Бог все ще зволікав з покаранням. Він просто продовжував тримати шматок м’яса, який простягнув до носа Білого Ікла. Та ж м’ясо ніяк не могло йому зашкодити. Незважаючи на це, Біле Ікло все ще не довіряв такому жесту, і хоча бог запрошував його рукою з’їсти м’ясо, він відмовлявся його взяти. Боги були дуже розумними і невідомо, яка зрадницька хитрість приховувалася за шматком м’яса, яке своїм виглядом не викликало підозри. Раніше, жорстокі покарання, особливо від індіанок, часто були пов’язані з м’ясом.
Зраштою бог кинув м’ясо Білому Іклу під лапи. Він обережно понюхав його, але не дивився на нього. Поки він обнюхував шматок, його погляд був прикутий до бога. Загрози не послідувало. Він схопив м’ясо в зуби та проковтнув його. Як не дивно, бог пропонував йому ще один шматок м’яса. Він знову відмовився взяти його з руки, і знову шматок впав йому під лапи. Так повторювалося декілька різів. Та ось вкотре взявши в руки шматок м’яса, бог більше не побажав кинути його. Він тримав м’ясо в руці і наполегливо пропонував йому.
М’ясо було хорошим, а Біле Ікло був голодним. Крок за кроком, з надзвичайною осторогою, він наблизився до руки. І ось, нарешті, він вирішив взяти м’ясо з руки. Його шерсть на загривку мимоволі підіймалася дибки, доки він, прикипівши поглядом до бога і притиснувши вуха, тягнувся мордою вперед. В його горлі загуркотів глухий рик, який попереджав про те, що з ним не варто зв’язуватися. Він з’їв м’ясо і знову нічого не сталося. Бог все ще відкладав покарання.
Він облизнувся та чекав. Бог продовжував розмовляти. В його голосі вчувалася доброта – те, що Біле Ікло ніколи не зустрічав. І всередині в нього почали прокидатися почуття, яких він також ніколи раніше не відчував. Він відчув якесь незнане йому донині почуття умиротворення, наче задовольнялась якась певна його потреба, неначе заповнялася якась порожнеча у нього всередині. Потім, прислухавшись до інстинкту, він знову нашорошився, згадавши пережите в минулому. Боги були лукавими, і ніколи не можна було сказати напевне, що в них на думці.
Ага, він так і думав! Ось воно – рука бога підступно намагається поранити його, тягнеться до нього та опускається йому на голову. Але бог продовжував розмовляти. Його голос був спокійним та ласкавим. Не дивлячись на погрозливу руку, голос вселяв довіру і, незважаючи на заспокійливий голос, рука викликала недовіру. Біле Ікло розривали суперечливі почуття та поривання. Здавалося, він розлетиться на шматочки, настільки сильно він намагався контролювати себе, стримуючи незвичні поривання сил, які боролися у ньому.
Він прийшов до компромісу. Притиснувши вуха, він ричав та їжився, але не вкусив та не відскочив. Рука опускалася. Вона опускалася все нижче та нижче. Ось вона вже доторкнулася до кінчиків його піднятої дибки шерсті. Дотик примусив його зіщулитися та присісти ще нижче. Рука послідувала за ним, насуваючись все ближче. Він щулився та майже весь трусився, але все-таки йому вдавалося стримуватися, щоб не напасти. Доторкнувшись, рука стривожила його інстинкти та обернулася для нього тортурою. Біле Ікло не міг за один день забути все те зло, яке довелося йому витерпіти від людських рук. Але такою була воля бога, і він боровся з собою, щоб скоритися їй.
Рука піднялася і знову опустилася, погладжуючи та пестячи його. Вона не припиняла гладити його, і кожен раз, коли рука піднімалася – його шерсть піднімалася слідком за нею, коли ж вона знову опускалася – вуха його притискалися до голови і з горла вихоплювалося глухе ричання. Біле Ікло продовжував застережливо ричати, даючи тим самим зрозуміти, що в разі загрози готовий нанести удар у відповідь. Мотив, що приховував бог, міг проявитися будь-якої миті. В будь-який момент спокійний голос, що вселяв довіру, міг перетворитися в лютий крик, а ніжна рука, могла міцно його схопити та позбавити можливості захиститися від ударів.
Та бог продовжував ласкаво розмовляти з ним, а рука так само продовжувала, підіймаючись та опускаючись, дружелюбно погладжувати його. Білим Іклом оволоділи двоякі почуття. Його інстинкти опиралися дотикам руки. Вони сковували його, пригнічували його волю до особистої свободи. Але водночас вони не завдавали йому фізичного болю. Навпаки, вони були приємними. Погладжування повільно та дбайливо переходило в почісування за вухами і тоді приємне відчуття по всьому тілу навіть трохи зростало. Він все ще боявся та був насторожі, остерігаючись недоброго. Біле Ікло то мучився сумнівом, то насолоджувався приємним відчуттям, і ці два почуття продовжували свою боротьбу у ньому.
– Отакої, чорт забирай!
Так вилаявся Метт. Він вийшов з хатини з закоченими рукавами та мискою брудної води, в якій мив посуд, і виливаючи воду, помітив, як Уідон Скотт гладить Біле Ікло.
Варто було Метту порушити тишу, як Біле Ікло одразу ж відскочив назад, і люто на нього заричав.
Метт несхвально подивився на свого хазяїна.
– Наважусь сказати, містере Скотт, що в вас вселилося сімнадцять дурнів, і всі вони витанцьовують по-своєму.
Уідон Скотт посміхнувся з гордим виглядом, підвівся на ноги та попрямував до Білого Ікла. Він ласкаво з ним заговорив, але недовго розмовляючи, повільно простягнув до нього свою руку і, поклавши її на голову Білого Ікла, знову заходився його гладити. Біле Ікло його підпустив. Він поглядав з підозрою, але не на людину, яка гладила його, а на чоловіка, який стояв біля дверей в хатину.
– Може з вас і вийшов першокласний інженер з копалень, – поважно виказував свою думку погонич, – але ви втратили шанс усього свого життя, коли ще маленьким хлопчиком не втекли з дому, щоб приєднатися до цирку.
Зачувши його голос, Біле Ікло заричав, та цього разу не відскочив від руки, яка гладила його голову і загривок довгими, заспокійливими рухами.
Для Білого Ікла це було початком кінця – кінця старого життя і всепоглинаючої ненависті. Перед ним зоріло нове незбагненно світле життя. І щоб змінити життя Білого Ікла, Уідон Скотт повинен був проявити величезне розуміння та терпіння. А Біле Ікло мав переломити себе і не менше. Він мав навчитися ігнорувати поклик свого інстинкту та розуму, не піддаючись пережитому ним у минулому, та навчитися пізнавати життя заново.
Все те нове, що він пізнавав зараз, не лише не залишало більше шансів його колишньому життю, але й було абсолютною протилежністю тому, від чого він зараз відмовлявся. Інакше кажучи, щоб розібратися в новому йому потрібно було набагато більше уміння, аніж тоді, коли він добровільно прийшов до людей та визнав Сірого Бобра за свого хазяїна. Адже тоді він був ще цуценям, свіжим та безформним шматком глини, готовим здобути свою форму під впливом життєвих уроків. Але зараз все було інакше. Ось тільки уроки давалися йому життям занадто старанно. Вони зліпили його та загартували у Бійцівського Вовка – жорстокого, безжального, холодного та малоприємного. Щоб змінити його, потрібно було повернутися до його первинної сутності і зіткнутися з багатьма перешкодами, адже йому більше не була властива гнучкість незрілого цуценяти, тепер його характер загартувався, став жорстким та непередбачуваним, ричання та міцні м’язи створили з нього жорстоку, непохитну істоту, його дух став залізним, а всі його інстинкти та принципи вкорінилися в непорушні правила, потреби, запобіжні заходи та недовіру.
В нових обставинах рука життєвих уроків знову взялася за його обробку, створюючи з нього більш м’ку та добру форму. Уідон Скотт став воістину тією рукою, яка цю нову форму ліпила. Він пробрався до витоків природи Білого Ікла і своєю добротою доторкнувся до життєвих потенціалів, які зав’яли та майже зникли. Одним з таких потенціалів була любов. Вона зародилася з прив’язаності, яка пізніше переросла в найсильніше почуття, яке він будь-коли відчував до людей.
Але любов не могла з’явитися несподівано. Вона зародилася в почутті прив’язаності, яка помалу переросла в любов. Біле Ікло не втік, незважаючи на те, що ніхто не прив’язував його. Він не втік, тому що йому подобався цей новий бог. Таке життя було йому безумовно більше до душі, аніж життя в клітці Красунчика Сміта і він мав потребу у тому, щоб мати свого бога. Необхідність мати хазяїна була властива його природі. Його залежність від людини була відмічена печаткою того самого дня, коли він відмовився від життя на волі та приповз до ніг Сірого Бобра в очікуванні побоїв. Цією ж невід’ємною печаткою він був відмічений знову, повернувшись до людей вдруге, коли великий голод закінчився, і в поселенні Сірого Бобра знову з’явилася риба.
