Чорний автомобіль із вимкненими фарами влетів на тротуар. Шансів не було – людину потужним ударом підкинуло, наче ганчір’яну ляльку. Удар був такої потужної, вбивчої сили, що чоловіка відкинуло до найближчого будинку. Голова вдарилася об міцний панельний кут.

Сокіл ледь устиг вивернути кермо ліворуч, уникаючи неминучого зіткнення. Але машина-вбивця не мала наміру полювати далі – рвонула в протилежний бік. Лору й Гайдука хитнуло. Шеф був пристебнутий, Кочубей – ні, тож завалилася на заднє сидіння й не встигла розгледіти ворожу автівку до пуття. Чула тільки, як огидно скреготнули гальма, а коли розпрямилася, чорна машина вже пірнала назад у темряву, лишивши по собі поламані кущі біля хідника.

– Стій! – загорлав Гайдук не знати кому. – Гальмуй, чорт забирай!

Навіть якщо Богдан не сприйняв наказ на свій рахунок, усе одно вдарив по гальмах. Гонитва за вбивцею поночі, ще й незнайомим містом не мала жодного практичного сенсу. Була слабка надія врятувати жертву. Гайдук вистрибнув із автівки першим, побіг до лежачого, схилився над ним. Наспівши за мить, Лора все зрозуміла, коли Данило випростався й потягнувся по телефон.

Патрульна машина приїхала за п’ять хвилин.

«Камаро» Зої Граф, тепер уже двічі вдови, з’явилося одночасно зі «швидкою».

Вони навіть їхали з одного боку – протилежного напрямку, в якому зникла загадкова й страшна чорна машина.

Кирпата офіціантка Настя щиро образилася: вони замовили сніданок і не приїхали.

Лора не знала, чи треба дівчині щось пояснювати. Взагалі не розуміла, чи хоче їсти. Було вже глибоко по обіді, до «Кухні» доїхала на таксі, а привели сюди звичка та інерція. Кочубей не мала жодного бажання лишатися в чотирьох стінах казенної квартири довше, ніж треба для того, аби прийняти душ і хоч якось дати лад волоссю й обличчю.

Із поліції всіх трьох відпустили близько третьої ночі. Щойно повернулися додому, Гайдук наказав усім спати. А Лорі – ковтнути снодійне, без розмов. Кочубей заперечила для порядку, аби не виглядало, що вона, доросла незалежна жінка, готова коритися наказам. Але в глибині душі навіть подякувала обставинам, що дозволили згрішити й ковтнути-таки таблетку. Три останні ночі склалися не на краще, Лора й без того наблизилася до межі, і якщо не сьогодні, то за кілька днів усе одно потягнулася б до ліків.

Інша річ – вона мала надію, що до того часу все скінчиться і Гайдук дасть їй вихідний. Або, як він сам казав, відсипний.

Штучний сон украв Лору в ліжко майже на весь світловий листопадовий день. Виборсалася з його обіймів, коли годинник показував майже першу. Поки крутилася й боролася із залишками дії ліків, спливло ще тридцять хвилин. Під гарячу воду загнала себе силою, а вже потім увімкнула телефон. Не дзвонив ніхто, так вони домовлялися, і Лора набрала шефа.

Той уже мав більше новин, ніж учора.

Іншого місця для зустрічі, ніж знайоме кафе, вирішили не шукати. О цій порі в «Кухню» традиційно майже ніхто не заходив. Хіба дві жіночки примостилися за чаєм із тістечками й жваво теревенили, не зважаючи ні на кого й ні на що.

– Вибачте, заспали трошки. – Лора вимучила усмішку. – Мої сирнички ж не зіпсувалися? Підігрійте. І кави запарте, отієї, вашої…

– Хазяїн пообіцяв вирішити з машиною, – похвалилася Настя.

– З машиною?

– Ну, з цією, яка кохве робить, – кирпата мовила з такою гордістю, ніби розв’язала проблему сама. – Ви якщо в Житомирі ще побудете трошки, то й скажете, добра штучка чи ні. На собі випробуєте.

– Дякую. – Лора вперше за останні дні подумала, що справді не знає, чи довго ще їй тут лишатися. – Мої колеги скоро приїдуть. Погрієте їм теж сніданки, щоб не пропало.

– У нас нічо не пропада! – Сьогодні справді був день Настиних перемог.

– Прекрасно. І каву принесіть зараз. Треба прокинутися.

– Добре вам. Спите, скільки влізе.

Кочубей відкинулася на високу спинку, заплющила очі. Кирпата зрозуміла сигнал, дала Лорі спокій, залишила її.

…Учорашні вечір та ніч стали для неї за час відрядження найбільш насиченими. Й водночас – чи не найменше від початку цієї дивної історії змістовними. Маючи не лише уявлення про розшукову роботу, а й практичний досвід, вона не розуміла, що відбувається і чого від них усіх хоче житомирська поліція.

Бо почалося все з Графининої істерики.

Вона впізнала для протоколу чоловіка, а потім почала сипати прокльони на адресу мертвої Віри Домонтович, звинувативши її в навмисному вбивстві. На місце приїхала не Вербна, інший слідчий з іншого управління, що мало логічне пояснення: справи, яку вела його колега, чинна пригода жодним боком поки не торкалася. Ба більше: молоденький слідчий зробив мисливську стійку, почувши адресні звинувачення, й відразу почав з’ясовувати, хто така Домонтович і які в неї мотиви. Її вбивство, мабуть, не вважалося чимось екстраординарним, про що треба знати всім місцевим поліцейським, включно з патрульними. Довелося Лорі втручатися й пояснювати все. Аж тоді слідчий зв’язався з Вербною.

Поки та їхала, лікар зі «швидкої» зробила Зої укол, потому її повезли додому. «Камаро» лишили тут, адже в такому стані, під такими сильними ліками, машину вести ніхто не дозволить. Перше, що обурено сказала слідча загалу:

– Навіщо мене сюди смикнули?! – І відразу визвірилася персонально на Лору: – Ви по Житомиру вже другу добу трупи збираєте!

– Ні. – Кочубей дивував власний спокій, очевидно, так вона реагувала на шок від побаченого.

– Що – ні?

– Зараз немає дванадцятої. Двох якось пов’язаних між собою осіб убили протягом однієї доби. Віру Домонтович – близько другої ночі, точного часу настання смерті не знаю. Вадима Графа, одного з тих, чиї прізвища були в її записнику, – о двадцять другій п’ятдесят три. Тут точно скажу, бо є три свідки.

– Розумна, да? – визвірилася Вербна.

– Не дурна, – погодилася Лора. – По обіді цього ж дня ви особисто призначили Графа головним підозрюваним у вбивстві Домонтович. Хлопця оголосили в розшук. Ось, знайшли.

– Обійдуся без ваших порад! – огризнулася слідча.

– А я ще нічого вам не раджу, – парирувала Кочубей. – Думки вголос, нас познайомили однакові обставини.

– Не плуталися б ви під ногами!

– Віталіно, – зітхнула Лора, – свідки не плутаються під ногами. І не валяються. Ми для всіх присутніх тут – свідки, важливі свідки.

– Свідки – чого?

– Хоча б убивства Графа.

– Хто вам сказав, що це – вбивство?

Кочубей отетеріла. Схожі емоції відчув Гайдук. А Соколовський не стримався, постукав себе зігнутим пальцем по лобі.

– Чекайте… На наших очах машина збила людину, яка стояла на тротуарі…

– Неправильно висловилася, – Вербна мотнула головою. – Уточнюю: ви впевнені, що вбивство – навмисне? У нас ДТП щодня, шановні колеги чи хто ви там. Не лише в місті, в країні. Знаєте статистику? Кількість смертей на дорогах перевищує кількість бойових втрат на війні, це офіційна статистика.

Про бойові втрати Лора спокійно слухати не могла, ще й у такому тоні. Хотіла гикнути, та Гайдук відчув, уловив настрій – поклав руку їй на плече, стиснув. Поки Кочубей давала лад думкам, він підключився, перехопив ініціативу.

– Хіба вас не дивує, шановна, що людину отак, проти ночі, збиває машина біля будинку, де вона жила?

– Граф тут тільки ночував, – відрізала Вербна. – Він узагалі ховався. Від вас. Від нас. Від усіх. Давайте так, шановний. – Зараз вона говорила не так до нього, як працювала на публіку. – Загиблого підозрювали в навмисному убивстві. Він мав мотив, і ви ж самі, пане Гайдук, мені його озвучили. Не далі, як сьогодні вранці. Той факт, що Граф мертвий, підозри з нього не знімає. І ще одне. Де машина, яка його збила? Марку можете назвати чи номер? Хто кермував? У якому стані був водій? Тиждень тому джип заїхав на хідник просто в центрі міста, серед білого дня. Там зупинка, люди чекали на маршрутку. Не всі встигли втекти, зараз у реанімації неповнолітня дівчинка, її бабуся – в тій самій лікарні, з переломами, хоча і в кращому стані. Винуватець нічого не пам’ятає, очухався вже в камері. Двадцять три роки, наркотики. Ще будуть питання до мене? Ні? Чудово. Тоді в слідства чимало питань до вас усіх і до кожного окремо.