Коли Білому Іклу було близько п’яти років, Сірий Бобер взяв його з собою ще в одну довгу подорож і в багатьох поселеннях вздовж річки Макензі, біля Скелястих Гір, і від річки Поркюпайн до річки Юкон люди надовго запам’ятали його розправу над собаками. Він насолоджувався помстою, яку виливав на своїх побратимів. Його жертвами ставали звичайні собаки, які не були готовими до його швидкої та несподіваної атаки. Вони не знали, ким він був – масовим убивцею, який розправлявся зі своїми жертвами зі швидкістю спалаху блискавки. Вони їжились, ходили на прямих лапах, демонструючи йому свою ворожість та кидаючи йому виклик, в той час як він не втрачав часу на дотримання ритуалу погроз, а відразу ж підскакував та, впинаючись своїми зубами в їхні шиї, забирав їхні життя, не даючи можливості оговтатися та зрозуміти, що трапилось. Він став досвідченим бійцем. В бійці він управлявся швидко. Біле Ікло ніколи не витрачав свої сили даремно, ніколи не затягував бійку. Він нападав швидко та якщо хибив, відразу ж швидко відскакував на безпечну відстань. Маючи вовчу кров, він не терпів довгого контакту з суперником. Такий контакт ніс в собі загрозу, і він доводив його до сказу. Він прагнув якомога швидше відскочити, звільнитися, твердо стояти на землі і не торкатися інших живих створінь. В ньому все ще була присутня його дика сутність, яка давала про себе знати. Таке відчуття підживлювалося ще й його відособленим способом життя, який він вів з самого дитинства. Небезпека приховувалась в дотику. Йому в усьому вбачалася пастка,і його страх перед нею, зачаївся глибоко в його свідомості, міцно вростаючи в нього своїми коренями.
І тому у собак, яких йому доводилося зустрічати в поселеннях, не залишалось жодного шансу його здолати. Він або розправлявся з ними, або ж тікав геть, і в будь-якому випадку залишався цілим і неушкодженим. Траплялося, що діставалося і йому. Інколи, на Біле Ікло накидалося одразу декілька собак і їм вдавалося помститися до того, як він встигав втекти. Деколи і в сутичці сам на сам йому сильно діставалося. Але то були виключення. Здебільшого, будучи вправним бійцем, він виходив із бійки без жодної подряпини.
Біле Ікло володів ще одним достоїнством – він умів точно розрахувати час та відстань. Такі розрахунки давалися йому скоріш інстинктивно. Він не розраховував їх навмисно. Його зір ніколи не підводив його. Організм Білого Ікла був злагоджений краще, ніж у звичайних собак і працював більш розмірено. Його розумова праця знаходила більш тісний зв’язок з його тілом. Коли його очі передавали зображення суперника, під час руху, у мозок, той в свою чергу без особливого зусилля визначав простір, в якому рухався суперник та час, який йому знадобиться, щоб завершити свій рух. Таким чином, він міг ухилитися від стрибка або іклів собаки, і в той же час, міг визначити до частки секунди вдалий момент для нападу. Тіло і мозок Білого Ікла робили його воістину досконалим механізмом. Не те, щоб його варто було за це вихваляти, просто природа була до нього щедрішою, аніж до простої тварини, ось і все.
Влітку Біле Ікло потрапив у Форт-Юкон. Наприкінці зими Сірий Бобер перейшов вододіл між річками Макензі та Юкон і провів весну, полюючи між західними уступами Скелястих Гір. А після того як річка Поркюпайн розкрилася від криги, він змайстрував каное та поплив вниз за течією туди, де вона впадає в річку Юкон прямо під Північним полярним колом. Там стояв форт Компанії Гудзонової затоки, де було багато індіанців, багато їжі та небувалого ажіотажу. Був 1898 рік, і тисячі шукачів золота пробиралися вгору по Юкон до Доусона та Клондайку. До цілі їм лишались ще тисячі миль і багато хто з них, щоб добратися у ці краї, були в дорозі вже цілий рік, пройшовши не менше п’яти тисяч миль, а дехто навіть приїхав сюди з іншого кінця світу.
Сірий Бобер зупинився тут. До нього дійшли чутки про золоту лихоманку, і він приплив сюди з кількома в’юками, набитими хутром, рукавицями та мокасинами. Він би не ризикнув вирушити в таку далеку подорож, якщо б не сподівався на добрий прибуток. Але те, що він зрештою побачив перевищило його сподівання. Навіть його найсміливіші розрахунки не перевищували стовідсоткового прибутку, тоді як це місце пропонувало йому можливість виручки в цілу тисячу. І як справжній індіанець він осів на тому місці, щоб акуратно вести торгівлю, навіть якщо для цього знадобилося б провести там усе літо та зиму, доки він би не продав усі свої товари.
В Форт-Юкон Біле Ікло вперше зустрів білих людей. Він зрозумів, що у порівнянні з індіанцями вони були істотами іншої раси – раси, яка була наділена ще більшою силою. Білому Іклу не довелося довго ламати голову, щоб це зрозуміти. Він просто це відчув, та все-таки відчув з неймовірною ясністю. Біле Ікло вражали будинки та величезний форт з масивних колод, які здавалися йому втіленням сили, так само як його дивували вігвами, зведені індійцями, коли він був ще вовченям. В них відчувалася сила. Ці білі люди були могутніми. У них було більше влади над предметами, аніж у тих богів яких він знав, та поміж яких Сірий Бобер був наймогутнішим. Однак Сірий Бобер був схожим на дитину серед цих білих богів.
Звісно, Біле Ікло лише відчував все це, відчував підсвідомо. Тваринам, все-таки, більше властиво слухатися своїх інстинктів, аніж вдаватися до роздумів і тепер кожне відчуття підсказувало Білому Іклу, що білі люди були вищими божествами. Не можна було навіть уявити, які жахи вони могли приховувати, якої незнаної шкоди могли заподіяти. Йому було цікаво спостерігати за ними, але в той же час він боявся, що вони його помітять. Перші декілька годин він був задоволений тим, що мав можливість ходити крадькома та спостерігати за ними на безпечній відстані. Потім він помітив, що вони не завдавали ніякої шкоди собакам, які бродили поряд з ними і підійшов ближче.
Їм в свою чергу було цікаво подивитися на нього. Те, що він був схожим на вовка, відразу привертало увагу, і люди навколо почали показували на нього пальцями. Така надмірна увага нашорошила Біле Ікло, і коли вони раптово намагалися наблизитися до нього, він шкірив зуби та відходив назад. Нікому не вдалося доторкнутися до нього, і їм пощастило, що вони цього не зробили.
Невдовзі Біле Ікло зрозумів, що в тому місті жило зовсім небагато білих богів – не більше дюжини. Кожних два або три дні пароплав (ще один вражаючий прояв людської сили) припливав до берега та зупинявся там на декілька годин. На берег з пароплавів сходили білі люди, а потім знову на них же відпливали. Здавалося, припливали та відпливали тисячі цих білих людей. Свого першого дня у Форт-Юконі він бачив їх більше, аніж бачив індіанців за все своє життя і кожен новий день вони продовжували прибувати, зупиняючись на деякий час у Форт-Юконі, а потім знову відпливали та продовжували свій шлях вгору по річці.
Та якщо білі боги були всемогутніми, то не можна було сказати того самого про їхніх собак. Біле Ікло швидко це з’ясував, щойно зустрів декількох з них, коли ті сходили на берег зі своїми хазяївами. Вони були нестандартної форми та розмірів. У одних були короткі лапи – навіть занадто короткі; у інших лапи були довгими – занадто довгими. Замість хутра у них була шерсть, а у деяких і шерсті майже не було. І жоден з них не вмів битися.
Біле Ікло ворогував з усіма своїми побратимами і собаки білих людей не стали виключенням. Б’ючись із ними, незабаром він відчув до них сильне презирство. Вони були ніжними, безпомічними, здіймали багато шуму та металися незграбно по колу, намагаючись здолати його за допомогою однієї лише сили, в той час як він пускав у хід свою спритність та хитрість. Ці собаки завжди кидалися до нього з несамовитим гавкотом. Біле Ікло відскакував у бік, після чого вони випускали його з очей. І тоді він накидався на них збоку, збиваючи з ніг, і завдавав удару в горло.
Інколи такий удар ставав смертельним і тоді на пораненого собаку, який лежав у багнюці, налітала і роздирала на шматки зграя індіанських собак, яка чекала своєї черги. Біле Ікло був розумним. Він давно засвоїв, що боги сильно лютували, коли їхніх собак убивали. І білі люди не були виключенням, тому, збивши одну з їхніх собак з ніг та залишивши на її горлі глибоку рану, він не був проти, щоб відступити та дозволити зграї налетіти та закінчити жорстоку роботу. Тоді прибігали білі люди та обрушували всю свою лють на них, в той час як Біле Ікло виходив сухим із води. Він тримався осторонь та спостерігав за тим, як на його побратимів летить каміння, палки та інші предмети. Біле Ікло був дуже розумним.
