Біле Ікло був у відмінній формі, і цілий тиждень він з’їдав достатньо їжі. Він навіть все ще був ситий своїм останнім уловом. Та щойно він побачив Ліп-ліпа, його шерсть вздовж хребта відразу ж піднялася дибки. Він мимоволі наїжився – так його свідомість завжди реагувала на постійну агресію та нападки Ліп-ліпа, які йому доводилося терпіти. І тепер за своєю звичкою, побачивши Ліп-ліпа, він їжився та ричав. Він не втрачав ні хвилини і швидко довів до кінця те, що почав. Поки Ліп-ліп відходив назад, Біле Ікло налетів на нього плечем до плеча і, поваливши його на спину, він увіп’явся своїми зубами в худу шию. І поки його ворог бився в передсмертній агонії, Біле Ікло ходив туди-сюди, пильно спостерігаючи за ним. Потім він продовжив свій шлях і подріботів далі вздовж підніжжя скелі.
Одного разу, невдовзі після цього, Біле Ікло підійшов до узлісся, де невелика полога галявина спускалася вниз до річки Макензі. Він вже приходив сюди раніше, але раніше це місце було пустельним, а тепер тут розташувалося поселення. Все ще ховаючись під покривом дерев, він стояв, вивчаючи поселення. До нього доносились знайомі запахи та звуки. Це було старе поселення, яке перебралося на нове місце. Звуки та запахи в поселенні здавалися інакшими. Звідти більше не лунали ані стогони, ані голосіння. В них вчувалося вдоволення, і коли до нього донісся розсерджений голос індіанки, він зрозумів, що сердитий голос означає повний шлунок. Крім того, у повітрі витав запах риби. Тут була їжа. Голод минув. Він сміливо покрокував з лісу і попрямував прямо до вігваму Сірого Бобра. Його там не було, але Клу-куч привітала його радісними вигуками і цілою свіжою рибиною і, наївшись, він ліг чекаючи на Сірого Бобра.
ЧАСТИНА IV
РОЗДІЛ I – ВОРОГ
Навіть якщо б Біле Ікло захотів коли-небудь подружитися зі своїми побратимами, будь-які шанси такої дружби зійшли б нанівець після того, як його поставили на чолі їздової упряжки. Тепер собаки зневажали його ще більше: зневажали за те, що Міт-са, заохочуючи, давав йому більше м’яса, за всі реальні та вигадані ласки, які йому робили, за те, що він незмінно біг попереду них, за його хвіст, яким він перед ними розмахував, та за його задні лапи, які нескінченно миготіли попереду, доводячи їх до сказу.
А Біле Ікло так само сильно зневажав їх у відповідь. Бути ватажком упряжки не приносило йому задоволення. Йому нелегко було бігти перед зграєю гавкаючих на нього собак, яких він громив і мав над ними владу протягом трьох років. Але у нього був вибір: змиритися, або ж загинути, і життя в ньому відчайдушно боролося. Як тільки Міт-са давав команду бігти, вся зграя з нетерпінням та лютим гавкотом кидалася до Білого Ікла.
Біле Ікло не міг захищатися. Варто було йому до них повернутися, Міт-са відразу ж посилав болючий удар бичем, який вдаряв його по голові. Йому нічого іншого не лишалось, окрім як тікати геть. Він не міг дозволити цій ревучій зграї напасти на нього ззаду. Навряд чи він зміг би відбитися хвостом або задніми лапами від численних безжальних іклів. Так він біг цілий день, борючись зі своєю сутністю і гордістю з кожним новим стрибком.
Насилля над собою не проходить безслідно. Якщо примусити волосся, що росте зі шкіри, змінити напрямок свого росту і вростати у шкіру, це призведе до того, що на тому місці з’явиться рана, яка буде викликати нестерпний біль. І так було з Білим Іклом. Все його єство поривалося накинутися на зграю, яка ревіла йому вслід, але воля богів не дозволяла цього зробити, нагадуючи про себе тридцятифутовим бичем, звитим з оленячих кишок, який посилав пекучі удари. І Білому Іклу доводилося лише мовчки терпіти, вирощуючи своє презирство та злість, які були рівнозначними жорстокості та покірливості його сутності.
Якщо можна було б назвати якусь живу істоту ворогом своїх побратимів, така назва відносилася б до Білого Ікла. Він не просив милосердя та не пропонував його сам. Собаки не втрачали можливості вкусити його, покриваючи його шкіру рубцями, а він в свою чергу не залишався у них в боргу, і відмітини від його зубів красувалися на кожній собаці в зграї. На відміну від багатьох ватажків, які звільнившись від упряжки під час привалу, тримались ближче до людей, шукаючи захисту, Біле Ікло таким захистом нехтував. Він сміливо походжав табором, напрошуючись на бійку, в якій зміг би відігратися за те, що йому доводилося терпіти цілий день. До того як він став ватажком упряжки, зграя намагалася не попадатися йому на шляху. Але зараз все змінилось. Цілий день вони спостерігали за тим, як він втікав геть, це видовище давало собакам відчуття своєї влади над ним, і вони не могли просто спокійно дати йому пройти. Коли він з’являвся поміж них, завжди починалась гризня. Куди б він не йшов, його завжди супроводжувало ричання, бійки та вискіт. Саме повітря, яким він дихав, було просочене ненавистю та злістю, і це розпаляло ще більшу ненависть та злість у нього всередині.
Коли Міт-са вигукував свою команду зупинитися, Біле Ікло підкорявся. Спершу решта собак прирікали себе на неприємності. Всі вони одразу ж накидалися на ненависного ватажка, лиш би тільки звести з ним рахунки. На його захист приходив Міт-са з великим бичем, який свистів у його руці. І незабаром собаки зрозуміли, що зупинившись за командою, їм не можна чіпати Біле Ікло. Але коли Біле Ікло зупинявся сам, тоді їм можна було накинутися на нього і знищити, якщо вдасться. Після декількох сутичок, Біле Ікло більше ніколи не зупинявся без команди. Він швидко вчився. Йому доводилось швидко вчитися, інакше він би не вижив в надзвичайно суворих умовах, якими життя удостоїло його.
Але собаки так і не змогли засвоїти свій урок, під час привалів вони не полишали його у спокої. Кожен день, нова гонитва за ним в упряжці примушувала собак забувати вчорашній урок, і Білому Іклу доводилося пояснювати його знову, після чого він одразу ж знову забувався. Крім того, була ще одна причина неприязні до нього. Вони відчували відміну їхнього виду від його – вагома сама по собі причина для ворожнечі. Так само як і він, вони були прирученими вовками. Але людина приручала їх протягом багатьох поколінь. Дика сутність в них була втрачена, тому дика природа викликала в них страх перед невідомим і являла собою загрозу, з якою завжди потрібно було боротися. А вигляд Білого Ікла, його повадки та інстинкти видавали у ньому присутність зв’язку з дикою природою. Він був її відображенням та уособленням. І коли вони шкірили свої зуби, погрожуючи йому, вони захищалися від сил, що несли загибель, що причаїлися в тінях лісових та в пітьмі, що нависала за людським вогнищем.
Все ж таки був урок, який собаки засвоїли – вони навчилися триматися разом. Біле Ікло був занадто сильним, щоб зустрітися з ним сам на сам. Вони зустрічали його групами, інакше він би їх повбивав, один за одним, і всіх за одну ніч. Насправді, нападаючи на собаку йому ніколи не випадала нагода довести справу до кінця. Варто було йому збити собаку з ніг, зграя одразу ж налітала на нього, не дозволяючи продовжити розправу та нанести смертельний удар у шию. Щойно з’являвся натяк на бійку вся зграя збиралася разом, щоб дати йому відсіч. Собаки сварилися між собою, але сварки забувалися, коли назрівало зіткнення з Білим Іклом.
З іншого боку, як би вони не старалися у них не виходило умертвити Біле Ікло. Він був набогато швидшим, більшим та розумнішим за них. Він уникав місць, де собаки могли б загнати його у глухий кут і завжди йшов геть, коли вони збирались оточити його. Незважаючи на те, що всі вони намагались збити його з ніг, жодному з них не вдавалось проробити цей трюк. Його лапи чіплялися за землю з такою ж наполегливістю з якою він чіплявся за життя. Власне, життя та опора мали схоже значення в цій бескінечній ворожнечі зі зграєю, і ніхто інший не знав про це краще за Біле Ікло.
Отже, Біле Ікло став ворогом прирученим вовкам, які розпестилися біля людського вогнища, і стали слабкішими під покровительством його сили. Біле Ікло був суворим та безжальним. Такої форми набула його глина. Він оголосив всім собакам про кроваву помсту і мстився так жорстоко, що Сірий Бобер, який сам мав жорстоку та люту вдачу, міг лише дивуватися лютості Білого Ікла. Він присягався, що немає іншого такого собаки, і індіанці з інших поселень погоджувались з ним, коли згадували про те, як колись він розправився з їхніми собаками.
