Тому, відчуваючи потребу в покровительстві бога та віддаючи перевагу Уідону Скотту, замість Красунчика Сміта, Біле Ікло залишився з новим хазяїном. На знак своєї вірності, він взявся охороняти його власність. Доки їздові собаки спали, він тинявся навколо хатини, і першому нічному гостю довелося відбиватися від нього палкою, доки до нього на допомогу не вийшов Уідон Скотт. Але Біле Ікло незабаром навчився розпізнавати крадіїв від чесних людей – прислуховуючись до їхніх кроків та приглядаючись до того як вони поводяться. Того, хто ходив, важко ступаючи та йшов прямо до дверей хатини він не чіпав, хоча уважно слідкував за ним до тих пір, поки не відчинялися двері та хазяїн своїм виглядом не давав йому зрозуміти, що гість чесна людина. Але до гостя, який підкрадався обхідними шляхами, обережно виглядаючи з укриття, не бажаючи, щоб його помітили, Біле Ікло довго не приглядався і той одразу ж поспіхом тікав, не піклуючись про честь.
Уідон Скотт поставив перед собою завдання врятувати Біле Ікло, або скоріше спокутувати те зло, яке люди йому заподіяли. Це було питання принципу та совісті. Він відчував, що заподіявши багато зла Білому Іклу, люди залишились перед ним у боргу і цей борг має бути сплачений. Тому він дуже старався проявити доброту до Бійцівського Вовка. Кожен день він навмисно подовгу гладив його.
Спочатку Біле Ікло ставився до цього сторожко та вороже, а потім йому почали подобатися такі пестощі. Але було дещо, з чим він так і не зміг впоратися – зі своїм ричанням. Він починав ричати, як тільки рука торкалася до нього, та стихав, коли пестощі припинялись. Але в його ричанні з’явилася нова нотка. Чужак не зміг би її почути та сприйняв би його ричання, як демонстрацію первісної страхітливої дикості. Голосові зв’язки Білого Ікла огрубіли від лютого ричання, яке вихоплювалося з його горла багато років, починаючи з тієї самої миті, коли будучи ще маленьким вовченям він вперше розізлившись, видав писклявий звук у лігві і тепер у нього не виходило пом’якшити звуки, які лилися з його огрубілого горла, щоб виказати ніжність, яку він відчував. Незважаючи на це, Уідон Скотт, завдяки своїй чуйності, зміг уловити серед грубих звуків нову нотку, – нотку, яка слабко нагадувала тихий спів, викликану почуттям умиротворення та яку міг чути лише він.
З кожним днем любов, породжена прив’язаністю, дедалі міцнішала. Біле Ікло почав сам усвідомлювати її, хоча і не розумів, що таке любов. Вона проявляла себе почуттям порожнечі – голодної, нетерплячої, нестерпної порожнечі, яка вимагала, щоб її заповнили. Він відчував біль та тривогу, які зникали лише тоді, коли поряд з’являвся новий бог. В такі хвилини любов оберталася для нього радістю, диким, хвилюючим задоволенням. Та коли його бог знову йшов, біль та тривога поверталися до Білого Ікла, знову підступала порожнеча, що гнітила своєю беззмістовністю, а голод всередині вимагав, щоб його вгамували.
Біле Ікло стояв на шляху набуття себе. Не дивлячись на його зрілість та жорсткість форми, яка була виліплена суворими життєвими уроками, в його характері почали з’являтися нові риси. У нього всередині зароджувались незнані йому почуття та пориви. Його звички змінювалися. Раніше йому подобався комфорт, який давав можливість відпочити від болю, який доводилося терпіти, і він пристосовувався до своїх уподобань, уникаючи незручностей та всього, що могло нашкодити йому. Тепер же все змінилося. В ньому оселилося нове почуття, яке часто примушувало його обирати дискомфорт та терпіти біль заради свого бога. Так, рано вранці, замість того, щоб блукати у пошуках їжі або замість того, щоб лежати в якомусь затишному місці, він годинами чекав на непривітному ґанку хатини появи бога. Увечері, коли бог повертався додому, Біле Ікло полишав нагріте місце, яке він розривав у снігу для ночівлі, щоб відчути, як по-дружньому зімкнуться пальці на його голові та почути вітання. Він навіть відмовлявся від м’яса заради компанії бога, його пестощів чи можливості вирушити з ним у місто.
Прив’язаність переросла у любов. Вона доторкнулася до тих глибин його єства, де прив’язаність ніколи не бувала, викликаючи взаємне почуття любові в ньому самому. На любов він відповідав любов’ю. Він зустрів істинного бога, який випромінював любов, тепло та світло і в його променях сутність Білого Ікла розквітала, наче квітка на сонці.
Але Біле Ікло був стриманим у своїх почуттях. Він занадто багато пережив, глина його набула занадто міцної форми, і йому було нелегко навчитися по-новому висловлювати свої почуття. Його ізоляція розвинула в ньому надмірну незворушність та стриманість. Занадто довго він зрощував у собі замкненість, байдужість та відособленість. Він ніколи в своєму житті не гавкав, і тепер у нього не виходило привітати гавкотом свого бога. Висловлюючи свою любов, він ніколи не крутився під ногами, ніколи не виглядав безглуздо або пустотливо, ніколи не кидався до бога, щоб зустріти його. Він чекав на відстані, але він завжди чекав на нього. Його любов проявлялася в шануванні, німому, тихому обожнюванні. Він висловлював свою любов лише пильним поглядом, який ловив кожен рух бога. Ще, інколи, коли його бог дивився на нього або говорив з ним, Біле Ікло виказувало почуття зніяковіння, яке виникало через його спроби виказати свою любов та нездатність фізично цього зробити.
Він навчився пристосовуватися до свого нового способу життя. Білому Іклу довелося стерпіти те, що йому не дозволено чіпати собак свого хазяїна. Однак його владна сутність заявила про себе, і спершу йому знадобилося за допомогою зубів примусити собак визнати його вищість та лідерство. Після цього, у нього рідко виникали сварки з ними. Собаки корилися йому і давали дорогу, коли він з’являвся серед них.
Так само він навчився терпіти Метта, якого вважав власністю хазяїна. Хазяїн годував його рідко. Це був обов’язок Метта. Однак Біле Ікло здогадувався, що їжа, яку йому давали, належала його хазяїну і тому, хоча і не особисто, а все-таки годував його він. Метт спробував запрягти його в упряжку, щоб він тягнув нарти разом з іншими собаками. Та Метт зазнав невдачі. Біле Ікло дозволив надіти на себе упряж лише Уідону Скотту, який сівши на нарти, показав йому, як треба бігти в упряжці. Він сприйняв за волю свого хазяїна те, що Метт керував ним в упряжці, як він керував й іншими його собаками.
В Клондайку використовувались нарти, на які погонич ставав ззаду, і вони відрізнялися від саней, які використовувалися на річці Макензі. Тут не використовувався спосіб віялової упряжки собак. Собаки бігли колоною по двоє, один за одним, і на Клондайкі ватажок насправді був лідером. Ним ставав найрозумніший та найсильніший собака, і зграя корилася і боялася його. Те, що Біле Ікло мав стати ватажком, було неминучим. Він би не погодився на менше, і про це довелося дізнатися Метту, який зазнав з цього приводу немало труднощів та клопу. Біле Ікло сам вибрав своє місце і Метт погодився з його рішенням, вилаявшись, після того як вони випробували його в якості ватажка в ділі. Та попри те, що вдень він працював в упряжці, вночі Біле Ікло не відмовлявся від охорони власності свого хазяїна. І тому він був увесь час на службі, завжди пильний та вірний, найцінніший з усіх собак.
– Треба визнати, – сказав одного разу Метт, – було мудро з вашого боку заплатити ті гроші, які ви віддали за цього собаку. Ви вправно обдурили Красунчика Сміта, та ще й на додачу молоснули його кулаком в обличчя.
Сірі очі Уідона Скотта гнівно заблискотіли, і він люто прогримів: «Негідник!»
Наприкінці весни з Білим Іклом трапилась біда. Раптово його люблячий хазяїн зник. Біле Ікло міг би розпізнати, що він їде, та він не знав, що значило складання речей у валізу. Пізніше він згадав, що саме після цих зборів його хазяїн зник, але до від’їзду він ще ні про що не підозрював. Тієї ночі він чекав на хазяїна, який мав би повернутися додому. Опівночі розгулявся холодний вітер і загнав його за хатину. Там він задрімав в напівдрімоті, прислуховуючись до звуку знайомих кроків. Але о другій годині ранку, стривожившись, він перейшов на холодний ґанок біля входу, де, зігнувшись, він чекав далі.
