— Які ж це жарти? — здивувався Толя. — Вона ось тут лежала.

— Дивна річ! Як же це могло статися!

Вася перший розібрався в усьому. Він обмацав свої кишені, мить постояв на тому місці, де Толя знайшов папірець, і сказав:

— У мене в кишені дірка. Папірець і випав. А ми… ми як білка в колесі крутимося!

— Як це крутимося?

— Мою пісню знайшли? Знайшли. Значить, на старе місце прийшли. От і крутимося.

— Правда, крутимося. Що ж робити? — стурбувався Толя.

— А де наш Шустик? — несподівано зауважила Рая.

Толя освітив печеру. Собаки не було.

— Шустик! Шустик! — дзвінко розляглася луна підземеллям.

Собака не з'явився. Вирішили шукати Шустика. Не гинути ж йому! Тепер частіше зупинялись і кликали вірного пса. Але Шустик зник.

Звуки, не голосніші за. мишачий писк, невиразно доносилися звідкись здалеку. Безсумнівно, це вищав Шустик. Але де ж він? Прислухалися. Старанно оглядали стіни печери, завалені глибами черепашника, але ніяких відгалужень не знаходили. А проте Шустик був десь за цими стінами; в цьому вже ніхто не сумнівався: собаче вищання доносилося відтіля.

Пересуваючись вперед підземеллям, Толя весь час обмацував променем ліхтаря нерівну, всю в розколинах, стіну. Чим далі, тим важчим ставав шлях. Дорогу перетинали болітця з смердючою в'язкою грязюкою, часто зустрічалися великі ніздрюваті і колючі, як їжак, кристали гіпсу.

— Дивіться! — раптом крикнув Вася.

За пластом глини, що сповз на дно печери, друзі побачили овальний, на зріст людини, прохід. Звідтіля вже досить гучно доносилося гавкання і вищання. Друзі поспішили Шустику на виручку.

За кілька хвилин Толя, який ішов попереду, зупинився. Шлях перетинала велика з крутими стінками яма. Промінь ліхтарика ковзнув по прямовисній стіні вниз і зупинився на темному клубку. Клубок ворушився. Це був Шустик. Як же витягти пса? Вірьовки не було. Може, є у яму який-небудь спуск? Толя посвітив ліхтариком, але ніякого спуску не побачив.

— Пояс! — вигукнув Толя. — Пояс використаємо замість вірьовки.

Першим спускався Вася. Толя тримав пояс, а Рая світила ліхтариком. Ось хлопець і на дні.

Взявши собаку на руки, оглянувся навколо. З правого боку в кутку чорніла досить широка і висока заглибина.

— Ще одна печера, — закричав Вася.

За хвилину Толя і Рая теж були в ямі. Присвітили ліхтариком. Те, що здавалося заглибиною, виявилося проходом.

Не роздумуючи, мандрівники сміливо ступили в прохід.

Незабаром прохід розширився. Толя освітив ліхтариком велику яму, захаращену кам'яними брилами. Посередині блищало невеличке кругле озерце. Десь дзюрчала вода.

— Дивіться, дивіться! Сумочка шкіряна висить, — крикнув Вася.

При світлі ліхтаря можна було добре роздивитися цю дивну річ. Сумочка була завбільшки з куряче яйце, темнокоричньового кольору і висіла на стіні печери, здавалося, на двох коротких вірьовочках.

— Он там ще три таких сумочки. Та їх тут багато, — зауважив Вася.

Уважно придивившись, мандрівники побачили, що вся стеля цієї печери густо була увішана однаковими сумочками. Одна сумочка висіла дуже близько. Толя простяг до неї руку, але відразу ж злякано відскочив убік: сумочка ожила, заворушилася, розкрила широкі крила і раптом полетіла.

— Та це ж кажани, — догадалася Рая.

— Грот кажанів, — констатував Вася і з жалем додав: — А слонів тут немає.

Мандрівники проголодалися, стомилися. Вирішили відпочити. Знайшли сухе місце і жадно почали вминати хліб з бичками. Раптом почувся якийсь незрозумілий шум і писк. Навіть повітря сколихнулося, здавалося, що звідкись потягнув вітерець. Толя освітив стелю. Кажанів там уже не було.

— Вже ніч. Пів на одинадцяту, — сказала Рая. — Зараз кажани біля нашої землянки кружляють. А ми… — не договоривши, вона замовкла

— А ми будемо спати, — закінчив Толя.

Усім хотілося спати. Нили ноги. Злипалися повіки. Шукачі слонів повалилися на пісок і моментально заснули.

Всю ніч Вася щось мурмотів, перевертався. Рая кликала уві сні маму. Тільки Толя спав спокійно. Він і прокинувся раніше за всіх і, намацавши ліхтарик, освітив стелю. Там знову висіли кажани.

— Вставайте, ранок! — розбудив він приятелів.

Вмилися в озерці. Прохолодна вода трохи освіжила дітей… Сіли снідати. Знов їли в'ялені бички. Тільки тепер їх було мало. Кожному дісталося по два бички і по маленькому шматочку хліба. Продукти закінчилися…

— Не сумувати, — підбадьорював Толя. — Сьогодні побачимо сонце. Вихід там, — впевнено махнув рукою у темряву, — кажани туди летіли. І нам туди треба йти.

Пішли. Як завжди, попереду був Толя, за ним Рая. Вася крокував позаду. Час від часу Толя світив ліхтариком.

Світло ставало дедалі слабкішим, і, нарешті, ліхтарик погас.

— Все… — похмуро сказав Вася. — Батарейка скінчилася.

Приголомшені, вони всі опустилися на пісок, глибоко переживаючи непоправне нещастя. Настало тяжке мовчання.

Десь близько сумно падали краплі води. Кап… кап… кап…

— Голова болить… — зітхнув Вася.

Рая тихенько заплакала. А Толя весь час прислухався до невиразного шуму, який доносився відкілясь здалека.

— Чого розкисли? — несподівано гримнув москвич. — Виберемось. Адже море — поруч.

— Яке, море?!

— Звичайнісіньке. Он шумить. Прислухайтесь.

Затамувавши подих, слухали. Справді, десь за товстою земляною стіною бушував морський прибій.

— Море! Ой, море?!

— Ходімте. Навпомацки підемо. За мене тримайтеся, — підбадьорював приятелів Толя.

Повільно, з труднощами просувалися вперед. Часто падали, плентались по тягучій грязі, але вперто йшли, обмацуючи руками, як сліпі, нерівну стіну печери.

І коли вже здавалося, що сили зовсім покинули мандрівників, вони побачили попереду маленьку й розпливчасту світлу плямочку. Очі, звиклі до темряви, почали розрізняти окремі предмети — брили, що нависли над головою, калюжі, завали…

— Вихід! Там вихід! — задихаючись від радості, крикнув Толя.

Й вони побігли. Вже не звертаючи уваги на липку смердючу багнюку, зібравши залишки сил, спішили до світла. А попереду все ясніше вимальовувалася світла кругла пляма. Там кінець підземним блуканням! Там море, повітря й сонце. Лагідне сонце! Там життя!

Ось і освітлена арка. Рая кинулася до світла, але раптом, пронизливо крикнувши, відскочила вбік.

— Куди ти? — сторопіли хлопці.

— Там… там потвора! — крикнула дівчинка переляканим голосом.

Під стінкою печери радились.

— Щось велике-превелике стоїть… і з рогами… — поквапливо розповідала Рая.

— Рухалось? — поцікавився Вася.

— Ні-і-і. Тільки страшно…

— Я піду, побачу, — вирішив Толя. — Ви почекайте. — І він обережно попрямував до освітленої невідомим світлом арки.

Нестерпно довго тягнулися хвилини чекання.

— Сюди! Швидше сюди! — крикнув Толя. — Це слон!

— Кам'яний?

— Ні! Справжній скелет.

Перед здивованими очима мандрівників відкрилася незвичайна картина. Десь зверху скупо проникало денне світло. Прямо на стрімкій стіні, як барельєф, випинався блідожовтий кістяк величезного слона. Здавалося, кістки були розколоті вздовж, а потім наклеєні на стінку. Добре було видно величезну, майже круглу голову, з-під якої стирчав білосніжний товстий бивень. Скелет стояв на ногах, нахилившись уперед з піднятою вгору головою. Здавалося, що тварина трубить.

Затамувавши подих, діти дивились на чудову знахідку. Спочатку вони не могли навіть ворухнутися, настільки все тут було загадкове. І ця підземна кімната, й ця таємнича півтемрява, й фантастичний величезний кістяк викликали цікавість і якийсь незрозумілий острах.

— Як він мене налякав!.. — прошепотіла Рая.

Напружено вдивляючись в обриси кістяка, Вася в думках вимірював його величину.

— Мабуть, вищий за нашу хату буде. Величезний який! — захоплювався він.