стала дибки, коли він розпочав свою мовчазну та смертоносну атаку. Але він так і не довів початого до кінця. Біле Ікло різко та незграбно зупинився, упираючись прямими передніми лапами перед собою, майже присівши на задні, і стримуючи все своє тіло від пориву, намагаючись будь-що уникнути зіткнення з собакою, на яку хотів був напасти. Це була самка, і закон його виду кинув перед нею бар’єр. Напасти на неї значило для Білого Ікла не що інше, як опір своєму власному інстинкту.
Та вівчарка не відчувала того ж. Будучи самкою, вона не володіла тим самим інстинктом. В той же час, вівчарка інстинктивно відчувала страх перед дикою природою і особливо перед вовком. Для неї Біле Ікло був вовком, вродженим хижаком, який живився її отарами з тих самих часів, коли вівці вперше збилися в череду, а її далекі предки почали їх опікати. І коли він відмовився від свого нападу, прикипівши на місці, щоб уникнути з нею контакту, вона одразу ж на нього напала. Біле Ікло невдоволено ричав, відчувши її зуби на своєму плечі, та незважаючи на це, не робив жодних спроб зашкодити їй. Він ніяково відступив на прямих лапах і спробував обійти її. Він намагався проскочити і так і сяк, вигинаючись та ухиляючись, але всі його спроби були марними. Вона вперто загороджувала йому дорогу.
– Коллі, до мене! – гукнув незнайомець з коляски.
Уідон Скотт засміявся.
– Не хвилюйтеся, батьку. Це буде йому наукою. Біле Ікло має ще багато чому навчитися та буде навіть доречним, якщо він почне прямо зараз. Він легко призвичаїться.
Коляска поїхала далі, а Коллі все ще не давала Білому Іклу пройти. Він спробував обігнати її і помчав від алеї по газону, описуючи коло, але її коло було меншим, і вона весь час наздоганяла його, зустрічаючи двома рядами гострих зубів. Він побіг назад через алею до іншого газону, знову намагаючись її обігнати, та вона його випередила.
Коляска везла його хазяїна геть. Він побачив як вона, мелькаючи, зникає поміж дерев. Біле Ікло опинився у відчайдушному положенні. Він зробив спробу оббігти ще одне коло. Вівчарка швидко погналася за ним. І тут, він раптом повернувся до неї. То був його старий бойовий прийом. Він напав плечем до плеча і повалив її на спину. Вівчарка так швидко бігла, що впавши на землю, покотилась шкереберть далі, і намагаючись зупинитися, хапалась кігтями за гравій, вискотливо висловлюючи своє обурення та незадоволення тим, що її гордість було зачеплено.
Біле Ікло не вагався. Дорога була вільною і це все чого він хотів. З несамовитим гавкотом вівчарка помчала слідом за ним. Тепер вони бігли по прямій, і коли доходило до бігу без перешкод, тут їй було чого повчитися у Білого Ікла. Вона бігла гарячкого, істерично, на межі своїх сил, кожним своїм стрибком демонструючи зусилля, з яким їй давалася погоня, в той час як Біле Ікло м’яко та мовчки втікав від неї, рухаючись плавно, мов привид, що летить над землею.
