Та невдовзі його побратимам також довелося дещо засвоїти, і їхня наука стала уроком і для Білого Ікла. Це трапилось, коли пароплав пришвартувався до берега, і вони вперше затіяли свої веселощі. Після того як два чи три собаки зійшли на берег і були роздерті зграєю, білі люди поспіхом завели своїх тварин назад на пароплав і жорстоко помстилися винуватцям. Один чоловік бачив, як прямісінько на його очах зграя розідрала на шматочки його сетера, після чого, витягши револьвер, він зробив шість швидких пострілів і шестеро собак зі зграї або лежали мертвими, або ж вмирали – ще один прояв сили, який глибоко відклався в підсвідомості Білого Ікла.
Білому Іклу це все подобалося. Він не любив своїх побратимів, і був достатньо кмітливим, щоб втекти від кари розгніваних людей. Спочатку вбивство собак з пароплавів було для нього розвагою, та невдовзі воно переросло у його постійне заняття. Він бродив без діла. Сірий Бобер був зайнятий торгівлею та своїм збагаченням, тому Біле Ікло вештався по порту з безславною зграєю індіанських собак, в очікуванні пароплавів. З приходом пароплавів починалися веселощі. Через кілька хвилин, до того як білі люди встигали прийти до тями після потрясіння, зграя розбігалася. Велелощі вщухали до наступного прибуття пароплаву.
Але не можна було сказати, що Біле Ікло був членом зграї. Він до них не приєднався, а завжди залишався осторонь, завжди усамітнювався, і вони навіть побоювалися його. Треба визнати, він все-таки був з ними заодно. Він провокував сварку з чужою собакою, доки зграя чекала осторонь. І коли він збивав собаку з ніг, зграя налітала, щоб довести справу до кінця. Та незважаючи на це, він завжди відразу ж втікав з поля битви, залишаючи собак сам на сам із карою розгніваного бога. Йому не треба було докладати значних зусиль, щоб спровокувати такі бійки. Коли чужі собаки спускалися на берег, все, що йому потрібно було зробити, так це показатися їм на очі. Як тільки вони його помічали, то відразу ж бігли до нього. Вони прислуховувалися до свого інстинкту. Біле Ікло був для них уособленням дикої природи – невідомою, лякаючою істотою, яка підкрадалася в пітьмі ще до вогнищ первісного світу, вони ж тулилися поближче до вогнів, підкорюючись інстинктам, які змушували їх боятися дикої природи, яка колись була для них домівкою. З покоління у покоління передавався їм страх перед нею. Століттями дика природа слугувала уособленням жаху та загибелі. І віками їхні хазяєва надавали їм безпосереднє право вбивати диких звірів. Розправляючись з ними, вони захищали себе та своїх богів, яким стали вірними друзями.
І тому, щойно ці собаки, які звикли до комфортних умов Півдня, зістрибували сходнями на берег Юкона та помічали Бле Ікло, у них відразу ж з’являлося нездоланне бажання накинутися та знищити його. І незважаючи на те, що ці собаки росли в умовах цивілізованого світу, їхній інстинктивний страх перед дикою природою нікуди не зник. В яскравому денному світлі вони бачили перед собою істоту, схожу на вовка – не лише своїми очима, але й очима своїх предків. Інстинкти, які вони успадкували через багато поколінь, говорили їм про те, що Біле Ікло був вовком і своїм виглядом він нагадував їм про прадавню ворожнечу.
Цілими днями ці собаки розважали Біле Ікло. Побачивши його, вони одразу ж кидались до нього, чого він і чекав, і цим лише прирікали себе на вірну смерть. Собаки бачили в ньому свого найлютішого ворога, і у ньому вони викликали ті ж самі почуття.
Адже недарма вперше він побачив денне світло в похмурому самотньому лігві, а першими його суперниками стали куріпка, куниця та рись. І недарма його дитинство було отруєне нападками Ліп-ліпа та рештою зграї. Якщо б все склалося інакше, тоді і він був би іншим. Якщо б не було Ліп-ліпа, він міг би вирости разом з іншими цуценятами та, ставши дорослим, був би більше схожим на собаку і не відчував би неприязні до своїх побратимів. Якщо б Сірому Бобру була властива любов та прив’язаність, можливо, він зміг би розбудити в ньому всі добрі якості, які ховалися у нього глибоко всередині. Та все обернулося інакше. Події його життя поступово надавали форму його глині, доки не зліпили з нього того, ким він став – замкнутого, самотнього, холодного, жорстокого звіра, ворога всім своїм побратимам.
РОЗДІЛ II – БОЖЕВІЛЬНИЙ БОГ
Небагато білих людей жило в Форт-Юкон. Ці люди оселилися тут вже давно. Вони звали себе «кислим тістом» і пишалися цим. До незнайомців вони ставилися з презирством. Люди, які спускалися з пароплавів на берег, були для них новачками. Вони називали їх «чечако» і тим не подобалося їхнє прізвисько. Ці люди випікали свій хліб на дріжджах, в той час як їхні недруги робили тісто для хліба на заквасці, насправді, тільки тому, що в них не було дріжджів і ця відміна між ними викликала ворожість.
Та все це не так важливо. Люди в форті зневажали приїжджих, і їм подобалося, коли ті потрапляли в неприємності. Особливо їм подобалося спостерігати за тим, як Біле Ікло та безчесна зграя розправлялася з їхніми собаками. Коли прибував новий пароплав, люди в форті наче по команді спускалися до берега, щоб подивитися на виставу. Вони завжди смакували таке видовище, так само як смакували його індіанські собаки, і відразу ж змогли оцінити жорстоку та вправну участь Білого Ікла в таких бійках. Але серед них був чоловік, якому цей спорт особливо подобався. Він кидався до берега, з першим гудком пароплава, і коли остання сутичка закінчувалася, і Біле Ікло зі зграєю розбігалися, він досадливо та понуро плівся назад у форт. Інколи, коли ніжні південні собаки падали на землю і видавали з-під іклів зграї свій передсмертний крик, цей чоловік не в змозі стриматися, підстрибував та захоплено кричав. Він завжди пильно та жадібно спостерігав за Білим Іклом.
Люди в форті називали цього чоловіка «Красунчиком». Ніхто не знав його імені і здебільшого в цих краях його знали як Красунчика Сміта. Та гарним його не можна було назвати. Його прізвисько уособлювало повну протилежність його зовнішності. Красунчик Сміт був потворним. Природа не була до нього щедрою. Перш за все він був низького зросту і, маючи худорляву статуру, його голова якимось неймовірним чином була ще тонкішою, аніж всі інші частини його тіла. Його маківка була настільки вузькою, що була схожою на кінчик голки. Власне кажучи, в дитинстві, ще до того, як товариші прозвали його Красунчиком, у нього було прізвисько «Шпилькова Голівка».
Ззаду від маківки його потилиця гіркою спускалася до шиї і такий же різкий нахил йшов від маківки до низького та неймовірно широкого, прямого чола. Починаючи з цього місця, наче розкаюючись у своїй скупості, природа розширила його риси своєю щедрою рукою. Очі Красунчика Сміта були величезними, а між ними могла б поміститися ще одна пара очей. Його обличчя в порівнянні з іншими частинами тіла було величезним. Підшукавши потрібне місце, щоб розщедритися, природа нагородила його широкою щелепою, яка виступала уперед та здавалося, лежала у нього на грудях. Можливо, так тільки здавалося, а можливо, його тонкій шиї несила було тримати такий тяжкий тягар.
Його щелепа справляла враження лютої рішучості, але щось в його вигляді все-таки примушувало сумніватися в такій якості. Можливо, то були риси, доведені до крайнощів, а можливо, просто його щелепа була занадто великою. В будь-якому разі, таке враження було оманливим. Такого слабодухого та ниючого боягуза, як Красунчик Сміт треба було ще пошукати. Слід також згадати про його зуби – вони були великими та жовтими, а ікла на верхній щелепі були більшими за своїх сусідів і визирали з-під тонких губ. Його очі були жовтими та каламутними, наче у природи не вистачило на них пігментів, і вона змішала разом залишки фарб із усіх своїх туб. Те ж саме можна було сказати про тьмяно-жовте, рідке волосся, яке росло у нього на голові жмутками та куйовдилося в різні боки, мов повалена вітром пшениця.
Одним словом, Красунчик Сміт був потворним і в тому не було його провини. Природа була відповідальною за те, якої форми набула його глина. Красунчик Сміт займався тим, що куховарив для мешканців форту, мив посуд та займався іншою чорною роботою. Люди в форті не знущалися над ним. Вони скоріше ставилися до нього поблажливо, так, як люди завжди ставляться до будь-якої істоти, яку природа наділила фізичними вадами. Ще вони боялися його. Його боягузливий гнів примушував їх остерігатися того, що він міг пустити їм кулю у спину або ж підсипати отрути у каву. Та хтось мав куховарити і, незважаючи на всі його недоліки, Красунчик Сміт умів готувати.
