– Якого біса я буду робити з вовком в Каліфорнії? – допитувався він.

– І я про те ж, – відповів Метт. – Якого біса ви бедете робити з вовком в Каліфорнії?

Та це не заспокоїло Уідона Скотта. В тоні його співрозмовника чувся натяк на осуд.

– У південних собак немає жодного шансу проти нього, – продовжував Скотт. – Він повбиває їх при першій же зустрічі. Якщо я і не збанкротую від позовів на відшкодування заподіяної шкоди, так влада забере його в мене та оглушить електричним струмом.

– Ваша правда, він той ще поганець, – підмітив погонич.

Уідон Скотт подивився на нього із сумнівом.

– Нічого не вийде, – рішуче сказав він.

– Нічого не вийде! – погодився Метт. – Вам доведеться наймати когось, щоб той за ним наглядав.

Скотт трохи заспокоївся та жваво закивав. Коли вони затихли, біля дверей почулося тихе скавучання разом зі схлипами, а потім довге сопіння носом, який щось винюхував.

– Без сумніву, він до біса багато думає про вас, – сказав Метт.

Хлопець раптом гнівно поглянув на нього.

– Прокляття! Я знаю, що роблю, і як буде краще!

– Я з вами згоден, ось тільки…

– Тільки що? – випалив Скотт.

– Тільки… – почав було неквапно погонич, та потім перемінився, виказавши злість, яка розпалювалася у ньому самому, продовжив. – Ну ви надто схвильовані з цього приводу. Наскільки я можу судити, ви не знаєте, як вчинити.

Уідон Скотт на якийсь час замислився, а потім сказав, уже м’якше:

– Ви праві, Метт. Я не знаю, як вчинити, і в цьому вся біда.

– Та ні, буде вкрай нерозсудливо з мого боку взяти з собою цього собаку, – заговорив він після чергової паузи.

– Все вірно, – відповів Метт, і така відповідь знову не зовсім заспокоїла його хазяїна.

– Та як же він дізнався, що ви їдете, ось чого я не можу збагнути, – простосердно продовжував погонич.

– Це вище мого розуміння, Метт, – відповів Скотт, сумно хитаючи головою.

Потім прийшов той день, коли через відкриті двері в хатину, Біле Ікло побачив лиховісну валізу на підлозі, куди хазяїн складав речі. Він бігав туди-сюди і колись безтурботна атмосфера в хатині, була розтривожена дивним неспокоєм та метушнею. Його передчуття підтвердилися. Він знав, що так трапиться, і тепер лише переконався у цьому. Його бог знову збирався у дорогу. І так як він минулого разу не забрав його з собою, не варто було сподіватися на те, що він візьме його зараз.

Тієї ночі довго чулося виття Білого Ікла. Піднявши морду до холодних зірок, він виливав їм свою журбу, так само, як жалівся в дитинстві, коли, вибігши з лісової хащі до поселення, що зникло, знайшов купу мотлоху замість вігвама Сірого Бобра.

Люди в хатині тільки-но полягали спати.

– Він знову перестав їсти, – примітив зі свого ліжка Метт.

З ліжка Уідона Скотта почулося невдоволене зітхання і шурхіт ковдрами.

– Згадуючи, як він засмутився минулого разу, цього разу він вже точно пропаде.

З іншого ліжка почувся роздратований шурхіт ковдрами.

– Ох, замовкніть, будьте ласкаві! – вигукнув у темряві Скотт. – Ви гірше за бабу!

– Ваша правда, – відповів погонич, і Уідон Скотт так і не розібрав, чи то йому почулося, чи то погонич й справді хихикнув.

Наступного дня Біле Ікло був ще більш стривоженим та невгомонним. Він ходив слідком за хазяїном, коли той виходив з хатини і не відходив від ґанку, коли він заходив назад. Крізь відчинені двері Біле Ікло мельком побачив багаж, що стояв на підлозі. Окрім валізи там тепер стояло ще два брезентових мішки та ящик. Метт згортав ковдри та хутровий одяг хазяїна в невеликі брезентові мішки. Біле Ікло завивав, спостерігаючи за його заняттям.

Пізніше приїхало двоє індіанців. Він уважно спостерігав за тим, як вони взяли на плечі багаж та пішли за Меттом, який ніс вниз схилом ковдри та валізу. Але Біле Ікло не побіг слідком за ними. Хазяїн все ще був в хатині. Через деякий час Метт повернувся. Хазяїн підійшов до дверей та покликав Біле Ікло в хатину.

– Бідолашний, – промовив він ласкаво, чухаючи вуха та погладжуючи стину Білого Ікла. – Я вирушаю у далеку дорогу, друже, і не можу забрати тебе з собою. А тепер заричи для мене востаннє, на прощання.

Та Біле Ікло не заричав. Натомість він подивився на нього сумним, пильним поглядом і притулився до нього, зариваючись головою під пахву.

– Пароплав гуде! – вигукнув Метт. – З Юкона заревів низьким басом річковий пароплав. – Вам треба поквапитися. Ви зачиніть вхідні двері, а я вийду через задні. Покваптеся!

Вони закрили обоє дверей одночасно, і Уідон Скотт дочекався, доки Метт обійде хатину та підійде до нього. З хатини під дверима почулося скавчання та хникання. Потім почулося, як Біле Ікло почав довго та судомно винюхувати.

– Добре піклуйтеся про нього, Метт, – сказав Скотт, коли вони почали спускатися схилом вниз. – Пишіть та розповідайте мені, як він справляється.

– Звичайно, – відповів погонич. – Та тільки прислухайтесь!

Чоловіки зупинились. Біле Ікло вив так, як виють собаки, коли помирають їх хазяїва. Нестерпне горе чулося в його несамовитому витті, яке поволі вщухало в тремтячому голосі, сповненому стражданням, а потім скорбота знову вихоплювалася назовні.

Аврора була першим пароплавом в цьому році, який відпливав з тих країв, і його палуба була переповнена успішними шукачами пригод та розореними шукачами золота, та всі вони до єдиного палко поривалися вибратися з цього краю, так само як колись мріяли сюди потрапити. Біля трапу Скотт потискав руку Метту, який збирався сходити на берег. Та потиск руки Метта ослаб, щойно він звернув увагу на щось позаду Скотта. Скотт обернувся, щоб поглянути. На палубі в декількох футах від них сидів Біле Ікло і сумно дивився на них.

Погонич неквапно вилявся, не вірячи своїм очам, а Скотт лише продовжував вражено дивитися на Біле Ікло.

– Ви закрили вхідні двері? – допитувався Метт.

Хлопець кивнув та спитав:

– Може ви забули зачинити задні двері?

– Готовий заприсягтися, що закрив їх, – палко відповів погонич.

Біле Ікло, лише притиснув вуха, запобігливо спостерігаючи за ними, але залишався сидіти на місці і не робив спроб підійти.

– Мені слід забрати його з собою на берег.

Метт зробив пару кроків до Білого Ікла, але той відійшов. Тоді погонич погнався за ним, але Білому Іклу вдалося втекти від нього, сховавшись між ногами людей. Ухиляючись, він ковзав по палубі, не даючи своєму переслідувачу спіймати його.

Але коли хазяїн покликав його, Біле Ікло відразу ж покірливо до нього підійшов.

– Не хоче йти до мене, а я ж кормив його всі ці місяці, – досадно пробурмотів погонич. – А ви кормили його лише один раз, коли приручили. Хоч вбийте, не можу збагнути, як він визначає, що ви хазяїн.

Скотт, який гладив Біле Ікло, раптом нахилився до нього ближче і вказав на свіжі порізи на його морді та глибоку рану на носі.

Метт нахилився, і провів рукою по череву Білого Ікла.

– Ми зовсім забули про вікно. Його черево усіяне порізами і шкіра подекуди здерта. Боже правий, він мабуть пробив його головою!

Та Уідон Скотт не слухав. Він щось швидко обмірковував. Аврора прогуділа останнє попередження про відправлення. Люди поспіхом спускалися по трапу на берег. Метт розв’язав бандану, яка висіла у нього на шиї, і заходився зав’язувати її навколо шиї Білого Ікла. Скотт схопив погонича за руку.

– Прощавайте, Метт, друже. А про вовка вам не доведеться писати. Бачте я…!

– Що! – вирвалося у погонича. – Ви ж не збираєтесь…?

– Саме це я і збираюсь зробити. Ось ваша бандана. Я напишу вам про нього.

Спускаючись по трапу, Метт зупинився на півдорозі до берега.

– Він не перенесе кліматичних умов! – прокричав Метт. – Якщо тільки ви не збираєтесь його підстригати.

Трап було складено на пароплав, і Аврора відпливла від берегу. Уідон Скотт востаннє помахав рукою. Потім він повернувся та схилився над Білим Іклом, який стояв поруч.

– Ну а тепер ричи, цур тобі, ричи, – говорив він, гладячи голову, яка тягнулася до нього та почухуючи притиснуті вуха.