Біле Ікло втратив всіляку надію позбутися чіпких зубів. Здавалося, сама неминуча смерть вчепилася в нього і повільно піднімалася догори вздовж яремної вени. Єдине, що рятувало Біле Ікло від смерті так це рихла шкіра та густе хутро на шиї. Вони заповнили всю пащу Черокі, і хутро майже не піддавалося його зубам. Та помалу, як тільки з’являлася нагода, бульдог набирав у щелепи все більше рихлої шкіри та хутра і невдовзі його зуби почали душити Біле Ікло. З кожною хвилиною дихати йому ставало дедалі важче.

Здавалося, результат бою був очевидним. Ті, хто робили ставки на Черокі, тріумфально кричали та пропонували іншим укласти абсурдні парі. Ті, хто робили ставки на Біле Ікло, звісно, були засмучені і відмовлялися від нових ставок десять проти одного та двадцять проти одного. Хоча один безумець все-таки знайшовся та поставив на нього п’ятдесят проти одного. Цим безумцем був Красунчик Сміт. Він вийшов у коло до собак, що билися і, вказавши пальцем на Біле Ікло, почав презирливо над ним сміятися. Це спрацювало. Біле Ікло розлютився. Зібравшись з останніми силами, він піднявся на лапи. Коли він почав боротьбу з повиснувшим у нього на шиї суперником вагою в п’ятдесят фунтів, який і не думав його відпускати, лють його переросла в паніку. Його інстинкти знову взяли над ним гору, і розум знову затьмарила фізична воля до життя. Бігаючи по колу, він спіткався, падав і знову піднімався. Інколи йому навіть вдавалося піднятися на задні лапи і відірвати свого суперника від землі, але всі його спроби скинути з себе чіпку смерть виявлялися марними.

Зрештою, виснажений боротьбою, він повалився на землю, а бульдог одразу ж змістив свою хватку ближче до горла і заходився набирати у щелепи все більше вкритої хутром плоті та ще міцніше стиснув горло Білого Ікла. Почулися схвальні крики на адресу переможця і багато хто кричав: «Черокі! Черокі!». На це Черокі енергійно замотиляв своїм коротким хвостом. Але хвальні крики не відволікли його. Дружелюбне махання хвостом не обіцяло помилування, і масивні щелепи продовжували утримувати свою жорстоку хватку на горлі Білого Ікла.

В цей момент дещо відволікло увагу публіки. Здалеку пролунав дзвін бубонців, і почулися крики погонича собачої упряжки. Всі захвилювалися, побоюючись появи поліції, всі, окрім Красунчика Сміта. Але потім вони побачили, як по дорозі разом з санями та собаками спускаються два чоловіки. Вони їхали не з міста, а в місто, очевидно, повертаючись з якоїсь пошукової подорожі. Побачивши натовп, люди зупинили своїх собак, і зацікавлено приєдналися до публіки, щоб поглянути, чим викликаний ажіотаж. Погонич носив вуса, а інший – вищий та молодший за нього, був гладко поголений і від бігу на морозі щоки його вкрились рум’янцем.

Біле Ікло майже здався. Час від часу він судомно відбивався, та марно. Йому не було чим дихати, і повітря ставало дедалі менше під безжалісними щелепами, які все міцніше стискали його горло. Попри міцну броню із хутра, бульдог міг би вже давно розкрити яремну вену на шиї Білого Ікла, якби від початку не вчепився в нього своїми зубами занадто низько, майже на грудях. Черокі знадобилося немало часу та зусиль, щоб перемістити свою хватку вгору, весь час перебираючи хутро та складки шкіри своїми щелепами.

Тим часом, неймовірна жорстокість оволоділа Красунчиком Смітом, затьмаривши ту крихітну частину здорового глузду, який в кращому випадку в ньому ще залишався. Коли він побачив, що очі Білого Ікла починають тьмяніти, він зрозумів, що бій програно. Він зірвався з місця та, накинувшись на Біле Ікло, почав жорстоко його бити ногами. Із натовпу почувся свист та крики протесту, але ніхто не втрутився. Доки Красунчик Сміт і надалі продовжував бити Біле Ікло, натовп охопило сум’яття. Високий молодий чоловік, який щойно прибув, прокладав собі шлях у натовпі, розштовхуючи людей направо та наліво, не церемонячись та не піклуючись про манери. Коли він прорвався у коло, Красунчик Сміт саме збирався завдати чергового удару. Вся його вага зосередилася на одній нозі, і він стояв в хиткому положенні. В цей момент важкий кулак приїжджого опустився йому на обличчя. Втративши ґрунт під ногами, він злетів у повітря та приземлився спиною на сніг. Чоловік повернувся обличчям до натовпу.

– Боягузи! – закричав він. – Негідники!

Він був розлючений і гнів його можна було зрозуміти. Його сірі очі холодно споглядали натовп. Красунчик Сміт звівся на ноги та, шмигаючи носом, боязко попрямував до нього. Молодий чоловік не зрозумів його намірів. Він і не підозрював, що людина, яка наближалася до нього, була жалюгідним боягузом і подумав, що він повертається, щоб розпочати бійку. Тому зі словами: «Негідник!» він другим ударом звалив Красунчика Сміта на спину. Красунчик Сміт вирішив, що безпечніше за все буде залишатися лежати на снігу, тому більше не рушив з місця.

– Ну ж бо, Метт, допоможіть мені, – підізвав молодий чоловік погонича, який пробрався в коло разом з ним.

Вони обоє схилилися над собаками. Метт обхопив руками Біле Ікло, щоб бути готовим відтягнути його, коли хватка Черокі буде послаблена. Розчепити зуби бульдога спробував молодий чоловік, схопивши щелепи руками, сподіваючись розвести їх у різні боки. Та то було марною справою. З усіх сил він смикав, тягнув та викручував щелепи собаки і з кожним видихом викрикував: «Негідники!»

Натовп загудів та дехто почав обурюватися тим, що їм псують розвагу, та як тільки молодий чоловік підняв голову, відірвавшись на мить від свого заняття, та блиснув на них очима, люди відразу ж змовкли.

– Прокляті негідники! – зрештою викрикнув він і знову повернувся до спроб розчепити щелепи бульдога.

– Нічого не вийде, містере Скотт, їх так не розчепити, – дійшов висновку Метт.

Вони обоє задумалися, оглядаючи зчеплених собак.

– Крові мало, – підмітив Метт. – До вени ще не дістався.

– Але він дістанеться будь-якої миті, – відповів Скотт. – Ось, ви бачили! Він трохи перемістив свої щелепи.

Хвилювання молодого чоловіка та його побоювання за життя Білого Ікла посилились. Він почав знову і знову обсипати сердитими ударами голову Черокі та це не допомогло послабити хватку його щелеп. Черокі замотиляв хвостом на знак того, що він зрозумів до чого ці удари, але також давав зрозуміти, що вважає себе правим та робить те, що має робити.

– Хтось допоможе? – у відчаї вигукнув Скотт, звертаючись до натовпу.

Та ніхто не запропонував допомогу. Замість цього, натовп почав глузливо підбадьорювати його та закидати порадами.

– Тут знадобиться лом, – зробив висновок Метт.

Молодий чоловік потягнувся до кобури, яка висіла у нього збоку і, діставши з неї револьвер, спробував протиснути дуло між щелепами бульдога. Він так посилено заштовхував револьвер, що зрештою почулося виразне скреготіння заліза об стиснуті зуби. Чоловіки стояли на колінях, схилившись над собаками, коли Тім Кінен пройшов до них у коло. Він став біля Скотта і, доторкнувшись до його плеча, сердито промовив:

– Не ламайте йому зуби, незнайомцю.

– Тоді я зламаю йому шию, – різко відповів Скотт, продовжуючи проштовхувати та розтискати щелепи дулом револьвера.

– А я кажу, не ламайте йому зуби, – гнівно повторив картковий гравець.

Та якщо він і намагався залякати хлопця, це не спрацювало. Скотт завжди доводив задумане до кінця, хоча холодно поглянувши на нього, він спитав:

– Ваша собака?

Картковий гравець хмикнув.

– Тоді йдіть сюди та розтисніть йому щелепи.

– Що ж, незнайомцю, – роздратовано відповідав йому той, розтягуючи кожне слово, – я б і радий був допомогти, та ось тільки це загадка, яку мені самому несила розгадати. Я не знаю, як примусити його розчіпити щелепи.

– Тоді відійдіть у бік, – почулося у відповідь, – і не заважайте мені. Я зайнятий.

Тім Кінен продовжував над ним стояти. Та Скотт не звертав на нього більше ніякої уваги. Йому вдалося протиснути дуло між щелепами з одного боку, і тепер він намагався дістатися до іншого. Зробивши це, він почав повільно та акуратно розсувати щелепи собаки револьвером, в той час як Метт потроху вивільняв зранену шию Білого Ікла.