Біле Ікло знав за що його били. Коли Сірий Бобер надів ремінь йому на шию і передав його кінець Красунчику Сміту, Біле Ікло зрозумів, що його бог бажає, аби він пішов з Красунчиком Смітом. І коли Красунчик Сміт залишив його прив’язаним біля форту, він зрозумів, що Красунчик Сміт бажає, щоб він залишався там. Тому він не послухався волі двох богів, і відтак заслужив на покарання. Раніше він бачив, як у собак з’являються нові хазяїва. І він бачив, як їх били за те, що ті втікали, як зараз били його. Він був розумним. Та все-таки йому були притаманні риси, які були сильнішими за його мудрість. Однією з них була вірність. Він не любив Сірого Бобра, але навіть перед обличчям його волі та гніву, він був вірним йому. Біле Ікло нічого не міг з цим вдіяти. Ця вірність була якістю глини, з якої він був зліплений. Це була особлива якість його виду: якість, яка відрізняла його вид від інших видів, і яка дозволяла вовку і дикій собаці відмовитися від життя на волі та стати другом людині.
Після побоїв, Красунчик Сміт потягнув Біле Ікло назад до форту. Та цього разу він прив’язав його до палки. Нелегко відректися від бога. Так було і з Білим Іклом. Сірий Бобер був його єдиним богом і незважаючи на його волю, Біле Ікло все ще тягнуло до нього, і він не міг так просто від нього відмовитися. Сірий Бобер зрадив та відмовився від Білого Ікла, та це ніяк не позначилося на його відданості. Адже недарма він віддав своє тіло та душу Сірому Бобру. Біле Ікло все ще всім єством належав йому, і зв’язок було не так легко розірвати.
І ось, вночі, коли люди в форті поснули, Біле Ікло заходився розгризати собі шлях до свободи. Суха палка була прив’язана до його шиї так близько, що він ледве міг дістати до неї зубами. Тільки завдяки напруженій роботі його м’язів, йому вдалося вправно вигнути шию і схопити палку зубами. Все-таки хватка була слабкою і лише проявивши величезне терпіння, розгризаючи палку багато годин поспіль, йому вдалося звільнитися. Він зробив те, що собакам зробити не під силу. Це було щось неймовірне, але Білому Іклу це вдалося. І рано вранці він помчав риссю геть з форту, з кінцем від палки, що бовтався у нього на шиї.
Біле Ікло був розумним та якби він був ще й розсудливим, він би не повернувся до Сірого Бобра, який вже двічі зрадив його. Та він був вірним, і повернувся, щоб пережити зраду втретє. Сірий Бобер знову одягнув йому ремінь на шию, і знову Красунчик Сміт прийшов, вимагаючи його повернути. І цього разу, він побив його ще жорстокіше, ніж бив до цього. Сірий Бобер флегматично спостерігав, поки біла людина розмахувала бичем. Він не захистив Біле Ікло. Він більше йому не належав. Коли побої закінчилися, Біле Ікло був скалічений. Зніжений південний собака помер би після таких побоїв, але не він. Його життєві уроки були суворими, і сам він мав жорсткий характер. Життя в ньому переливалося через край, і він міцно за нього чіплявся. І все-таки він був дуже покалічений. Спочатку він був не в змозі тягнутися слідком, і Красунчику Сміту довелося чекати на нього півгодини, перш ніж він зміг піднятися. А потім, нічого не бачачи перед собою і хитаючись, він пішов слідом за Красунчиком Смітом назад до форту.
Але тепер він був прикований ціпком, який не піддавався його зубам, і він марно боровся з ним, смикаючи забиту в колоду скобу. Декілька днів потому, протверезівши і залишившись без копійки у кишені, Сірий Бобер залишив береги річки Поркюпайн і вирушив у свою далеку подорож до річки Макензі. Біле Ікло залишився в Юконі, ставши власністю божевільної та жорстокої людини. Та що може знати собака про божевілля? Незважаючи на його жорстокість, для Білого Ікла Красунчик Сміт був справжнім богом. Він був воістину божевільним богом, але Біле Ікло нічого не відав про божевілля. Що він знав, так це те, що повинен коритися волі свого нового хазяїна, підкоряючись кожній його примхі та забаганці.
РОЗДІЛ III – У ПОЛОНІ НЕНАВИСТІ
Потрапивши під опіку божевільного бога, Біле Ікло перетворився на монстра. Красунчик Сміт тримав його в загоні на ціпку в задній частині форту, і там він дражнив, злив та доводив його до сказу дрібними тортурами. Чоловік давно помітив вразливість Білого Ікла до насмішок, і навмисно дратував його, а потім насміхався. Він гучно та презирливо реготав, при цьому глузливо тикаючи в нього пальцем. В такі моменти розсудливість полишала Біле Ікло, і охоплений люттю, він ставав божевільнішим за самого Красунчика Сміта.
Раніше, Біле Ікло люто ненавидів своїх побратимів, але окрім них у нього не було ворогів. Тепер же він ненавидів усе, що його оточувало, сильніше, ніж коли-небудь. Тортури, які він терпів, настільки замучували його, що ненависть його ставала сліпою та навіть без натяку на причину. Він ненавидів ціпок, який утримував його, чоловіка, який зазирав в загін через перекладини, та собак, які зазирали разом з ним та злісно ричали но нього, користуючись його безпорадністю. Він ненавидів кожну деревинку, яка тримала його у неволі. І першим, і останнім, і більше за все інше він ненавидів Красунчика Сміта.
Але Красунчик Сміт неспроста мучив Біле Ікло. Одного дня навколо загону зібрався цілий натовп. Красунчик Сміт зайшов до нього з палкою в руці і зняв ціпок з його шиї. Коли його хазяїн вийшов, Біле Ікло, звільнившись від пут, почав метатися із боку в бік, намагаючись дістатися до людей, які стояли навколо загону. Його грізний вигляд зачаровував. Довжина його тіла сягала п’яти футів, висота до плечей – два з половиною фути. Біле Ікло був набагато більшим за звичайного дорослого вовка – від своєї матері він успадкував міцну статуру собаки, при цьому, не маючи ані жиру, ані частки зайвих м’язів, він важив більше дев’яноста фунтів. Він був бездоганним бійцем – самі м’язи та кістки.
Двері загону знову відчинились. Біле Ікло завмер. Передбачалося щось незвичне. Він чекав. Двері відчинились ширше і в загін увірвався здоровий пес. З гуркотом двері за ним зачинились. Білому Іклу ще ніколи не доводилося зустрічати такого собаку (то був мастиф), але розмір та лютість чужака не налякали його. Перед ним стояла жива істота, на яку він на відміну від дерева чи заліза міг вилити свій гнів. Блиснувши іклами, Біле Ікло підскочив і вирвав зубами шмат шерсті на шиї мастифа. Той потрусив головою і хрипко заричавши, ринувся до Білого Ікла. Та Біле Ікло був то тут, то там – він був повсюди, йому завжди вдавалося ухилитися та втекти. Кожен раз, підстрибуючи до суперника, він встигав завдати йому удару та відстрибнути до того, як мастифу вдалося б увіп’ястися в нього зубами.
Навколо загону люди кричали та аплодували, а Красунчик Сміт радів у захваті, спостерігаючи за тим, як Біле Ікло калічить свого суперника. У мастифа з самого початку не було жодного шансу на перемогу. Він був занадто здоровим та неповоротким. Зрештою Красунчик Сміт заходився бити Біле Ікло палкою, щоб дати можливість хазяїну мастифа витягти собаку з загону. Після бійки в руки Красунчика Сміта з брязкотом посипалися програні йому гроші.
Біле Ікло почав з нетерпінням чекати, коли ж люди знову зберуться навколо його загону. Така публіка обіцяла бійку, і тепер, в його неволі, лише бійки дозволяли йому відчути себе живим. Красунчик Сміт знущався над ним, утримував його замкненим та розпалював у ньому ненависть, а все для того, щоб злість всередині нього не мала виходу до сутички з іншим собакою, причому Красунчик Сміт сам вирішував, коли настав час для бійки. І йому непогано вдавалося визначати готовність Білого Ікла до сутичок, адже з боїв Біле Ікло незмінно виходив переможцем. Якось йому довелося битися з трьома собаками поспіль, яких по черзі заводили до нього в загін. Іншого разу, до нього заштовхали дорослого вовка, якого люди спіймали у лісі. А одного разу його суперниками стали одразу дві собаки. Цей бій був найвідчайдушнішим, і хоча йому вдалося вбити своїх суперників, він і сам в цій сутичці ледь не загинув.
Восени, коли почав падати перший сніг і річка перетворилась на крижану кашу, Красунчик Сміт купив собі та Білому Іклу квиток на пароплав, який плив з Юкона до Доусона. В тих краях вже чули про Біле Ікло. Далеко за межами міста його знали по кличці «Бійцівський Вовк» і на пароплаві до клітки, в якій його тримали на палубі, завжди сходився зацікавлений народ. Постійно оточений натовпом Біле Ікло або шалено ричав на людей, або ж лежачи дивився на них з холодною ненавистю. А за що йому було їх любити? Біле Ікло ніколи не ставив собі таке питання. Він просто відчував ненависть та втратив себе, живлячись її отрутою. Його життя перетворилося на пекло. Він не був створений для жорстокої неволі, яку дикі звірі зазнавали від людських рук. Але саме так з ним обходилися. Люди витріщалися на Біле Ікло, дражнили його, просовуючи палки крізь решітку, щоб примусити його заричати, а потім – сміялися над ним.
