Але в цьому не було провини Кіче. Природа матері-вовчиці влаштована так, що через рік вона забуває своїх дитинчат. Саме тому вона і не згадала Біле Ікло. Він був чужаком, непроханим гостем і, захищаючи свій виводок, вона мала право гніватися на таке вторгнення.
Одне цуценя незграбно підійшло до Білого Ікла. Вони були наполовину братами, ось тільки не знали про це. Біле Ікло зацікавлено заходився обнюхувати цуценя, але тут Кіче знову напала, залишивши на його морді ще одну глибоку рану. Він знову позадкував. Всі старі спогади, які воскресли в ньому, померли тієї ж миті. Він спостерігав за Кіче, яка тепер облизувала своє цуценя, зупиняючись час від часу, щоб заричати на нього. Біле Ікло не потребував її. Він навчився справлятися самотужки. Її значення було забуто. В його житті більше не було місця для неї, так само як в її житті не залишилось місця для нього.
Він все ще стояв в безглуздій невтямі, забувши те, про що нещодавно згадав, коли Кіче напала на нього втретє, з наміром зовсім прогнати його з двору. І він не опирався. Вона була самкою його виду, а закон його виду забороняв самцям битися з самками. Він нічого не знав про цей закон, який не став висновком з отриманого досвіду. Цей закон відкрився йому на рівні інстинкту, того самого, який спонукав його ночами вити на луну та зірки, і який примушував боятися смерті та невідомого.
Минали місяці. Біле Ікло ставав сильнішим, міцнішим та масивнішим, тоді як його характер переймав риси свого спадку та середовища, в якому він жив. Його спадок можна було ототожнити з глиною, яка могла набути будь-якої форми і перетворитися на що завгодно. Середовище ж визначало, якою ця форма буде. І якщо б Біле Ікло не прийшов до людського вогню, дика природа зліпила б з нього справжнього вовка. Але боги надали йому інше середовище, і вона зліпила з нього собаку, яка скоріш була схожа на вовка. Та все-таки в ньому було більше від собаки, аніж від вовка.
Зрештою, під дією природи та навколишнього середовища, його характер набув особливої форми. Назад дороги не було. Він ставав все більш похмурим, замкненим, усамітненим та жорстоким, з кожним разом все більше й більше переконуючи собак у тому, що з ним краще жити мирно та не воювати, а Сірий Бобер з кожним днем все щедріше заохочував його заслуги.
Здавалось, в сильному характері Білого Ікла не було місця слабкостям, та все ж було одне вразливе місце, яке докучало йому. Він не міг стерпіти, коли над ним сміялися. Сміх людини був ненависний йому. Поміж собою люди могли сміятися над чим завгодно і скільки їм заманеться, його це не хвилювало. Та як тільки їхній сміх звертався до нього, він скаженів. Похмурий, поважний, сердитий Біле Ікло, зачувши, що над ним сміються, ставав до смішного нерозсудливим. Це настільки ображало та засмучувало його, що він міг часами скаженіти. І горе тому собаці, який в такі моменти траплявся йому під гарячу руку. Він надто добре вивчив закон і не міг зігнати злість на Сірому Бобру – у Сірого Бобра була палка та божественна сутність. А у собак не було нічого, окрім простору, і у цьому просторі вони розбігалися, коли з’являвся розлючений насмішками Біле Ікло.
На третьому році життя Білого Ікла, в поселення індіанців на річці Макензі, прийшов великий голод. Влітку не вдавалося наловити риби. Взимку канадський олень покинув місця, де індіанці зазвичай на них полювали. Лосі та зайці траплялися рідко, хижі тварини зникли. Хижаки не знаходили звичної їм здобичі і знесилені від голоду нападали та пожирали один одного. Виживали лише сильні. Боги Білого Ікла жили полюванням на дичину. Старі та слабкі боги тепер помирали від голоду. В поселенні було чути плач. Жінки та діти віддавали останні крихти їжі схудлим, змореним мисливцям, які торували стежки в лісі в даремних пошуках м’яса.
Боги, які дійшли до відчаю почали їсти сиром’ятну шкіру на своїх мокасинах та рукавицях, а собаки їли упряж на своїх спинах і навіть бичі. Крім того, собаки їли один одного, а люди їли собак. Самих слабких та непотрібних з’їдали першими. Собаки, які спостерігали, як з’їдають їхніх побратимів, та розуміли, що така сама доля чекає і на них. Декілька найсміливіших та найрозумніших серед ним залишили поселення богів з теплими вогнищами, яке тепер перетворилося на бійню, і тікали в ліс, де зрештою помирали від голоду або ж їх з’їдали вовки.
В той тяжкий час Біле Ікло також втік у ліс. Він був краще пристосований до життя в дикій природі, аніж інші собаки, і міг використовувати свої навички, яких він набув у дитинстві. В чому він був особливо вправним, так це у вистежуванні маленьких звірят. Зачаївшись, він міг годинами лежати та вистежувати обережну білку, не звертаючи уваги на гризучий голод, та терпляче вичікував, доки вона нарешті не вирішувала спуститися на землю. І навіть тоді Біле Ікло не поспішав. Він чекав до тих пір, доки не підмічав вдалого моменту для атаки, переконуючись у тому, що білка не встигне дістатися до своєї схованки на дереві. Тоді і не раніше, він блискавкою вилітав із своєї засідки та неймовірно швидко сіра куля завжди наздоганяла свою менш спритну ціль.
Він був удачливим у полюванні на білок, та одна обставина не дозволяла йому об’їдатися ними: їх було мало. І Білому Іклу доводилося полювати на дрібніших звірят. Часом, голод ставав настільки нестерпним, що він не гребував виривати лісових мишей з їхніх земляних нір. Він також не нехтував нагодою поборотися з куницею, такою ж голодною, як і він сам і в тисячу разів лютішою за нього.
Коли під час голоду доводилося зовсім тяжко, він непомітно підкрадався до вогнищ богів, але близько не підходив. Він ховався під покривом лісу, не бажаючи щоб його помітили, і обкрадав поставлені індіанцями пастки в ті рідкі часи, коли туди потрапляли звірі. Одного разу він навіть вкрав зайця із пастки Сірого Бобра, тоді як той, зморений голодом, похитуючись, плівся по лісу у пошуках дичини, весь час сідаючи, щоб перепочити, від нападів слабкості та задишки.
Одного разу Біле Ікло натрапив на худого молодого вовка, який ледве тримався на ногах. Якщо б Біле Ікло не був голодним, то можливо пішов би з ним, і потрапив би в зграю до своїх диких побратимів. Та замість цього, наздогнавши молодого, вовка він вбив та з’їв його.
Здавалося, доля була до нього прихильною. Завжди, коли він відчайдушно шукав здобич, йому щось траплялося. Ослаблому від голоду Білому Іклу також пощастило жодного разу не зіткнутися з більш сильними хижаками. Одного разу підкріпившись риссю, якою він харчувався два дні, Біле Ікло зустрівся з голодною зграєю вовків. Вони довго та вперто переслідували його, але йому більше за них щастило на здобич і він зміг відірватися від змореної голодом зграї. Більше того, він не тільки відірвався від них, а оббігши великим колом і повернувшись назад, він напав на одного зі своїх виснажених переслідувачів.
Після цього, Біле Ікло полишив ті місця та вирушив у долину, де він народився. Тут, в старому лігві, він зустрів Кіче. Вдавшись до своїх старих хитрощів, вона також втекла від непривітних вогнів богів та повернулась до свого старого сховища, народивши тут цуценят. З її виводку лише одне цуценя змогло вижити, і коли Біле Ікло наблизився до них, стало зрозуміло, що і йому залишалось недовго. У молодого життя майже не було шансів вижити в такий лютий голод.
Прийом, який надала Кіче своєму дорослому сину, не відрізнявся теплом. Та Біле Ікло це не зачіпало. Він більше не потребував своєї матері. Він лише розвернувся, філософськи майнувши хвостом, і побіг вверх вздовж берега струмка. Добігши до його рукавів, він повернув наліво та знайшов лігво рисі, з якою вони колись з матір’ю бились. Оселившись у покинутому лігві, він заснув на цілий день.
На початку літа, незадовго до того, як голод відступив, Біле Ікло зустрів Ліп-ліпа, який так само втік у ліс, де тягнув лямку свого жалюгідного існування.
Біле Ікло зіткнувся з ним вкрай несподівано. Огинаючи з протилежних боків виступ крутого берега, і вибігши з-за скелі, вони зіткнулися один з одним. Вони одразу ж зупинилися та подивилися один на одного з підозрою.
