– Але ж Вірі Домонтович вони залишалися близькими людьми. Чи, вибачте, близькими ворогами – це ж список ворогів.

– Ох! – Зоя вчергове закусила губу. – Давайте розбиратися, хто кому хто. Погодьтеся, в українських родинних стосунках усе непросто. Значить, – вона звірилася зі списком, – Фролови, Віктор і Єва. Прямі родичі. Віктор Аркадійович – двоюрідний брат Віри Леонідівни. Юрист, адвокат, але давненько не практикує. Відкрив нотаріальну контору й непогано почувається. Єва викладає в інституті. Медичному, тут, у центрі. Кандидат наук, здається.

– Мірошники?

– Теж рідня.

– Близька?

– Роман – Вірин небіж. Син її старшого брата, який помер від раку. Ніна, зрозуміло, Романова жінка. У них мережа будівельних магазинів. Невеликі магазини, невелика мережа. А проте, в межах не лише міста, а й району та навіть області свою нішу займають. Не бідні люди. Живуть у Тетерівці, це за містом, свій будинок. Син учиться в Києві, а Галя Сотник – його хрещена мати.

– Денис і Галина Сотники – куми Мірошників?

– Саме так.

– Вони чим займаються?

– Галя орендує перукарню. Ден кавою торгує. Здається, в обох справи пішли погано віднедавна.

З ним треба познайомитися найперше.

– Відразу питання: прізвища Мірошників чомусь обведені. І ще: чому Сотники в списку ворогів пані Домонтович? Племінник із дружиною – ще зрозуміло. А тут…

– А Вадим мій як там опинився? – парирувала Графиня. – Відьма Сотників принаймні знала! Бачилися на різних сімейних збіговиськах. Рома Мірошник завжди тітку запрошував, бо так культурно. І завжди Віра приходила на коротко, псувала настрій усім. Ішла, задоволена скандалом. Навіщо відьма обвела їхні прізвища?.. Хтозна, що було в голові. – Вона ковзнула поглядом по цифрах годинника в кутку дисплея. – Якщо ви про все дізналися, може б, я поїхала вже?

Лора відчула, що Зоя хоче якомога швидше згорнути розмову.

– Дякую за приділений час. І зафіксуйте мій номер. Не проти, якщо ще дзвонитиму?

– Навпаки. Ви дуже допомогли. Хоч знатиму, як мислить поліція в таких випадках. Відчувати себе під підозрою – приємного мало…

– Але краще знати це, – Кочубей завершила думку. – І таке ще прохання. Ви ж, напевне, маєте контакти всіх зі списку? Залиште, будь ласка.

– Кожен?

– Досить тих, із ким простіше мати справу. Віктор, Роман, Денис.

– Мірошники – обоє рябоє. Інших ви правильно вгадали, там чоловіки рулять.

– Обіцяю не зловживати. Без потреби не смикати. І на вас не пошлюся в жодному разі.

– Та мені байдуже. Посилайтеся, без проблем.

Графиня по черзі виловила з пам’яті свого телефона три потрібні номери. Лора занесла їх до свого нотатника. На цьому Зоя попрощалася й пішла, видихнувши з полегшенням.

А Лора Кочубей відкинулася на високу спинку стільця, блаженно заплющила очі.

Вона розколола співрозмовницю.

Зоя Граф знала, де ховається її чоловік.

Товариство зачекалося.

Усі зібралися в Мірошників. Кермо у свої руки взяла Ніна, чим роздратувала Фролових. Адже Віктор, як найстарший серед усіх, не любив, коли ним керували й планували щось замість нього чи ставили перед фактом. Тим паче, якщо втручалася Романова дружина – з якогось часу Фролов її терпіти не міг, а Єву її присутність що далі, то більше позбавляла впевненості в собі.

Пояснення цьому Віктор мав, та не озвучував, аби ще більше не бентежити дружину. Єва за своїм психотипом була не з тих, хто міг, а головне – хотів домінувати в будь-яких стосунках. Проте в глибині душі їй, як і більшості нерішучих людей, кортіло бути схожою на агресивну владну Ніну. Тому поруч із нею Єва почувалася пригніченою. Фролова це бісило тим паче, що між жінками було сімнадцять років різниці – на Нінину користь. Скидалося на те, що молодша й активніша знецінює старшу, нехай більш пасивну й невибагливу.

Але у світлі останніх подій Фролов вирішив не гарикатися. Просто вислухав Ніну, затим набрав Романа й поставив перед фактом: він приїде сам, Єва лишиться вдома, в неї шок і стрес. Тут трохи перебільшив, проте не зовсім збрехав. Дружина пригадала їхню розмову місячної давнини, після тієї триклятої зустрічі, коли Віктор бовкнув про ймовірну смерть сестри. Картав себе за те, що глибоко притлумлене бажання зірвалося тоді з язика. Чудово розумів, чим йому загрожує сказане місяць тому. І так само чудово усвідомлював Євин переляк.

Ні.

Краще поїде в те лігво без жінки.

Чекали на Зою, бо та ще мусила підхопити по дорозі Дена з Галею. Сотники не мали машини. Точніше, не купили нову, а стару три роки тому продали: влетіли в борги, довелося терміново гасити пожежу. Збір Ніна призначила на сьому вечора, а коли Графині не було о сьомій тридцять – психанула. Фролов тримав себе в руках, бо втручатися в її істерики – гасити пожежу бензином. Тож мовчки сидів у кріслі, пив каву, восьму за день, і слухав, як господиня свариться по телефону по черзі із Зоєю та Галиною. Не приймаючи жодних виправдань, пояснень і навіть зриваючись на мат.

Цим Ніна Мірошник нагадала Віктору Фролову його – тепер уже покійну – двоюрідну сестру.

Такий само прикрий характер.

Хіба не око лихе в Ніни, а язик.

Нарешті трійця з’явилася. Відразу з порога Графиня гаркнула Романові:

– Скажи своїй бабі, хай фільтрує! Бо наступного разу я їй фільтри поміняю!

– Давай зараз! – Ніна виступила наперед, навіть уперла руки в повні боки. – Бач, розумецька! Через тебе ми в лайні, а ти така вся в білому!

– Я вас знати не знаю вже, вважай, два роки! І Віра ваша мені з того часу ніхто! Тільки ж ви, кодло, все одно винних шукаєте де попало! Нічого вашій родичці я винною не була!

– З цього місця я б почав розмовляти, – включився Роман Мірошник. – І поговоримо, Зоє, поговоримо. Тільки не тут і не тепер. Ми для іншого зібралися.

– А давайте жити дружно. – Ден Сотник часто брав на себе роль миротворця. – Принаймні поки весь цей кошмар не скінчиться.

– Цікаво, чим, – кинула Ніна. – Одного з нас посадять? Чи всі там будемо?

– Ще ніхто нікого не саджає, – озвався зі свого кутка Віктор Фролов. – З усіх вас я єдиний юрист. Тому знаю, що кажу.

– Чотири роки тому ми тебе теж послухали, – огризнувся Роман. – Навіть не так: лиш тебе й слухали. Ось тепер маємо мороку.

– Спокійно. – З усієї компанії Віктор справді тримався найбільш розважливо. – Ми в такому складі не бачилися з того часу, як наша Віра Леонідівна зібрала всіх у себе й прокляла кожного. Прокльони вдарили по ній бумерангом. Смертю вона домоглася свого: ми почуваємося проклятими. Хай би як це не звучало.

– Віру вбили, – нагадала Графиня. – Називаймо речі своїми іменами. Ми тут усі дорослі люди.

– Ти до чого ведеш? – підозріло запитала Ніна.

– Заперечую нашому дорогому юристові. Точніше, вношу корективи в його тезу. Правда те, що зараз кожен із нас справді мов проклятий. Бо Віра подбала про те, щоб скласти список своїх ворогів. Неправда, що вона домоглася свого своєю смертю. Її вбили, шановні пані та панове.

– Нічого не помінялося, – Ніна вперто стояла на своєму. – Хоч жива, хоч мертва, Віра Леонідівна отруювала кожному з нас життя. Тому, люди добрі, я зовсім не сумую. Хто б не подбав, щоб відправити її на той світ, зробив добру справу.

– Лишається дрібниця. Дізнатися, хто ж із нас такий добрий.

Зоя Граф сказала так – і замовкла, насолоджуючись отриманим ефектом.

– Пропоную тут повноцінно повечеряти. Чесні люди саме так роблять.

– Повноцінно вечеряють?

Лору під кінець дня надто втомила дивна суміш трагічних подій та годин безглуздого очікування. Тож вона насилу стримувалася від звичних гарикань із Гайдуком. Стежити за ходом його думок і тим паче – тлумачити прихований шефом зміст уже не мала ані часу, ані сил, ані натхнення.

– Не чіпляйся до слів.

– А ти діло говори. До чого тут чесність?

– От уже ці жінки, – театрально зітхнув Гайдук. – Ваша ж тема. Кавалер ходить так часто і приділяє стільки уваги, що по-хорошому мав би нарешті покликати заміж. Перетворити випадкові, тимчасові стосунки на тривалі.