– Теорія не моя, – нагадав Данило. – І вона справді має більше раціонального. Нагадаю вкотре: скандал довкола «Омеги» розгорівся й не згасає. Вигідний він передусім «Кредитному», головному на теперішній час конкуренту. Розганяють тему підконтрольні ворогам ресурси. Думаєш, випадково там, на місці, опинилася людина з камерою?

– Камери є в усіх телефонах.

– Але серед глядачів, котрі знімали, міг бути той, хто чекав на ганебне видовище. Плюс винуватець зник, не залишивши адреси. І твоє доречне припущення про змову з дружиною… Ось чому ти залишаєшся.

– Шукати зниклого охоронця?

– Його треба знайти й допитати. – Лора впізнала цей тон. – Не дивися так на мене. Знаю, тобі не подобаються деякі мої методи. Навіть вважаєш їх огидними, і я готовий визнати твою правоту. Тим паче прошу тебе активно підключитися. Витягни з нори, де б той тип не сидів. Поговори сама, випатрай, переконай розказати правду. Пообіцяй, що йому нічого не буде, навіть може не повертати отримані за свою акцію гроші. Захист від замовників та й просто людей із «Кредитного» я особисто йому ґарантую.

– Припустімо. А якщо ви всі помиляєтеся і змови немає?

– Версію треба перевірити. Помиляємося – дуже добре, проблема швидше вирішиться. Бо залагодити наслідки чужої дурості завжди простіше, ніж наслідки наперед продуманих воєнних дій. І таке ще. – Він поліз по гаманець. – Сама розумієш, поліція не шукатиме Вадима Графа офіційно. Підстав немає. Звісно, їх легко організувати. Заявити, що він банк обікрав. Чи інше придумати. Хочеш – я питання вирішу. Відразу додому поїдемо.

Замість відповіді Лора встала з-за стола, пішла на вихід, одягаючи на ходу пальто.

Бутерброд зі шматочком сьомги так і лишився на тарілці.

Третій поверх новобудови, вікна виходили на такі самі будинки – це був житловий комплекс.

У розпорядженні гостей були дві кімнати, обставлені з необхідним мінімалізмом. У меншій – широке ліжко й порожня вбудована шафа з розсувними дзеркальними дверцятами. У більшій – м’який куточок, два крісла, така сама шафа й телевізійна панель на стіні. Тут не жили, повіяло казенною готельною пусткою, Лора глибше засунула руки в кишені.

– Тут троє не ляжуть.

– Тут взвод ляже, – Гайдук обвів рукою приміщення.

– На підлозі, рядком, – погодилася Кочубей. – Мене зараз цікавить, як ви тут розміститесь із Соколом. Чи для тебе ще одні апартаменти є, окремі?

Замість відповіді Богдан рішуче взявся за одне крісло, перетягнув його з гуркотом до протилежної стіни. Навпроти примостив друге, і аж тепер Лора помітила: вони обидва розкладаються. Сокіл за три хвилини намостив вузеньке, але все ж окреме ложе.

– Бач? – кивнув шеф. – Не все так погано. Помістимося. Умови не найгірші.

– Ага. Якщо забути, Даниле Семеновичу, що у нас у всіх нема, скажемо так, змінного одягу. Окремо завважу на ваші улюблені сорочки.

– Житомир – цивілізоване місце. Тут магазини в цей час іще працюють. Асортимент, повір мені, не гірший за звичний тобі київський. Поїдемо і все купимо. До речі, я б про нормальну вечерю подумав.

– Що для тебе нормально? – Лора вперше за час роботи під керівництвом Гайдука опинилася з ним у відрядженні.

– Замовимо китайську їжу. Або піцу. – На цьому слові Сокіл пожвавився. – Або те й те. Уперед, колеги, бо вже глибоко по сьомій, виспатися не завадить. Лягти треба раніше.

– Богдан хропе, – бовкнула Лора. – Я завжди з іншої кімнати це чую. А тобі доведеться з цим спати.

– Хропеш? – Гайдук зиркнув на Сокола.

Той кивнув раз, для певності – ще раз. Визнав це з такою гідністю, мовби хропіння було чеснотою, якою він пишався. Гайдук картинно розвів руками.

– Згадаю молодість. Я, коли вчився, жив у гуртожитку з одним таким у кімнаті. Водою з чайника поливали серед ночі – не допомагало. І не виженеш, бо нормальний пацан був. Зараз начальник районного управління, – додав навіщось. – Усе, народе, по конях.

У супермаркеті трійця розбрелася. Лорі аж ніяк не подобалося купувати білизну та інші потрібні для ночівлі поза домом жіночі дрібнички в присутності хай колег по роботі, та все одно – сторонніх чоловіків. Коли зустрілися нарешті біля входу, Гайдук тримав пакет, у якому проглядалися дві запаковані сорочки, причандалля для гоління й чоловічі парфуми. Богдан Соколовський розжився іншими трофеями – пляшкою віскі, бо все одно витрати за відрядження брав із корпоративної картки, та упаковкою сосисок. Шеф не заперечував, і вони все одно знайшли заклад із китайською кухнею. З собою взяли по порції локшини з яловичиною та морепродуктами, спецбажання Сокола, і дві порції салату з водоростей – Сокіл такого не їв.

Вечір повільно перетік у ніч. Із чоловіками Лора довго не сиділа. По-перше, вони випивали, чим пробуджували її далеко-далеко захованих та пригнічених демонів. По-друге, справді відчула шалену втому, тож першою пішла в душ. Там з’ясувалося: рушників лише два, великий і менший. Не думаючи довго, Кочубей привласнила більший собі, справедливо розсудивши: Гайдук їх сюди затягнув – хай тепер дає собі раду.

Побажавши чоловікам доброї ночі, Лора щільно причинила двері в спальню, щоб не чути шефового бубоніння – так проходило їхнє спілкування зі скупим на слова Соколом. Трохи подумавши, вимкнула телефон. Залазила під ковдру з острахом, звичним своїм станом майже кожної ночі. Вона щоразу боялася не заснути або провалитися в сон на кілька годин, прокинутися серед ночі й крутитися в ліжку до ранку, ганяючи від себе інших, нахабніших демонів, породжених хронічним безсонням. Коли відчай перемагав, ковтала для страховки снодійне, щоразу не без підстав боячись підсісти на ліки, як свого часу – на алкоголь. Проте тут не мала таблеток під рукою, тож довелося віддатися на добру волю випадку.

Погані прогнози справдилися: засинала довго.

Коли нарешті вдалося, уві сні до неї прийшла Віра Домонтович. Щось говорила, і Лора не могла розібрати слів, лиш характерне гаркаве деренчання. Та коли вона витріщила свої лихі бездонні колючі очі, то Лора прокинулася з криком, сіла на ліжку й сиділа так хтозна-скільки, обхопивши руками зігнуті в колінах ноги. Слухала рівне хропіння, погано приглушене дверима, намагалася гнати геть дражливі думки, нарешті вляглася знову. Тепер сон не йшов довше, зрештою занурив у себе неглибоко, і прокинулася Лора з важкою головою.

Коли вийшла у ванну, побачила шефа.

Данило Гайдук наче й не лягав. І головне: Кочубей проґавила момент, який потай прагнула зловити: як він дає раду своїм сорочкам. Натомість шеф зустрів її не лише напрасованим, а ще й акуратно зачесаним. Від нього приємно пахло сумішшю гелю для гоління й туалетної води. Лиш тепер Лора вгледіла невеличку праску на кухонному підвіконні. Не стрималася, підійшла, торкнулася – ще тепла.

– Дива, – мовила, погано приховуючи захват і заздрість. Сама поралася з прасуванням значно довше й не завжди залишалася задоволена собою.

– Добре спалося?

– Так собі, – вирішила не брехати. – Які плани на сьогодні?

– Зараз початок дев’ятої. Приводь себе до ладу. Штовхну Сокола, виберемося десь на каву і снідати. Далі ти нам про плани розкажеш.

– Я?

– А хто? З дружиною Графа із нас трьох лише ти знайома. Шукати зниклого треба через неї. Я не бачу іншого шляху. Хіба ти щось надумала.

– Справді, – погодилася Лора. – Зоя Граф поки що наш єдиний слід. Треба їй подзвонити, домовитися про зустріч.

– Під яким соусом?

– Придумаю. Чекай, я зараз.

Вона повернулася в спальню, увімкнула телефон.

Писнув сигнал – пропущений дзвінок.

Перша двадцять ночі.

– Гайдуче! – Лора сама здивувалася власному голосному вигуку. – Гайдуче, якого чорта!

Зібралися по алярму.

Сокіл знав, куди їхати. Від району, де вони ночували, навігатор розрахував сімнадцять хвилин часу. По дорозі Лора спробувала ще раз віддзвонити на збережений номер. Сигнал, як уранці, йшов, та ніхто, як і попередні рази, не відповідав.