– Стійте поруч і тримайте свою собаку, – суворо наказав Скотт хазяїну Черокі.

Картковий гравець нахилився без заперечень, і міцно охопив Черокі руками.

– Приготуйтесь! – попередив Скотт, підводячи револьвер востаннє.

Коли собак розчепили, бульдог заходився оскаженіло пориватися до свого суперника.

– Відведіть його геть, – наказав Скотт, і Тім Кінен потягнув собаку у натовп.

Біле Ікло зробив декілька марних спроб піднятися. Одного разу йому вдалося стати на лапи, та він так заслаб, що не зміг втриматися і знову опустився на сніг. Погляд в його напіввідкритих очах потьмянів. З відкритої пащі мляво звисав язик. За всіма ознаками він був схожим на задушеного собаку. Метт оглянув його.

– Ледве живий, – заявив він, – але ще дихає.

Красунчик Сміт звівся на ноги і підійшов, щоб подивитися на Біле Ікло.

– Метт, скільки коштує хороший їздовий собака? – спитав Скотт.

Погонич, який все ще стояв на колінах, нахилившись над Білим Іклом, якийсь час підраховував.

– Триста доларів, – відповів він.

– А скільки коштує замучений їздовий собака, такий як ось цей? – спитав Скотт, злегка штовхнувши Біле Ікло ногою.

– У половину дешевше, – оцінив погонич. Скотт повернувся обличчям до Красунчика Сміта.

– Ви це чули, негідник? Я збираюсь забрати у вас вашого собаку. І я збираюсь дати вам за нього сто п’ятдесят доларів.

Він відкрив гаманець та почав відраховувати банкноти.

Красунчик Сміт положив руки за спину, відмовляючись брати простягнені йому гроші.

– Я не продаю, – сказав він.

– Ви продаєте, – запевнив його хлопець. – Тому що я купляю. Ось ваші гроші. Собака мій.

Красунчик Сміт, все ще тримаючи руки за спиною, почав відступати.

Скотт підскочив до нього та відвів стиснену в кулак руку назад, погрожуючи будь-якої миті вдарити. Красунчик Сміт зігнувся під навислим кулаком.

– Це мій собака, – верещав він.

– Ви втратили право бути хазяїном цього собаки, – почулася відповідь. – Ви збираєтесь взяти гроші чи мені вас ще раз вдарити?

– Добре, – швидко заговорив переляканий Красунчик Сміт. – Але я беру гроші не з власної волі, додав він. – Собака коштує чимало. Я не дозволю себе пограбувати. Кожна людина має свої права.

– Правда, – відповів Скотт, віддаючи йому гроші. – Кожна людина має свої права. Але ви не людина. Ви – звір.

– Ось зачекайте тільки, доки я повернусь у Доусон, – погрожував Красунчик Сміт. – Я на вас поскаржуся.

– Тільки спробуйте, і я вас вишпурю з Доусона. Вам зрозуміло?

Красунчик Сміт тільки хмикнув у відповідь.

– Зрозуміло? – закричав хлопець.

– Так, – пробурмотів Красунчик Сміт, відхиляючись назад.

– Що так?

– Так, сер, – огризнувся Красунчик Сміт.

– Обережніше, він кусається! – вигукнув хтось і вибухнув грубий регіт.

Скотт розвернувся спиною до Красунчика Сміта і повернувся до погонича, який ретельно оглядав Біле Ікло.

Деякі люди вже розходилися, деякі – стояли групами, продовжуючи спостерігати за Скоттом та розмовляти. Тім Кінен підійшов до невеличкої групи людей.

– Хто цей хлопець? – спитав він.

– Уідон Скотт, – хтось відповів.

– І хто, чорт забирай, цей Уідон Скотт? – допитувався картковий гравець.

– Він один із першокласних інженерів з копалень. Хлопець на короткій нозі з усіма великими шишками. Моя вам порада – якщо вам не потрібні неприємності, тоді тримайтеся від нього подалі. Він користується прихильністю усіх чиновників. Комісар по золоту його добрий приятель.

– Я відразу подумав, що він важна персона, – відзначив картковий гравець. – Саме тому я до нього одразу й не підійшов.

РОЗДІЛ V – НЕПРИБОРКАНИЙ

– Марна справа, – визнав Уідон Скотт.

Він сидів на сходинці ґанку біля своєї хатини та спантеличено дивився на погонича, який у відповідь лише безнадійно знизав плечима. Вони разом поглянули на Біле Ікло, який їжився та несамовито ричав, пориваючись зірватися з ціпка та дістатися до їздових собак. Після того як Метт провчив собак декілька разів палкою, вони зрозуміли, що їм краще залишити Біле Ікло у спокої. Вони вляглися неподалік та, здавалося, вже навіть забули про його існування.

– Це вовк, його не можна приручити, – заявив Уідон Скотт.

– Я у цьому не впевнений, – не погодився Метт. – Судячи з усього, він багато в чому схожий на собаку. Та одне я можу сказати з впевненістю, не маючи в цьому жодного сумніву.

Погонич зупинився та загадково кивнув головою у бік Лосиної гори.

– Ну ж бо, не тягніть, – нетерпляче промовив Скотт, достатньо вичікавши, доки інший продовжить. – Говоріть вже. Що ви хотіли сказати?

Погонич показав через плече на Біле Ікло великим пальцем.

– Вовк він чи собака, не має значення, його вже приручили.

– Не може бути!

– А я вам кажу, так і є, а ще його привчили до упряжки. Придивіться туди. Бачите, відмітини на грудях.

– Ваша правда, Метт. Він був їздовою собакою, перш ніж потрапив до рук Красунчика Сміта.

– І нічого не заважає знову поставити його в упряжку.

– Ви так вважаєте? – вже більш жваво допитувався Скотт. Та потім надія на його обличчі згасла, і він додав, хитаючи головою, – Він вже з нами два тижні, і як на мене, так він став ще більш диким, аніж був до цього.

– Дайте йому шанс, – переконував його Метт. – Відв’яжіть його ненадовго.

Хлопець скептично поглянув на нього.

– Так-так, – вів далі Метт, – я знаю, ви вже намагалися, але тоді ви не брали в руки палку.

– Тоді спробуйте ви.

Погонич взяв палку та пішов до прив’язаної на ціпку тварини. Біле Ікло спостерігав за палкою так, як загнаний у клітку лев спостерігає за хлистом дресирувальника.

– Бачите як він дивиться на палку, – сказав Метт. – Це хороший знак. Він не дурний. Він не вкусить, доки у мене в руці ця палка. Упевнений, він зовсім не дурний.

Коли рука людини наблизилась до його шиї Біле Ікло наїжився, заричав та припав до землі. Спостерігаючи за тим, як одна рука наближається до нього, він примудрявся одночасно слідкувати за палкою в іншій руці. Яка загрозливо нависла над ним. Метт відчепив ціпок від ошийника та відійшов назад.

Біле Ікло ледве міг повірити в те, що він був вільним. Пройшло багато місяців з тих пір, як він потрапив до Красунчика Сміта, і за весь цей час він жодного разу не був на волі, за вийнятком того часу, коли його відв’язували для бійки з іншими собаками. Одразу ж після боїв його знову закривали.

Він не знав, що про це думати. Можливо, за цим приховувалися якісь нові, незнані йому підступи богів. Він покрокував повільно та обережно, будь-якої миті готовий до нападу. Від несподіванки він не міг зрозуміти, що йому робити. Він вирішив, що буде безпечніше відійти подалі від двох богів, які за ним спостерігали, і обережно рушив до кута хатини. Боги не зрушили з місця. Він вкрай розгубився і, повернувшись назад, зупинився в дюжині футів від людей та уважно на них поглянув.

– Він не втече? – спитав його новий хазяїн.

– Єдиний спосіб перевірити, так це ризикнути та перевірити.

– Бідолаха, – прошепотів жалісливо Скотт. – що йому потрібно, так це трохи людської доброти, – додав він і, повернувшись, попрямував у хатину.

Він вийшов звідти з шматком м’яса та кинув його Білому Іклу. Той відскочив від нього і на відстані почав з підозрою його оглядати.

– Назад, Майор, – пригрозив Метт, та було занадто пізно.

Майор скочив до м’яса. Як тільки його щелепи схопили шматок, Біле Ікло напав. Він повалив собаку на землю. Метт кинувся до них, та Біле Ікло був швидшим за нього. Похитуючись, Майор ще тримався на лапах, але з його горла струменіла кров, і розходилася червоною плямою на снігу.

– Шкода собаку та він дістав по заслузі, – випалив Скотт.

Та Метт вже підняв ногу, щоб вдарити Біле Ікло. Біле Ікло, блиснувши зубами, підскочив до погонича, після чого почувся пронизливий крик. Біле Ікло люто ричав та відходив на декілька ярдів назад, в той час як Метт, зігнувшись, оглядав свою ногу.