Іноді їм вдавалося знайти його, і чоловіки хоробро зустрічались з ним віч-на-віч або ж у паніці тікали на посміх всій країні, яка за сніданком читала про це у новинах. Після таких сутичок, мертвих та ранених розвозили на возі назад в їхні рідні міста, а замість них полювання на втікача продовжували інші добровольці.
А потім слід Джима Холла щез, і слідовики марно намагалися його знову відшукати. У віддалених долинах озброєні люди затримували невинних фермерів, і вимагали від них підтвердити свою особу, тоді як останки Джима Холла знаходили на дюжині гірських схилів жадібні претенденти на криваві гроші.
А тим часом в Сьєрра-Віста газети читали не стільки з цікавістю, скільки з тривогою. Жінки були налякані. Суддя Скотт все шуткував та посміювався над їхнім занепокоєнням, та марно, адже саме він в свої останні дні в якості судді присудив термін Джиму Холлу, який постав перед ним на суді. І на відкритому засіданні суду, перед усіма присутніми людьми, Джим Холл заявив, що прийде день, коли він поквитається з суддею, який приговорив його до ув’язнення.
Цього разу, правда була за Джимом Холлом. Він не був винним у злочині за який його було засуджено. Цю справу було сфабриковано для того, щоб, як говорять злодії та поліцейські, «запроторити до в’язниці». Джима Холла «запроторили до в’язниці» за злочин, який він не скоював. Знаючи про те, що він вже двічі був засудженим, Суддя Скотт приговорив його до п’ятидесяти років позбавлення волі.
Суддя не знав всіх подробиць справи та не знав, що став незумисним учасником змови поліцейських, що доказ був ретельно підроблено, свідки давали неправдиві свідчення в суді, і Джим Холл був невинним у злочині, в якому його звинуватили. А Холл у свою чергу не підозрював про те, що суддя Скотт всього лишень став жертвою незнання. Джим Холл вважав, що суддя вступив у змову з поліцією для скоєння жахливої несправедливості. Тому, коли Суддя Скотт засудив Джима Холла на п’ятдесят пекельних років неволі він, відчуваючи ненависть до суспільства за жахливе поводження з ним, зіскочив з місця та почав розлючено рвати та метати в залі суду, і був повалений на підлогу дюжиною ненависних йому поліцейських. Він вважав Суддю Скотта головним винуватцем лицемірної несправедливості, і на нього він виливав порції гніву та кидав йому погрози про прийдешню відплату. Після цього Джима Холла закрили у його склепі заживо … а потім він утік.
Біле Ікло нічого про це не знав. Але у нього з Еліс, дружиною хазяїна, з’явився секрет. Кожної ночі, коли в Сьєрра-Віста всі вже спали, вона вставала та впускала його ночувати до великої вітальні. А так як Біле Ікло не жив у будинку і йому не дозволялося там ночувати, то кожного дня, рано вранці, вона прокрадалася по сходам вниз і випускала його на вулицю, перш ніж прокидалася вся родина.
Однієї ночі, коли всі в будинку мирно спали, Біле Ікло прокинувся та, залишаючись лежати тихо, обережно понюхав повітря, яке виказало запах чужинця. До нього долинули звуки його кроків. Біле Ікло не вибухнув лютим риком. Він ніколи так не робив. Чужак ступав тихо, але Біле Ікло ступав ще тихіше, тому що на ньому не було одягу, який своїм шурхотом міг би видати його рухи. Він тихо йшов за чужаком. В диких лісах Біле Ікло полював на живу здобич, яку було легко сполохати, і він знав про перевагу несподіваної атаки.
Чужак зупинився біля підніжжя широких сходів і прислуховувався, а Біле Ікло застиг, наче камінь, спостерігаючи за ним і вичікуючи. Сходи вели нагору, до його хазяїна і тих, хто був дорогим його серцю. Шерсть Білого Ікла стала дибки, але він продовжував вичікувати. Чужак підняв голову у намірі піднятися нагору.
І тут Біле Ікло напав. Він напав без попередження, навіть не заричав. Стрибком він зметнувся у повітря та опинився на спині чужака. Біле Ікло вчепився передніми лапами за його плечі і в той же час увіп’яв ікла йому в шию. Він зміг лише ненадовго повиснути на спині чужака, та цього часу вистачило, щоб той похитнувся назад. Вони з гуркотом впали на підлогу. Біле Ікло встиг відскочити і коли людина спробувала піднятися, він знову напав, увіп’явши в нього свої гострі ікла.
Шум розбудив мешканців Сьєрра-Віста. Від гуркоту внизу, створювалося враження, що у вітальні билися монстри. Пролунали постріли з револьверу. Почувся чоловічий крик, наповнений страхом та лютим болем. Було чути злісне ричання. І всі ці звуки супроводжувались тріскотом та гуркотом меблів, що ламалися та скла, що розбивалося.
Та гуркіт затих майже так само швидко, як і здійнявся. Боротьба продовжувалась не більше трьох хвилин. Налякане сімейство скупчилося нагорі біля сходів. Знизу, мов з чорної безодні, почулися булькаючі звуки, наче повітряні бульбашки підіймалися у воді. Іноді булькання перетворювалося на шипіння, яке майже нагадувало свист. Але ці звуки швидко стихали та невдовзі й зовсім стихли. Потім із тиші, оповитої мороком, почулося як тварина важко дихає, задихаючись в нестерпній агонії. Уідон Скотт потягнувся до вимикача і перший поверх разом зі сходами залився світлом. Потім він і Суддя Скотт з револьверами в руках, почали обережно спускатися униз. Пересторога була марною. Біле Ікло виконав свою роботу. Серед уламків перевернутих та розбитих на друзки меблів, почасти перевернутий на бік, прикривши обличчя рукою, лежав чоловік. Уідон Скотт нахилився і, прибравши руку, розвернув обличчя чоловіка прямо. Розрив на горлі пояснив причину його смерті.
– Джим Холл, – сказав Суддя Скотт, після чого батько з сином значуще переглянулися.
Потім вони знайшли Біле Ікло. Він також лежав на боці. Його очі були закритими, але повіки трохи відкрились у спробі подивитися на них, коли вони над ним схилились, і вони помітили, як він силкувався помахати хвостом, але йому це не вдавалося. Уідон Скотт погладив його, і у відповідь він видав рик. Але його рик був дуже слабким і скоро затих. Його повіки опустилися, а тіло обм’якло, розтягнувшись на підлозі.
– Він замучений до смерті, бідолашний, – глухо промовив хазяїн.
– Це ми ще побачимо, – заявив суддя і попрямував до телефону.
– Буду з вами відвертим, шанси на те, що він одужає – один з тисячі, – повідомив лікар, після того, як півтори години надавав допомогу Білому Іклу.
Крізь вікна пробирався світанок і приглушав світло від електричних ламп. Вся родина, окрім дітей, обступила лікаря, щоб почути його висновок.
– У нього перелом задньої лапи, – вів він далі. – Три зламаних ребра, із яких, принаймні одне пробило легені. Він втратив дуже багато крові. Цілком ймовірно його придавили, наскочивши зверху, та можливо у нього безліч ушкоджень внутрішніх органів. Я вже не кажу про три кульові поранення наскрізь. Шанс один з тисячі на те, що він одужає, мабуть, занадто оптимістичний прогноз. У нього немає і одного шанса з десяти тисяч.
– Ми не хочемо, щоб він втратив ані найменшого шанса, який міг би йому допомогти, – вигукнув Суддя Скотт. – Ми заплатимо, скільки буде потрібно. Використайте рентген – все, що тільки можна. Уідоне, надішли телеграму в Сан-Франциско лікарю Нікольсу. Я не мав наміру кинути тінь на вашу репутацію, лікарю, але зрозумійте, ми повинні подбати про те, щоб кожен шанс для його порятунку був використаний до кінця.
Лікар поблажливо посміхнувся.
– Звичайно, я розумію. Він заслуговує на те, щоб для нього було зроблено все можливе. Він заслуговує на те, щоб за ним доглядали як за людиною, як за хворою дитиною. І не забувайте, що я вам казав про температуру. Я прийду до вас знову о десятій годині.
І за Білим Іклом доглядали, як за немовлям. Пропозиція Судді Скотта про те, щоб найняти медичну сестру, дівчата обурено опротестували і самі взялися його обходити. Біле Ікло відвоював один шанс з десяти тисяч, в якому сумнівався лікар.
І останнього не варто було засуджувати за помилковий висновок. Все своє життя він лікував та оперував зніжених цивілізацією людей, які жили без тривог і турбот, так само як і багато поколонь їхніх предків. На відміну від Білого Ікла вони були хворобливими і слабкими, і життя ненадійно тріпотіло у них всередині. А Біле Ікло народився в дикій природі, там, де слабкий рано гинув, і не було місця, в якому можна було б сховатися від небезпеки. Ані його батько, ані його мати не були слабкими, так само як і багато поколінь, які жили до них. Міцне тіло і здатність виживати в умовах дикої природи були спадком Білого Ікла. Він чіплявся за життя кожною клітинкою свого тіла, і чіплявся за свою волю до життя, так само міцно, як з давніх часів чіпляються за життя всі живі істоти.
