– Може, твоя відьма дрихне ще, – мовив Гайдук. – Набрала тебе у свинячий голос. Значить, не спала. Хтозна, скільки потім ще вовтузилася. Ну й досипає зараз.

– Ще раз тоді нагадаю: Віра Домонтович дзвонила мені тричі. З інтервалом у хвилину перший раз, у три хвилини – вдруге. Перед тим вигнала, обчорнила таким матом, що ви обидва б здивувалися. Аж потім вирішила щось сказати після опівночі. Згадала ще кілька матюків, вирішила послати ще далі? – Лора погано приховувала роздратованість. – Прокинься вже, Гайдуче, подумай.

– Поміняла гнів на милість із якоїсь причини.

– Молодець, оцінка «п’ять». Далі?

– Далі – почекай. Трохи згодом поясню. Тим паче, що ми, схоже, приїхали.

Справді, Богдан загальмував біля знайомого вже будинку. Гайдук вийшов першим, а щойно Лора вийшла за ним – легко взяв за лікоть, мовби в танцювальному па, відвів убік. Перш ніж вона встигла щось зрозуміти, шеф нахилився до неї, просичав:

– Слухай, я терплячий, але це вже у жодні ворота. Коли немає третіх вух, хай це навіть твій відданий Сокіл, можеш говорити до мене в будь-якому тоні. І вичитувати, мов дурненького підлеглого, й кепкувати, наче з такого самого. Ясно?

– Авторитет самого Гайдука підірвано, – гмикнула Лора. – Заспокойся. Відданий, як ти кажеш, Сокіл усе одно нікому нічого не скаже. Не захоче, натура така.

– Ти мене почула, – рубонув Гайдук.

– Не все до кінця. Чим мені загрожує порушення субординації? Знімеш частину платні на штраф? Поставиш у куток на гречку? Виженеш із роботи? – Вона вивільнила лікоть. – Я готова хоч зараз. Останнім часом мої службові обов’язки під твоїм керівництвом значно розширилися, і не завжди це узгоджено зі мною. Я не проти брати на себе більше, та лише після прописування їх у контракті. Коли вже на те пішло – дізнаємося зараз, що наснилося Вірі Домонтович цієї ночі. Від чого їй припекло дзвонити мені, ледве знайомій людині. А потім із цими знаннями залишайся сам.

– Ларисо Василівно…

– Шукай собі інший об’єкт для подібних зауважень.

– Лоро…

– Тренуйся на котиках, кроликах, інших піддослідних тваринках. Мене спілкування в такому тоні не влаштовує.

Данило Гайдук належав до тих, по чиїх обличчях Кочубей навчилася читати. І зараз зчитала бажання не так покарати її за непослух і зухвалість, як лишити за собою останнє слово.

– Я не начальник тюрми. Ти – не ув’язнена. Завжди можеш піти на інші хліби, де спокійніше. Буду щиро вдячний тобі за час, що працювала під моїм началом. Тепер я почув тебе, ти – мене. Висновки кожен робитиме сам. Може, повернемося до справи?

Лора озирнулася на Сокола. Той чекав і курив, спершись об капот. Не знала, як, та Гайдукові знову вдалося це: кількома словами загасити її запал, заспокоїти, ба навіть – приборкати. За це вона зараз злилася на себе, проте хвилинка гніву минула.

– Логічно.

Укотре за ранок набравши Віру й укотре послухавши байдужі гудки, Лора облишила марне зайняття. Рушила до дверей парадного першою. Гайдук із Соколовським подалися за нею, збоку це нагадувало королеву з почтом.

Код замка Кочубей вчора не запам’ятала. Спробувала викликати потрібну квартиру. З динаміка долинув зумер дзвінка, та відчиняти не квапилися. Іншого способу зайти всередину Лора не знала, окрім одного: хтось із місцевих повинен зайти або вийти. Чекати довелося хвилин із десять, на прогулянку вийшла старомодна бабуся з яскраво вбраною онукою. Дівчинку літня жінка тримала за рожевий каптур лівою рукою, права стискала собачу ретязь – гуляти рвалася довгоноса такса.

Сходами на третій поверх Лора так само забігла першою. Чоловіки ще підіймалися, а вона вже тиснула на широку білу кнопку дверного дзвінка. Всередині не чулося жодного руху. Що далі, то менше все це подобалося. Що далі, то більше тривожило.

– Вона могла вийти в магазин, – завважив Гайдук. – Забути телефон удома. Буває.

– Не тоді, коли незнайомим людям дзвонять глупої ночі, – огризнулася Лора.

А тоді загаратала кулаком у двері.

– Сусіди, – нагадав шеф. – Набіжать зараз, тільки глядачів тут бракувало.

Лора відступила. Глянула не на Гайдука – на Сокола.

– Або поліцію сюди, або…

Її по-своєму зрозумів кожен.

Гайдук набрав з мобільного «102».

Тим часом Богдан нахилився, уважно оглянув ще й помацав місце, де врізали замок. Поторсав ручку дверей. Відступив на два кроки.

Вистачило двох ударів.

Лора хотіла заскочити всередину, та Сокіл зупинив. Хтозна як устиг витягнути пістолет – він завжди дивував її вмінням робити це жестом фокусника, мовби з повітря. Ступив у надра квартири. Гайдук, змирившись із усіма допущеними порушеннями, рушив слідом, теж притримавши Лору. Нарешті зайшла й вона.

У кімнаті чоловіки синхронно розступилися, даючи їй змогу підійти ближче.

Віра Домонтович, у білому в червону смужку махровому халаті, лежала посеред кімнати. З-під розчахнутих полів халата визирав край простенької блакитної нічної сорочини. На босій лівій нозі капець утримався. Права ступня оголилася, капець валявся поруч.

Обличчя закривала подушка – Лора нахилилася, підняла.

– Вас ніхто не просив чіпати тут усе руками!

– Якби не ми, поліцію б викликали сусіди! Десь за тиждень! Коли труп уже почав би смердіти! І ніхто з нас тут нічого не лапав!

– А подушку?

– На моєму місці будь-хто зробив би так! Спершу треба переконатися, що людина жива… або мертва. Я ще й пульс перевірила. Між іншим, поклала знаряддя вбивства туди, де воно лежало. Жертву ж задушили, так?

– По висновки – до експертів. І вам їх точно не покажуть. Вам тут узагалі ніхто не звітуватиме.

Лора чудово розуміла Віталіну Вербну. Слідча, жінка за сорок, а мабуть, усе-таки вже під п’ятдесят, не терпіла чужих на своїй території. Ніхто б на її місці не потерпів, Кочубей – не виняток, так само дуже швидко навчилася ставити на місце охочих пхати носи в її справу. Але, попри розуміння, Лорина натура миттю реагувала на несправедливу критику – тут стримувати себе вона не могла, це вже виходило з-під контролю.

Адже і вона, і Гайдук колись служили в карному розшуку. Тому перше, що зробили – залишили місце пригоди. Хіба Лора встигла швиденько оглянути спочатку кімнату, потім – квартиру загалом. Помітила дещо, чого не бачила тут учора, зробила, що мусила, відтак більше нічого не чіпала. Жодною дією ніхто з їхньої трійці не зашкодив роботі оперативної групи.

Ба більше: шеф повівся так, як чинив нечасто, принаймні на Лориній пам’яті: глибоко заховав свій гонор, вимкнув велике начальство, чемно погодився виступити свідком. Зараз власноруч писав пояснення. Те саме, мовчки сопучи, старанно робив Сокіл у квартирі поверхом вище – там знайшлися сусіди, їх запросили за понятих, а їхню квартиру тимчасово використали під місце для опитування.

Але слідчу житомирського районного управління карного розшуку Віталіну Вербну дратувала й гнівила саме професійна поведінка чужинців.

Якби у квартиру Домонтович вломилися й виявили там її труп родичі або сусіди, вона б, напевне, не була до них аж надто агресивною. Навпаки: похвалила б за те, що повели себе правильно й нічого не чіпали, ніде не тупцяли, діяли швидко й розважливо. Проте якщо так само поводять себе особи, причетні до розшукових справ, нехай – у минулому, та все ж практику мають, а до всього – ще й залетіли з Києва… Звісно, тут у кожному слові, кожній дії, в найменшому зауваженні чується й бачиться професійна конкуренція. Недарма, почувши від Лори зізнання: «Я ваша колега, хай колишня», – Віталіна ще дужче розлютилася: «Ага, ви ще навчіть мене працювати!»

У ситуації, що склалася, найбільш прикрим для Кочубей моментом стала саме передбачена реакція поліцейських. Проте не назвати себе, приховати наявний досвід – це було б геть непрофесійно. Тим паче, що Лора вже приховала від місцевої слідчої один свій вчинок. Злісним порушенням, як і втручанням у слідство та перешкодою йому, дія Кочубей не була. А втім, тягнула на самоуправство. Адже Лора не має прав та й повноважень робити так, як зробила.