Минали місяці, і угода між собакою та людиною міцніла з кожним днем. Це була древня угода, яку уклав з людиною перший вовк, який прийшов до неї з лісової хащі. І подібно до своїх пращурів, Біле Ікло самостійно намагався розібратися в правилах цієї угоди. Умови були простими. Ввіряючи свою долю богу із крові та плоті, він втрачав свободу. Їжа, тепло вогнище, захист та дружнє плече – все це він отримував від бога. Натомість, він охороняв його власність, захищав його тіло, працював на нього та корився йому.
Знайти бога значило служити йому. Біле Ікло з повинністю та трепетом ніс свою службу, але не відчував до свого бога любові. Він не знав, що таке любов. Більше того, відмовившись від життя на волі і від своїх побратимів, після того, як він ввірив своє життя богу, за умовами угоди він би не зміг полишити свого бога разом з Кіче, якщо б знову коли-небудь її зустрів. Його вірність людині якимось чином стала законом для нього, і цей закон став важливішим за його любов до свободи та сім’ї.
РОЗДІЛ VI – ГОЛОД
Коли весна була вже близько, Сірий Бобер закінчив свою довгу подорож. Був квітень, і Білому Іклу вже виповнився рік, коли він знову опинився в рідному поселенні і Міт-са зняв з нього упряж. Крім Ліп-ліпа, він вже не поступався зростом жодному однорічному собаці в поселенні, хоча ще не досяг свого повного зросту і продовжував рости. Він успадкував свій стан та силу від батька-вовка та від матері Кіче, і вже майже зрівнявся зростом з дорослими собаками. Але він все ще не набрав масу, він був тонким та мускулистим. Його м’язи були скоріш волокнистими, аніж масивними, хутро його було сірим, як у істинного вовка, і весь його вигляд говорив про те, що він справжній вовк. На чверть собака, маючи кров Кіче, зовні він зовсім не був на неї схожим, хоча деякі риси характеру він все-таки успадкував від неї.
Він бродив по поселенню і тихо радів, коли впізнавав якихось богів, яких він знав ще до довгої подорожі. Він бачив собак, цуценят, які ще підростали, так само як і він, і дорослих собак, які більше не здавалися йому такими ж здоровими і міцними, якими він їх пам’ятав. Він також почувався впевненіше серед них і крокував тепер поряд без остраху, що було для нього новим і приносило радість. Сивому старому Безіку раніше варто було лишень оголити свої зуби, як Біле Ікло одразу ж втікав, піджавши хвоста. Саме він часто примушував Біле Ікло відчувати свою нікчемність і тепер саме він допоміг йому багато чого зрозуміти про зміни, які в ньому відбувалися. З віком Безік ставав слабкішим, тоді як Біле Ікло черпав сили в своїй молодості.
Біле Ікло зрозумів, що ставлення до нього у світі собак змінилося, коли розрізалося свіже м’ясо вбитого лося. Він ухопив собі копито та частину гомілки, на якій залишалося ще доволі багато м’са. Відібравши його в бійці з іншими собаками, які відразу ж спробували заволодіти здобиччю, він поглинав свою нагороду, сховавшись від них у лісових хащах, коли на нього раптом накинувся Безік. Не встиг він і сам отямитись, як вже встиг двічі ранити непроханого гостя і без подряпинки відскочити назад. Безік дуже здивувався зухвалій та несподіваній атаці з боку іншого. Він стояв, безглуздо витріщаючись на Біле Ікло, а тим часом, сира червона гомілка все так само лежала між ними.
Безік був старим, і йому вже доводилося стикатися з відвагою собак, яким раніше він сам міг пригрозити. Йому доводилося змирятися з такими нападками і, проковтнувши свою гордість, він волею-неволею прислуховувався до голосу розуму, який говорив йому не зв’язуватися з ними. Раніше він би накинувся на Біле Ікло в несамовитому праведному гніві. Але зараз, коли він став слабкішим, така тактика більше б не спрацювала. Він наїжився та погрозливо поглядав поверх кістки на Біле Ікло. І Біле Ікло до якого повернувся звичний благоговійний страх, що остудив його запал, зіщулившись та перетворившись на покірне цуценя, обдумував про себе, як накивати п’ятами і при цьому не зовсім втратити обличчя.
І тут Безік припустився помилки. Якщо б він і надалі переконував свого суперника в серйозності своїх намірів, тоді для нього все склалося б добре. Біле Ікло, який вже був готовий відступити, відступив би, залишивши м’ясо йому. Але Безік не дочекався. Він вирішив, що вже переміг та поквапився підійти до м’яса. Коли він легковажно нахилив голову, щоб понюхати його, Біле Ікло трішки наїжився. Навіть тоді Безік все ще міг врятувати ситуацію. Якщо б він просто залишався стояти біля м’яса, піднявши голову, і з погрозою глядів на Біле Ікло, той врешті-решт відступив би. Але свіже м’ясо так вабило Безіка своїм запахом, що його нетерпеливість змусила його відгризти від нього шмат.
Біле Ікло не зміг стерпіти такої зухвалості. Ще недавно, протягом декількох місяців поспіль йому належала влада над товаришами по упряжці, і було вище його сил просто стояти та спостерігати за тим, як інший собака поглинає м’ясо, яке належало йому. Він, як і завжди, напав без попередження. Після першого удару, праве вухо Безіка було розідрано на шматки. Він був ошелешений несподіваним нападом. Але так само несподівано слікдом послідували більш люті удари. Його було збито з ніг, а на шиї відразу ж з’явилася рана. Доки він намагався звестися на лапи, молода собака встигла двічі увіп’яти свої зуби в його плече. Блискавична швидкість атаки збивала з пантелику. Він робив марні спроби відбитися від Білого Ікла, хапаючи лише порожнє повітря розлюченими іклами. Наступної миті його морда вже була вкрита глибокою раною, а сам він невпевненим кроком відступав від м’яса назад.
Тепер ситуація змінилась. Біле Ікло стояв над кісткою, погрозливо їжачись, а Безік стояв трохи далі, готовий відступити. Він не наважувався битися з молодим спалахом блискавки. До того ж, Безік знову усвідомив наближення немічної старості, і це засмутило його більше, аніж сама поразка. Він героїчно намагався зберегти свою гідність. Спокійно відвернувшись від молодого суперника та кістки, з виразом повної зневаги та байдужості, він гордо покрокував геть. І тільки після того, як суперник вже не міг бачити його, Безік зупинився, щоб зализати свої кровоточащі рани.
Те що трапилось надало Білому Іклу більшої впевненості в собі та зміцнило в ньому почуття власної гідності. Він став упевненіше ходити серед дорослих собак і став рідше терпіти їхні нападки. Не те щоб він навмисне шукав неприємностей. Йому це було не властиво. Але він потребував до себе поваги. Він відстоював своє право вільно ходити по поселенню і відганяв від себе будь-яку собаку, яка траплялась йому на шляху. Він хотів, щоб з ним рахувались, ось і все. Ніхто більше не смів нехтувати ним, як нехтували іншими цуценятами, які бігли з ним разом в упряжці. Їм діставалося від зубів дорослих собак, коли ті проходили повз або зазіхали на їхнє м’ясо. Але Біле Ікло, який був замкнутим, самотнім, похмурим, грізним, неприступним та відчуженим, спантеличені старші собаки прийняли собі за рівного. Вони швидко зрозуміли, що його не варто чіпати, не вірто йому погрожувати, так само як і пропонувати дружбу. Вони не чіпають його – він не чіпає їх. І після декількох сутичок, такий стан речей їх цілком влаштував.
Всередині літа з Білим Іклом дещо трапилось. Він тихо біг своєю дорогою з наміром розвідати, хто живе в новому вігвамі, який з’явився на краю поселення, доки він полював на лося з індійцями, як раптом налетів прямо на Кіче. Біле Ікло зупинився і поглянув на неї. Він невиразно пам’ятав її, та все-таки пам’ятав, чого на жаль не можна було сказати про його матір. Вона підняла верхню губу і видала погрозливий рик, як робила це колись багато разів, і його спогади прояснилися. Знайомий рик нагадав йому про забуті часи його дитинства, про всі події, які були пов’язані з її ричанням. Перш ніж він зустрів людей, вона була для нього центром всесвіту. Ним знову оволоділи старі почуття. Він радісно понісся до неї назустріч, але у відповідь вона зустріла його гострими іклами, розпоровши йому щоку до кістки. Він не розумів, чому вона вкусила його і, відступивши, дивився на неї з подивом та у повній розгубленості.
