– Себто? – перепитала здивовано.

Те, що почула наступної миті, не чула від співрозмовників давно. Відтоді, як спілкувалася зі службової потреби з рецидивістами, котрі хавали зону й підкреслювали презирство до іншого світу вербально. Кочубей давно не червоніла від такого. Мат її не бентежив, і за бажання вона теж могла вкрутити в мову пару міцних соковитих словечок. Але зараз Віра розрахувала все правильно, ідеально: після такого жодна людина, яка поважає себе, продовжувати розмову не захоче.

– Ясно. – Лора вдягнула плетену шапочку. – До побачення. Випустіть мене звідси, дихати нема чим.

До дверей Віра провела її мовчки. Було відчуття – під конвоєм. Відчинила замок лівою рукою, широко розчахнула двері. Або Лорі здалося, або вона справді захотіла виштовхати гостю копняком, та передумала останньої миті.

І все ж перед тим, як хряснути дверима, вигукнула коротко й люто, куди саме Лорі треба йти.

– Чому я повинна тут лишитися?

– Не ти. Ви. Вдвох із Соколом.

– Йому все одно. Тільки за щастя. Я це знаю, а віднедавна – й ти. – Кочубей натякнула на чернігівську пригоду, коли Богдан напився на радощах, що жінка не контролює, й загримів у тюремну камеру за дурною підозрою в навмисному вбивстві. – Мені поясни, яка така гостра потреба. Я не проти відряджень, ти знаєш. Не люблю гри в темну.

Гайдука довелося чекати аж до шостої вечора. У міжчассі Лора вирішила пообідати, бо зайняти себе нічим не могла. Сокіл повіз у те саме кафе, і вона не мала сил та бажання опиратися. Хай краще знайоме місце, ніж розчарування в незнайомому.

Обіцяний у меню бульйон з індички на смак виявився бульйоном із курки. Оливкової олії, зазначеної там-таки, взагалі не було, ще й у грецький салат замість фети чи бринзи поклали нарізаний нерівними кубиками звичайний жовтий сир. Подвійна кава не врятувала репутацію кавоварки. Та в цілому страви виявилися їстівними, а Сокіл узагалі пішов перевіреним шляхом: замовив таку саму піцу й запив колою. Відтак подався в машину розв’язувати кросворд, бо, схоже, встиг виспатися. Лора ж змушена була сидіти в залі, пити чай і чекати, поки шеф зволить нарешті згадати про них.

Та приїзд Гайдука не втішив: Лора мусила лишитися в Житомирі ще на день.

– Тут нормально? – Він покрутив головою, критично роздивляючись інтер’єр. – Може, інше місце пошукаємо?

– Не дури голову. І не зістрибуй з теми. Тут нормально, хоча нормально в кожного своє.

– Терплю я твоє хамство, Ларисо Василівно, й сам собі дивуюся.

– Ти, Даниле Семеновичу, ще справжнього хамства не чув. Можу підкинути. Познайомишся з громадянкою Домонтович. Стільки нового про себе дізнаєшся за короткий час…

– Лоро, – тон шефа звучав миролюбно. – Можу лише подякувати тобі за вроджену делікатність. Дуже вдячний за те, що з начальством не гарикаєшся при всіх. Інакше моя репутація суворого й справедливого керівника пішла б прахом. І все-таки лишитися до завтра – не прохання.

– Наказ?

– Скажімо так: рекомендація. То їдемо чи тут сидимо?

– Дивлячись, чого ти хочеш. Поїсти – ось меню. Поговорити – народу тут, як бачиш, небагато.

Підійшла вже знайома кирпата офіціантка.

– Два бутерброди з ікрою і сто грамів віскі. – Гайдук не дивився в меню.

– Нема, – дівчина сказала з відчутним смутком.

– Нічого нема? – здивувався шеф.

– Віскі нема. Коньяк може бути. А бутербродики – з рибкою, сьомга. Піде?

– Несіть, – змирився Гайдук і, коли дівчина залишила їх, нахилився до Лори через стіл. – У банку тут є квартира, службова. Для подібних випадків. Щоб не шукати щоразу готелі. Ти ж не любиш готелів, апартаменти – ласкаво просимо.

– Ти досі нічого не пояснив. Але коньячок… Нерви, шефе, нерви. Давно не бачила тебе таким. Алкоголь, два бутерброди…

Ніби почувши її, повернулася офіціантка з круглою бляшаною тацею. Поставила перед Гайдуком круглу склянку з товстого скла, наповнену коричневою рідиною, поруч – тарілочку з двома шматочками булки. На тонкому шарі масла виклали прямокутні смужки червоної риби. Шматок явно був цілий, його розрізали навпіл. Кожен бутерброд прикрасили листочком петрушки.

– Зараз.

Гайдук не надпив – вихилив уміст склянки одним махом. Виделкою зняв рибу з хліба, поклав до рота, старанно прожував. Нарешті відкинувся на спинку стільця, поклав ногу на ногу.

– Я відвикнув від такого маразму, чесно кажучи. Тільки в цій історії у нашого з тобою керівництва, як модно говорити зараз, кукуха поїхала. – Він крутнув пальцем біля скроні. – Що ти там говорила: Графові пороблено?

– Кинула лихим оком колишня свекруха його нинішньої дружини.

– Заплутано все.

– Віра Леонідівна може. Відьма. Ніколи не думала, що назву так жінку. Та в ній справді щось таке проглядається. А всякому, хто не вірить у пристріти, раджу познайомитися з нею особисто. Щонайменше заїкою зробить. Бр-р-р! – Лора повела плечима.

– Коли так, ота відьма всім нам поробила. Гм, теж не думав ніколи, що всерйоз припущу таку дурню. Можна вас! – Шеф підніс руку.

Кирпата швиденько підійшла. Гайдук постукав по краю склянки, дівчина все зрозуміла, забрала посуд. Провівши її здивованим поглядом, Данило відмахнувся.

– Значить, так треба. – У його очах Лора помітила шалені іскорки, алкоголь діяв. – Не знаю, як приступитися. В таких випадках краще спочатку, яким би ідіотським та нелогічним він не був.

– Уже інтрига.

– Ну їх у баню, такі інтриги. Радше – загострення осінні. У начальства.

– Осінь – вона така. Особливо листопад.

Наспів новий коньяк. Цього разу Гайдук ледь умочив губи.

– Коротше, керівництво «Омеги» порадилося, знайшло змову і зраду. Тим паче, як ти доповіла…

– Сказала. Я не доповідаю.

– Хоч ти не чіпляйся до слів! – У голосі шефа чулася образа. – Нехай сказала, задоволена? Значить, ти сказала, що Вадим Граф, через якого все почалося, зник безвісти.

– Просто – зник. Утік. Заліг на дно. Куди – не знаю. Може, Графиня заховала, а мені влаштувала виставу.

– Графиня? А, дружина… Думаєш, вона переховує молодого мужа під спідницею?

– Зоя штани носить.

– То я óбразно. Слухай, – тепер шеф говорив зацікавлено, – ти справді вважаєш, що Зоя Граф переховує чоловіка? Якщо так, це дещо міняє. На нашу користь.

– Гайдуче, ти досі ходиш колами. В чому питання?

– Поясню. Знайомий тобі пан Борисюк навряд чи причетний до зливу того відео. Навпаки, йому невигідно привертати увагу до своєї персони. Але ти правильно вирахувала: справа в отій квартирі. Тільки тридцять тисяч Борисюку не конкуренти підкинули. Він, Лоро, стирив їх у своєму ж відділенні. Каже – позичив, мав намір віддати. Ну, покласти назад, знаєш, як ото сто гривень у заначку, з якої висмикують потай від жінки.

– Ним, так розумію, вже займаються.

– По повній, – кивнув шеф. – Але викриття крадіжки не вирішило проблеми, через яку ми тут. Бо тепер наші грошодавці підозрюють, що на замовлення «Кредитного» усе це відмочив Граф, – шеф допив коньяк, з’їв початий бутерброд, а другий, незайманий, підсунув Лорі. – Пригощайся.

– Алергія на рибу. – Вона збрехала. – Вони серйозно так вважають?

– Абсолютно. І логіка тут проглядається – я б не відкидав цю версію. Конспірологія, але має під собою ґрунт. Поясни, будь така добра, з якого дива звичайний охоронець, якого влаштували, вважай, по блату, по знайомству, раптом починає казитися? На його місці люди сидять тихше води, нижче трави, мовчать і дякують за кожен прожитий день. Бояться втратити роботу й навіть не думають про швидке зростання, аби втримати, що мають. Невже Граф геть тупий? Я не певен. Чи розумів наслідки свого вчинку? Чудово розумів, не сперечайся. А на такі кроки йдуть, мости спалюють лише в одному випадку: коли мають подушку безпеки. Фінансову, маю на увазі.

– Або – коли нервово виснажені й погано себе контролюють, – заперечила Лора. – Зі слів дружини, Граф у своєму віці має серйозні проблеми з цим ділом, – вона постукала нігтем по склянці. – Додай веселе життя, влаштоване Вірою Леонідівною. Причому, Гайдуче, на рівному місці. Ця жінка ненавидить, як видається, увесь світ довкола себе. Вадим потрапив під роздачу, виявився слабкою ланкою. Є психологічний момент. Не раціональний, згодна. Проте більш очевидний, ніж твоя теорія всесвітньої змови проти банку «Омега».