Графиня уявила себе козликом, прив’язаним на краю ями.

Хіба не бекала-мекала, приманюючи хижого звіра.

Навіщо – він сам до неї поспішає…

Удалині з’явилася велика темна рухома брила, яка стрімко наближалася. Опустивши скло, Зоя почула шум мотора. Тут мало хто їздив. Тим паче – поночі, коли незрозуміло, куди наступної миті втрапить колесо. Отже, розв’язка вже ось-ось, це – він.

Чорна машина рухалася з увімкненими фарами. Зоя засвітила свої, моргнула кілька разів. Мала надію, що це скидається на кокетливе, звабливе підморгування грішниці-розпусниці. Не так обіцянкою розкошів, як бажанням познущатися й подражнити. Висунула ліву руку у вікно, пальці стискали тонку, наполовину скурену цигарку.

Чорний джип – вона не бачила, та знала: кросовер, «патріот», – загальмував посередині неширокої, двом складно розійтися, дороги. Гучно й лячно хряснули дверцята. Темна чоловіча постать виринула назовні. Зробивши кілька кроків до «камаро», чоловік ураз завмер: чекав, поки Зоя вийде.

– Нє-а, – похитала вона головою сама до себе.

Закусила нижню губу.

Вистромила руку ще далі.

Стиснула в кулак. Від’єднала від нього середній палець. Помахала для більшої певності, що побачить.

А потім учепилася в кермо.

Заревів мотор «камаро».

Зоя Граф рвонула не відразу. Дала змогу чоловікові швиденько повернутися в джип, завести, рвонути вперед, на неї. Чорна машина летіла, мітячи «камаро» в бік, і Зоя дочекалася критичного моменту: прокусивши губу до крові, відчувши солоне в роті, вдарила по газах.

Її авто пролетіло просто перед капотом у джипа.

Із задоволенням побачивши в дзеркальце, як супротивника занесло, Графиня зухвало, знущально посигналила, відтворивши футбольну кричалку – та-та-татата-тататата – тата! – і легко вирулила на середину погано мощеної, розбитої дороги. Можна було далі не стежити, дивитися вперед і тримати «камаро» в рівновазі. «Патріот» затявся, мчав за нею, і, якщо напружити уяву, можна почути важке, зловонне дихання величезного хижака, що женеться за тендітною стрімкою довгоногою антилопою.

Відстань невблаганно скорочувалася.

Як на лихо, – чи немов на замовлення – небо не моргало зорями. Місяць теж не квапився показати себе. Повна темрява, суцільна – вона поглинає, вбиває, ховаючи всі сліди. Тишу тут, далеко від траси, між ланів та паркану лісосмуги, порушували два мотори.

Зоя облизала закривавлену губу.

– Нє-а, – повторила, дивлячись перед собою.

До місця, де дорога роздвоювалася, завертала й праворуч вела до мосту, Графиня дісталася, не дозволивши зменшити розрив між собою та переслідувачем. Потому, зіщулившись, напруживши м’язи та про всяк випадок перевіривши натяжку безпекового паса, трохи скинула швидкість.

Готувалася – джип ударив ззаду, розбиваючи скло на габаритних ліхтариках.

Нога знову втиснула педаль газу до підлоги. Відірвавшись, при тому – заледве не перекинувшись на підступній ямині, Зоя домчала до місточка.

Перш ніж вивернути кермо, навіщось, не бажаючи того раніше, прочитала пошепки молитву, як знала, – незграбно, неправильно, зате щиро.

Міцно заплющила очі.

Руки й ноги рухалися автоматично, самі собою, згадуючи не такі вже й давні навички.

Розклепила повіки, коли джип, уникаючи невблаганного цілунку лоб у лоб, відчайдушно вийшов, точніше – вилетів із бою.

Можливості для вправнішого маневру обмежував край моста – праве переднє колесо вже втратило опору, а джип – рівновагу. За інших обставин машину ще можна було якось утримати. Але – не тепер, коли чоловіка за кермом сліпила ненависть. І не тоді, коли він розігнав своє авто-вбивцю до максимуму.

Чорна машина зробила кульбіт – і полетіла з моста колесами догори.

Зої здалося чи вона справді почула розпачливий крик болю, змішаний із покликом на допомогу.

Різко загальмувала.

Вийшла.

Не думала, що ноги так тремтітимуть.

Обережно спустилася до переможеного ворога.

І за пів години нарешті готова була викликати поліцію – ввімкнула телефон.

Побачивши шість пропущених дзвінків від Лариси Кочубей, передумала: набрала спершу її.

Календарна зима вже десять днів як прийняла естафету.

Синоптики обіцяли аномально теплий грудень. Але для Лори легкі морози не дорівнювали теплій, комфортній погоді. Плюс чотири в перші зимові тижні означало продовження листопадової сльоти, а дощик, замість сніжку, не тішив. Навпаки: мороз і сонце швидше б відвернули затяжну депресію, в яку вона занурювалася з настанням будь-яких холодів. Кортіло, наче ведмедям, залягти в домашнє тепло, у зимову сплячку.

Однак за Києвом чорнозем уздовж дороги білів, вкритий тоненьким сніговим килимком. Місто ані погодою, ані видами з вікна не нагадувало про зиму. Але варто було заїхати трасою на Полтавщину, як картинка помінялася. З’явилося навіть відчуття наближення різдвяних та новорічних свят, які Лорі псували обов’язкові для відвідувань корпоративні вечірки. Коли тільки починала працювати, банк ще замовляв Діда Мороза зі Снігуронькою. Два останні роки перевдягатися почали найсміливіші з працівників, від чого видовище стало ще сумнішим, як і більшість аматорських дійств.

От же ж дурна звичка – згадувати погане!

Лора, зла сама на себе, труснула головою, відганяючи прикрі спогади. Тим паче, що ряжені, зі штучними бородами, колеги скидалися на малих дітей-пустунів. Сокіл увімкнув у машині пічку, та Кочубей усе одно не розстібала пальто. Навпаки: підняла комір, одягнула каптур замість шапочки, притулилася правим плечем до сидіння. Голову зручніше примостила на краєчок м’якої високої спинки. Повз неї пролітали поля й лісосмуги, над чорно-білою землею низько кружляли круки, картинка за бажанням могла провіщати наближення Апокаліпсису.

До Харкова їхати ще чотири години. Ночувати там Лора не збиралася. Тому обрала ранній, ще по темному, підйом. Сподівалася впоратися швидко, але була свідомою – дистанційно, телефоном чи скайпом, потрібних відповідей не отримає.

Сокіл віз її у Качанівську колонію. Там відбувала покарання за нескоєний злочин Віра Леонідівна Домонтович. Жінка з непростим характером. Шульга, погляд якої пропікає й холодить кров, а голос неможливо сплутати з чиїмось іншим. Владна особа, звикла йти напролом, перти навіть не танком – танковою колоною, щоб домогтися свого. Вдова, яка з безмежної материнської любові взяла на себе злочин сина-шалапута – і все одно втратила єдину дитину.

А ще – власниця прибуткового бізнесу, після якої залишився чималий статок.

…Того вечора, який стрімко наблизив трагічну розв’язку, Лорі та іншим не вдалося поїхати з Житомира.

Дзвінок Графині й зізнання: «Я вбила Рому, бо він хотів убити мене» – застав її, коли трійця залишила будинок Мірошників і вже стояла на Великій Житомирській, саме навпроти канцелярського магазину. Шеф нечасто був розгубленим – і зараз, намагаючись бодай трішки керувати процесом, робив тільки гірше. Вербна закусила вудила, згадала, на чиїй вотчині прибульці, й почала контратаку, не дозволяючи Гайдукові тут наказувати.

– Я сама знаю, що треба робити! – відрізала категорично, вислухавши новини. – Якщо Ніна Мірошник утече, це буде на вашій совісті. Хочете бути корисним – порадьте, щоб дочекалася поліції і написала все, що знає. Досить уже крутити, у печінках сидить. А з громадянкою Граф я говоритиму особисто.

– Навіть не подякуєте?

– То до мого керівництва.

Увесь час Лора мовчала про свій здогад, який давав нарешті пояснення кошмару завдовжки в три безкінечні доби й жирно перекреслював усе, до чого вона додумалася ще кілька годин тому. Вона знайшла відповідь, тепер – справді єдино правильну. Але стримувало її те, що заважає пояснити будь-який висновок, скласти з окремих кільчиків логічний ланцюжок.

Мотив.

Нібито очевидний, він усе одно залишався в густому тумані. Заперечити свою ж версію, через яку слідча поставила поліцію на вуха, означало найперше заперечити Гайдукові, який саме домагався торжества правосуддя. Задоволений не так Лориною прозорливістю, як своїми талантами керівника-організатора, він навряд чи готовий сприйняти нову версію притомно й адекватно. Тим паче, що запущений маховик уже не зупинити.