Але хазяїн не з’явився. Вранці відчинилися двері, і на ґанок вийшов Метт. Біле Ікло сумно заглядав до нього, але не міг спитати те, що йому хотілося дізнатися. Минали дні, а хазяїн все ще не з’являвся. Біле Ікло, який ніколи не хворів, тепер захворів. Він дуже сильно захворів, настільки сильно, що Метт зрештою був вимушений завести його до хатини. Написавши листа своєму хазяїну, Метт згадав у ньому Біле Ікло.

Уідон Скотт, читаючи листа в Серкл Сіті, прочитав такі рядки:

– Цей бісів вовк відмовляється працювати. Нічого не їсть. В ньому не лишилося і краплини люті. Собаки дають йому гарного прочухана. Він не розуміє, куди ви зникли, і я не знаю як йому пояснити. Здається мені він пропаде.

Все було точнісінько, як писав Метт. Біле Ікло перестав їсти, засумував та дозволяв кожному собаці накидатися на нього. В хатині він лежав біля печі, не цікавлячись ані їжею, ані Меттом, ані життям. Як би з ним не розмовляв Метт – ласкаво чи суворо, він завжди лише піднімав на погонича свої потьмянілі очі, після чого знову опускав голову на передні лапи, де вона зазвичай лежала.

А потім, одного вечора, коли Метт читав, бормочучи собі під носа, низьке жалібне виття Білого Ікла примусило його здригнутися. Нашорошивши вуха у бік дверей, він підвівся на лапи та уважно прислуховувався. За мить Метт почув кроки. Відчинилися двері і в них увійшов Уідон Скотт. Чоловіки потисли руки, після чого Скотт оглянув кімнату.

– Де вовк? – спитав він.

І тут він його побачив. Біле Ікло все ще стояв біля печі, там же, де він до цього лежав. Він не кинувся до нього так, як це роблять собаки. Він просто стояв на місці, дивився та чекав.

– Не може бути! – вигукнув Метт. – Погляньте, він махає хвостом!

Уідон Скотт пройшов півшляху до нього назустріч, підзиваючи його до себе, і Біле Ікло кинувся до хазяїна, не швидкими стрибками, та все одно прудко. Ним знову заволоділо почуття ніяковості, але коли він підійшов ближче, в його очах можна було побачити новий вираз. Якесь неймовірно велике почуття відображалося у його погляді, в ньому наче променілося світло.

– Він так ніколи на мене не дивився, доки вас не було! – підмітив Метт.

Та Уідон Скотт не слухав погонича. Він присів навпочіпки, поряд з мордою Білого Ікла та заходився гладити його. Він чухав його за вухами, гладив від загривку до плечей, ніжно поплескував по спині. У відповідь Біле Ікло ричав, і зараз співоча нотка чулася ясніше, аніж будь-коли.

Та це ще було не все. Його радість, величезна любов, яка наростала та шукала шляхи, щоб вирватися назовні, знайшла новий спосіб проявити себе. Несподівано він потягнувся головою вперед та проліз під пахву свого хазяїна. І там, сховавшись від очей, залишивши на видноті одні вуха, він припинив ричати та злегка штовхався та тулився до свого хазяїна.

Чоловіки перезирнулися. Очі Скотта сяяли.

– Боже правий! – вигукнув Метт голосом повним благоговіння.

За мить, оговтавшись від здивування, він сказав:

– Я завжди казав, що це не вовк, а собака. Погляньте на нього!

Після того, як люблячий хазяїн повернувся, Біле Ікло швидко почав одужувати. Він провів у хатині дві ночі та один день, після чого вирушив на вулицю. Їздові собаки вже забули про його відвагу. Вони пам’ятали його лише таким, яким він був останнім часом – слабким та хворим. Коли Біле Ікло вийшов з хатини, побачивши його, вони відразу ж на нього накинулися.

– Оце так бійка, – весело пробурмотів Метт, стоячи біля дверей та спостерігаючи за ними.

– Намни їм боки, вовче! Покажи їм!

Але Біле Ікло не мав потреби в натхненні. Його вже надихало те, що його люблячий хазяїн повернувся. Бійка приносила йому справжню радість, адже вона давала можливість виплескати безліч емоцій, які його переповнювали та не знаходили собі іншого виходу. Результат їхньої бійки був очевидним. Біле Ікло розкидав собак, опір яких був безславним, і тільки коли стемніло вони повернулися до хатини, прокрадаючись один за одним, сумирно та покірливо виказуючи Білому Іклу свою добромисність.

Біле Ікло тепер часто проявляв свої почуття, притуляючись до хазяїна, і це була вершина прояву його любові. Він не був спроможний на щось більше. Єдине, що протягом усього його життя викликало в ньому особливу ворожість, так це коли торкалися до його голови. Він ніколи цього не любив. Дика частинка його єства, остерігаючись загрози та пастки, пробуджувала в ньому панічне бажання уникнути дотиків. Цього вимагав його інстинкт, і ніхто не смів торкатися його голови. А тепер, коли він знайшов свого хазяїна, притуляючись до нього, він зі своєї власної волі ставав вкрай беззахисним. Так він проявляв абсолютну довіру, покору, і наче хотів цим сказати: «Я віддаю себе в твої руки. Ти можеш чинити зі мною, як побажаєш.»

Одного вечора, невдовзі після свого повернення, Скотт разом з Меттом сів перед сном зіграти в крібідж.

– П’ятнадцять-два, п’ятнадцять-чотири і виходить шість, – Метт вставляв кілочки, коли знадвору почувся крик та ричання. Підвівшись, вони перезирнулися.

– Вовк на когось напав, – сказав Метт.

Дикий крик, просяклий страхом, їх поквапив.

– Принесіть лампу! – закричав Скотт, вибігаючи на вулицю.

Метт схопив лампу та вибіг слідком за ним. Коли вони посвітили на сніг перед собою, то побачили чоловіка, який лежав на спині, закриваючи руками обличчя та шию, намагаючись захиститися від зубів Білого Ікла. І не без причини. Біле Ікло наче оскаженів та люто атакував вразливі місця на тілі чоловіка. Рукави його шуби, фланелевої та натільної сорочок від плечей до зап’ястя були розідрані на шмаття, а руки були покусані до крові.

Така картина відкрилася чоловікам, щойно вони опинилися поряд. Наступної миті Уідон Скотт схопив Біле Ікло за шию та відтягнув геть. Біле Ікло опирався і ричав, але не намагався вкусити та заспокоївся, як тільки хазяїн гримнув на нього.

Метт допоміг чоловіку піднятися. Звівшись на ноги, він опустив свої руки, і вони побачили перед собою мерзенне обличчя Красунчика Сміта. Погонич відразу ж відпустив його, наче в руках у нього запалахкотіло полум’я. Красунчик Сміт мружився при світлі від лампи та озирався навколо. І побачивши Біле Ікло, його обличчя відразу ж скривилося від жаху.

І тут Метт помітив два предмети на снігу. Він підніс до них лампу, підштовхуючи їх ногою блище до хазяїна, щоб той теж зміг їх розгледіти – залізний ціпок для собаки та міцна палка.

Побачивши їх, Уідон Скотт кивнув. Вони з погоничем більше жодного слова не промовили. Подальші дії Метта не потребували коментарів. Він схопив Красунчика Сміта за плече, розвернув, та копняком примусив його покотитися геть з подвір’я.

Тим часом, хазяїн гладив Біле Ікло, розмовляючи з ним.

– Хотів забрати тебе, так? Та з тобою жарти кепські! Що ж, він здорово прорахувався, чи не так?

– Негідник мабуть подумав, що його сімнадцять бісів шматують, – посміювався погонич.

Все ще схвильований, Біле Ікло їжився та все ричав та ричав. Але поступово шерсть почала опускатися та співоча нотка, яку спершу можна було ледве розібрати, з кожною ласкою хазяїна чулася дедалі ясніше.

ЧАСТИНА V

РОЗДІЛ I – ДАЛЕКА ДОРОГА

Біле Ікло відчув біду, ще до того, як вона дала про себе знати. Незбагненним чином він зрозумів, що наближалися зміни. Він не знав, що трапиться та чому, але відчував подію, що наближалася та яку планували самі боги. Навіть не підозрюючи, вони видали свої наміри собаці, змішаної з вовком, який тепер не відходив від ґанку хатини, і знав напевне, що вони щось замислили, незважаючи на те, що ніколи не бував в їхній оселі.

– Послухайте-но! – одного разу вигукнув за вечерею погонич.

Уідон Скотт прислухався. За дверима почулося тихе схвильоване скавчання, схоже на схлип, яке дедалі посилювалося. Потім Біле Ікло довго принюхувався, сопучи носом, переконуючись у тому, що його бог все ще в хатині, а не зірвався на самоті в загадкову подорож.

– Гадаю, це за вами вовк плаче, – сказав погонич.

Уідон Скотт майже благально подивився на свого співрозмовника, хоча його слова зовсім не відповідали погляду.