Ці люди були його середовищем, і вони виліплювали з його глини ще більш безжалісного звіра, аніж було задумано самою природою. Проте природа подарувала йому гнучкість. Там, де інші тварини загинули б або занепали б духом, він пристосовувався та продовжував своє існування, не втрачаючи міцності духу. Можливо, Красунчику Сміту, який був чудовиськом та справжнім катом, і було під силу зломити дух Білого Ікла, та поки що не було ані найменшої ознаки на те, щоб йому це вдавалося. Якщо Красунчик Сміт був крутої вдачі, то Біле Ікло йому не поступався, і обидва вони невпинно виливали один на одного свою злість. Колись Білому Іклу вистачило розуму, щоб припасти до землі та скоритися людині з палкою в руці, але зараз розсудливість полишила його. Варто було Красунчику Сміту лишень з’явитися, як він одразу ж скаженів. І коли той підходив до нього, щоб покарати випоровши своєю палкою, Біле Ікло починав ще більше біснуватися, при цьому він несамовито ричав, огризався та шкірив свої ікла. Побої ніколи не змушували його стихнути. Неважливо якими тяжкими були удари, Біле Ікло завжди продовжував ричати, і коли Красунчик Сміт здавався та відступав, то йому услід все ще доносилося зухвале ричання, а бувало так, що Біле Ікло підскакував до решітки клітки, та обрушував на нього несамовиті рики ненависті.
Після того як пароплав прибув у Доусон, Біле Ікло зійшов на берег. Він все ще продовжував жити в оточенні цікавого натовпу, який весь час збирався біля його клітки. Красунчик Сміт представляв його публіці під кличкою «Бійцівський Вовк» і люди платили п’тдесят центів золотим піском, аби подивитися на нього. Коли Біле Ікло лягав з наміром поспати, в нього тицяли гострою палкою, щоб публіка змогла побачити видовище за яке заплатила. Щоб оживити виставу, майже завжди його намагалися роздратувати. Та гіршою за все, була атмосфера, в якій він перебував. Люди дивилися на нього як на найгрізнішого звіра і їхній страх проникав до Білого Ікла крізь решітки його клітки. Кожне слово, кожен обережний рух людей, пробуджували у ньому його власну страхітливу лють – занадто довго її розпалювали нестерпні тортури. Не могло бути інакше – його лють сама себе підживлювала і розросталася з кожним днем дедалі більше. Такою була ще одна здатність його глини до гнучкості, – здатність підлаштовуватися під оточуюче середовище.
Крім того, що він був рідкісним звіром, на якого люди приходили подивитися, він ще був чудовою бійцівською твариною. Час від часу, кожного разу, коли намічався бій, Красунчик Сміт виводив його з клітки і вів до лісу за декілька миль від міста. Зазвичай вони виходили вночі, щоб не натрапити на місцеву кінну поліцію. Декілька годин потому, коли розсвітало, з’являлася публіка та собака, з яким Білому Іклу належало битися. Йому доводилось боротися з собаками різних розмірів та порід. Північ була суворим краєм, його жителі – жорстокими, а бої зазвичай були не на життя, а на смерть. І якщо вже Біле Ікло продовжував приймати участь в поєдинках, було очевидним, що в сутичках з ним помирали його суперники. Він не знав, що таке поразка. Досвід боїв, який він отримав ще з раннього дитинства, коли йому доводилося битися з Ліп-ліпом та всією зграєю цуценят, став йому у пригоді. Він завжди міцно тримався на лапах. Жодній собаці не вдавалося збити його з ніг. Улюбленим прийомом собак, змішаних з вовком, було накинутися на нього прямо або ж з боку, з наміром штовхнути в плече та повалити на землю. Гончі макензі, ескімоські лайки, лабрадори, хаскі та маламути – всі вони намагалися проробити з ним цей прийом, та жодному з них не вдалося повалити його на землю. Ніхто ніколи не бачив, щоб хоча б одному супернику Білого Ікла пощастило збити його з ніг. Люди балакали про його хвацькість і кожного разу приходили на бої в надії побачити, як він зазнає поразки, але Біле Ікло незмінно їх розчаровував.
До того ж, він був швидким, мов блискавка. Його спритність давала йому величезну перевагу над суперниками. Неважливо скільки боїв налічувалося в їхньому житті, жодній собаці не доводилося раніше битися з таким швидким суперником. Не слід забувати ще і те, що Біле Ікло нападав без попередження. Зазвичай перед поєдинком собаки виконують ритуал взаємних погроз та викликів – вони ричать, їжаться та огризаються, але Біле Ікло накидався на суперника раптово, збиваючи його з ніг та забираючи життя перш ніж той мав змогу атакувати або навіть отямитися від несподіванки. Такий маневр Біле Ікло виробляв занадто часто і стало звичкою утримувати його, до того як собака завершить ритуал, а інколи навіть дозволяли їй нападати першою.
Та найціннішою перевагою Білого Ікла був його досвід. Жоден із його суперників не знав про бої стільки, скільки знав про них він. Маючи більше боїв за плечима, він знав більше хитрощів та прийомів, і його особисті трюки навряд чи потребували вдосконалення.
Час минав, і Білому Іклу доводилося боротися все рідше і рідше. Люди втрачали надію в пошуках рівного йому суперника, і щоб привабити публіку, Красунчик Сміт був вимушений натравлювати на нього вовків. Їх спеціально виловлювали індіанці, і бої Білого Ікла з вовком завжди збирали юрби людей. Одного разу йому у суперники спіймали дорослу самку рисі, і того разу Біле Ікло бився не на життя, а на смерть. Її спритність нічим не поступалася його, так само як її лють. І тоді коли він боровся одними іклами, вона окрім іклів пускала в хід ще й лапу з гострими кігтями.
Та після рисі, Біле Ікло більше ні з ким не бився. Не залишилось більше тварин, яких можна було б на нього натравити – принаймні, не залишилось тварин, які змогли б скласти йому конкуренцію. Так, до весни він просто задовольняв цікавість людей, доки в той край не приїхав Тім Кінен, професійний картковий гравець. Він привіз із собою першого бульдога, який будь-коли бував в Клондайку. Те, що цей пес та Біле Ікло повинні були зустрітися у поєдинку, було неминучим, і цілий тиждень містом, то тут, то там, тільки й чулося про бій, що назрівав.
РОЗДІЛ IV – ЧІПКА СМЕРТЬ
Красунчик Сміт зняв ціпок з шиї Білого Ікла і відійшов назад. Цього разу він зволікав з атакою. Він не ворушився і розглядав чужака, який стояв перед ним, сторожко та спантеличено нашорошивши вуха. Ніколи раніше не зустрічав він такого собаки. Тім Кінен підштовхнув бульдога, бурмочучи йому:
– Взяти його!
Приземкувата, кремезна та незграбна тварина перевальцем пішла у центр кола. Собака зупинився та мружачись подивився на Біле Ікло.
З натовпу почулися крики:
– Йди до нього, Черокі! Роздери його, Черокі! Зжери його, Черокі!
Та Черокі, здавалося, і не думав битися. Він повернув голову до кричущого натовпу та добродушно замотиляв своїм коротким хвостом. Бульдог не боявся суперника, а просто був не в настрої. Крім того, він не розумів, що перед ним стояв його суперник і люди чекали, коли почнеться сутичка. Йому не доводилося битися з такою породою собак, і він чекав, коли йому приведуть справжнього собаку.
Тім Кінен підійшов і нахилився над Черокі. Він почав погладжувати боки бульдога, почісуючи коротку шерсть та потроху підштовхуючи його вперед. У цих рухах ховалася підказка. Крім того, вони дратували Черокі і той почав дуже тихо ричати. Його глухий рик з’являвся в глибині його горла, у відповідь на підштовхуючі рухи від рук людини, і поступово підіймаючись, він виривався назовні вибухами гавкоту, який стихав до тих пір, доки руки знову не починали свій рух. Кінець кожного руху підтримував ритм, і коли рух різко обривався – рик бульдога відразу ж виривався назовні.
Ричання собаки зробило свою справу і шерсть на шиї та плечах Білого Ікла почала підійматися дибки. Тім Кінен зробив останній поштовх вперед, а сам знову відійшов до натовпу. Після того як поштовхи, які спонукали Черокі йти вперед припинилися, він не зупинився, а вже самостійно продовжував швидко бігти вперед на своїх кривих лапах. І тут Біле Ікло напав. Почулися крики здивованого захвату. Він наблизився до суперника з кошачою спритністю і так само швидко увіп’яв в нього свої ікла, після чого відскочив назад без жодної подряпини.
