– Є таке в жіночій психології, – визнала Лора. – До чого ти зараз хочеш це притулити?

– Аналогія очевидна, Ларисо Василівно. Наша невеличка дружна компанія навідується в кафе під простенькою вивіскою «Кухня» надто часто за два неповні дні. Наші стосунки з цим закладом треба або розірвати негайно, або – оформити як постійні. Зробити тут повноцінну резиденцію, штаб-квартиру. Домовитися з власником про окремий кабінет…

– Тут нема, сам же бачиш.

– …або – хоча б окремий столик.

– Заходь будь-коли, займай вільний. Ажіотажу в закладі не помічено. – Не бажаючи далі переливати з пустого в порожнє, Кочубей підвела риску, закриваючи тему для себе: – Щодо штаб-квартири – приймається. Тут погана кава з автомата, меню без витребеньок та інтер’єр безликий. Але все ж тут краще, ніж у тій казенній квартирі. На мене там усе давить.

– Згода. – Гайдук потер руки. – Ну, де там наша фанатка.

Кирпата Настя з’явилася, ніби з повітря. Лора мала надію, що дівчина не чула їхньої розмови. Швидко переключила її увагу:

– То чим погодуєте сьогодні?

Просте питання вкотре змусило Настю пекти раків.

– Ось же меню.

Вона поклала перед кожним окрему папочку з назвою кафе. Лора звернула увагу: вони різнилися кольором. Гайдукові дісталася синя, Сокіл дивився на рожеву, сама ж вона тримала жовту. Мабуть, власник мав свої уявлення про креативний підхід.

– А риба – яка? – поцікавилася Лора, побачивши страву в переліку.

– Риба, – Настя засопіла. – Жарена. Філе.

– Якої риби філе? – Враз Лорі перекортіло чіплятися, навіть стало трохи соромно за власну прискіпливість. – Добре, хай буде смажена риба. Без гарніру. Салат зі свіжої капусти. Оливкова олія, може, у вас усе-таки є?

– Спитаю. – Щоки кирпатої вже не так пашіли. – Каву будете, запарену?

– Ще не знаю. Хоча… Краще чаю.

Настя повернулася до чоловіків. Сокіл ворушив губами й шкрябав пальцем перенісся. Гайдук узяв справу в свої руки, мовив діловито:

– Мені хтось віскі обіцяв. Несіть. Тільки без вибриків, пригощати не треба. Я заплачу, так вашому хазяїну і скажіть. А ще передайте: ми тепер у вас постійні клієнти. Увесь час, поки в місті.

– Ага. – Інших слів Настя не знайшла.

– Тепер так: відбивну з картоплею вже їв, і ще раз буду. Тільки не пюре цього разу, посмажте.

– Фрі? Такою соломкою?

– Просто смажена картопля, сонце. – Шефові очі усміхалися. – Колезі – те саме, бо піци він уже наївся, так собі розумію. Пляшку коли, правильно? – Соколовський кивнув. – Мені ще води мінеральної, без газу. І ще, Насте… – брови дівчини стрибнули вгору. – Можна якось домовитися, що завтра приїдемо на сніданок?

– Та приїжджайте.

– Ви не зрозуміли. Ми б замовили вам уже, чим би хотіли снідати. А ви б чекали нас на певну годину. Чи, скажімо, з дев’ятої до десятої.

– Ми з десятої працюємо.

– О, Господи…

– Чекайте! – В її голосі бринькнули жалібні нотки. – Я скажу хазяїнові. Домовимося, думаю. Для вас зробить.

– Вирішуйте питання. – Гайдук поважно кивнув, тут же, у своїй манері, забув про існування дівчини. – З цим вирішено. Все, як ти хочеш, Лоро.

– Як я хочу, вже ніколи не буде. Бо я, Даниле Семеновичу, хотіла б спокою. Якщо не до кінця життя, скільки я там ще проживу, то бодай до кінця цього року.

– Бажання збігаються. Та розбиваються об можливості, як хвилі прибою об прибережні скелі. Єдиний спосіб бодай трішки видихнути – швидше покласти цій історії край. Вона мені, чесно кажучи, вже отут, – шеф торкнувся ребром долоні горла. – Тож уперед. Ти написала, що знаєш, де наш винуватець.

Лора справді послала повідомлення – Гайдук раз по раз скидав її дзвінок.

– Є версія, не більше.

– Викладай.

Сокіл розвернувся на стільці, дивився зацікавлено.

– Навіть не думала, що Зоя Граф проговориться так просто, на рівному місці, – мовила Лора. – Я лише поділилася з нею припущеннями, які, напевне, має слідство. Тобто фактично на пальцях дала їй розклад, як би міркувала на місці пані Вербної.

– Вважай, для нас ти справді на її місці, – сказав Гайдук.

– Зоя теж так вирішила. Я пояснила, чому Вадим Граф для слідства – перший підозрюваний. У відповідь Зоя бовкнула: «Вадик, очевидно, додумався до того, до чого й ви». А він не міг до такого додуматися.

– Не роби з нього аж такого дурника.

– Боже збав! – Лора виставила перед собою розкриті долоні. – Маю на увазі ось що: Граф утік від нас ще вчора. До того, як Віру Домонтович убили. А в новинах про це не писали. По радіо не говорили. Соцмережі обійшли увагою банальне вбивство немолодої самотньої жінки. Питання на засипку: звідки Вадим знає про цю пригоду і про те, що він – під підозрою?

– Зустрічне питання, Лоро: звідки ти знаєш про те, що Вадимові усе це відомо?

– Зі слів його дружини, – пояснила Кочубей. – Читання між рядків, є така слідча практика. Дивіться, Графиня пояснює: її Граф заліг на дно, бо його підозрюють в убивстві. Отже, він щонайменше мав би знати про скоєне вбивство. Хто йому міг сказати? Тільки дружина! Інші зі списку з ним не спілкуються, він для них ніхто. А він із ними – й поготів. Це, своєю чергою, непрямо доводить: Зоя підтримує зв’язок із Вадимом. І це вона попередила наляканого чоловіка: сиди, де сидиш, вимкни телефон, загубися. Бо не Вадик додумався – вона сама.

Лора справді не помітила, коли з-за Гайдукової спини виринула Настя. Порцію віскі вона налила в круглу прозору склянку з товстого скла. Поставила перед шефом урочисто, ще й ступила крок назад, милуючись власною вправністю.

– А ще я з хазяїном побалакала. Кажіть, що і на яку годину готувать. Кафе «Кухня» працює на вимогу дорогих гостей, – повідомила, мов рапортувала.

– Прекрасно. – Гайдук салютнув дівчині склянкою. – Трошки пізніше, окей?

Кирпата знову залишила їх: саме зайшли ще двоє клієнтів, чоловіків, подалася до них. Данило погойдав склянку, понюхав напій, відпив, спершу скривився для порядку, потім – махнув рукою.

– Потягне. Третій сорт – не брак. – Він зробив ще один маленький ковток. – Я казав, Лоро, що тобі нема ціни?

– Сьогодні чую вперше. А взагалі – не новина. Тільки знову поясни, чим заслужила комплімент.

– Це – факт. Я констатую.

– Але ж не без причини.

– Ти щойно вирішила найбільшу проблему. Тепер справа за малим: узяти Зою Граф під білі руки, повезти в тихе місце, прив’язати до дерева й катувати. Хай каже, де ховає чоловіка.

На Лориному обличчі не здригнувся жоден м’яз.

– Ти серйозно зараз? Бо я вірю, і ти знаєш причину. Були прецеденти.

Сокіл кахикнув. Він теж дуже добре зрозумів її натяк.

– Згадаєш зараз випадки, коли я мучив жінок?

– Не жінок. Не ти. Проте в нашій… твоїй роботі траплялися моменти, про які мені краще не знати. І все-таки я знаю. Моє ставлення тобі теж відоме.

– Іноді без силових акцій бажаного результату не досягнути. – Гайдук учергове приклався до віскі, постукав нігтем по краю склянки. – Брешу, не такий уже й поганий продукт. Чіпляюся на рівному місці.

– Ми почали про силові акції…

– Або – акції залякування. – Шеф відсунув недопите. – Звісно, ніхто тут не збирається катувати Графиню. Простіше переконати її, щоб віддала чоловіка нам. Під твою особисту відповідальність, Лоро.

– Чому – під мою?

– Ти ж не дозволиш зробити з Графом нічого гіршого за допит, – це було не питання.

– Не дозволю. Які мої аргументи?

– Інакше Вадика прихопить поліція. Раніше за нас. У розшуку він, Лоро. Офіційно. Уже більше двох годин, за моїми підрахунками. Ми, до речі, порушуємо закон, приховуючи від слідства твою інформацію.

– Припущення. Версія.

– Але – дуже близька до істини. – Гайдук умостився зручніше. – Я пів дня вбив на те, щоб дозволили глянути на попередні результати. Передусім – висновки експертиз. Перш ніж ударити по голові, жертві вкотили еленіум, кінську дозу. Домонтовичка відключилася, її вбивали вже уві сні.