— Слона? — здивувалася Рая. — Дідусю, ти чуєш? Вони слона ловитимуть у Вітровому Куті! — і дівчина дзвінко засміялася. — Так ви ж заблудилися, — почули приголомшені хлопці, — Вам треба трохи далі: в Індію! А потім завернути й до Африки. Там можна і нільського крокодила прихопити, — не стихаючи, цокотіла вона…

Хлопці переглянулись. Їм, певна річ, стало шкода цієї дівчини, яка не знала, що у Вітровому Куті десь у печері є величезний кістяк слона. Толя мовчав і, здавалося, байдуже слухав, але Вася згорів. Він густо почервонів і, часто кліпаючи рудими повіками, болісно обдумував, як відповісти цьому нерозумному дівчиську… Виручив Ростислав Андрійович.

— Так, ми прибули сюди з завданням — знайти кістяк слона, — сказав він серйозно. — Звичайно, не африканського, а кістяк так званого південного слона. Ці слони вимерли близько мільйона років тому.

— То, значить, за слоновими кістками завітали? — перепитав Силантій Абакумович. — А я думав одамашком цікавитесь. Наша бухта одамашком славиться, добротна вона тут, м'яка, як шовк. Першого сорту крісла та всілякі матраци набивають кутівським одамашком.

— Знову одамашок? — несподівано обурилась Рая. — Дідусю, та це ж зостера, морська водорость, із родини…

— Ну, пішла тепер, — невдоволено пробурчав дід, — зостера, всякі родини. Берись-но краще, онучко, за юшку. Гостей юшкою з риби почастуємо. Свіжі бички в льоху. Сьогодні наловив…

Коли нічне небо сховало від очей море й кручі Вітрового Кута, на високому березі запалало багаття. Тут зібрались усі мешканці бухти. На залізному триніжку над багаттям висіла каструля, біля якої поралася Рая. Юні учасники експедиції повністю підпали під владну руку молодої хазяйки. Тільки й було чути дзвінку команду:

— Збігай, Толю, у землянку за цибулею. Там у кутку кошик. Дві цибулини.

— Не лови гав, Васю, підклади хмизу…

— Толю, принеси перчику. Пакуночок на поличці…

І так увесь вечір.

Та ось юшка зварена. Силантій Абакумович приніс ліхтар… Гарний був цей тихий вечір. Десь унизу, під крутим берегом, таємниче шаруділо черепашником море, тисячі цвіркунів на всі лади славили вечірню прохолоду, а недалеко виразно линув ніжний заспокійливий голос сови-сплюшки, яка розмірено повторювала: «Сплю, сплю…» Повітря було чудове. Море доносило сюди міцний запах водоростей, який змішувався з пахощами степових квітів і терпким полином.

Несподівано в темряві пролунав регіт. Хтось сміявся голосно, розкотисто…

Силантій Абакумович насторожився.

— Пунент з камінцями треба чекати. Чайка-реготуха заспівала. Ач, як розійшлася, — промовив він.

— Як це пунент з камінцями? — спитав Толя.

Старик відповів не відразу. Він знову прислухався.

Тепер реготало багато чайок. З усіх боків Вітрового Кута лунав якийсь особливий тривожний пташиний крик.

— Пунент, браток, вітер південно-західний. Так його звуть рибалки, — пояснив він. — Сердитий вітер. Нагряне навалом та такий розіграється, що тільки камінці в повітрі мелькають. Якірні ланцюги рве. Човни та шхуни на берег викидає, мов яєчну шкаралупу. Сітки в морі так скрутить, що, вважай, пропали. Наробить лиха й відразу затихне. Куди тільки така здоровенна сила дінеться?

— А вітер сьогодні буде? — спитав Ростислав Андрійович.

Старик подивився на зоряне небо.

— Ні, — сказав він упевнено. — Сьогодні можна спати спокійно. А тепер давайте вечеряти.

Перед юшкою старик запропонував, за його виразом, «посолонцювати». Він поклав цілу в'язку в'ялених бичків, без яких у приазовських рибалок взагалі немислима ніяка їжа.

Вася потягнувся за бичками. Толя теж узяв шорстку рибку. Але ось лихо, москвич не знав, що робити з нею далі, й вирішив піти на хитрощі: придивитися, як розправляються з бичками справжні азовчани. Хлопець спостерігав за стариком.

Силантій Абакумович вибрав великого бичка, вирвав грудні плавці і апетитно обсмоктав їх. Потім уздовж спини бичка зробив ножем надріз і швидкими рухами пальців зняв з нього шкірку. Справа проста. Толя зробив те саме. М'ясо в'яленого бичка було смачним і ароматним. Хлопець так і не міг зрозуміти, чим пахне бичок, йому здавалося, що від нього йде запах палючого дня.

Вечеря пройшла жваво. Юшка вийшла на славу. Рая прибрала посуд і пішла до землянки, де у неї були якісь невідкладні справи.

А хлопці сиділи біля багаття, мовчки прислухаючись до нічних звуків. Старий курив люльку і, не відриваючись, дивився на жевріючі вуглинки. Ростислав Андрійович при світлі ліхтаря щось записував у блокнот.

— Так, значить, по слона поїхали, — порушив мовчанку старик. — Важка це справа. Навряд чи що знайдете. Щось я не помічав. А мабуть, років п'ятнадцять я вже у Куті. Ось печери були…

— Печери? — жваво перепитав Ростислав Андрійович. — Це цікаво. Де ж вони?

— В тому-то й справа, що були, — не поспішаючи, відповів Силантій Абакумович. — Так, були. А тепер нібито нема. Балакали люди, що в Петровій балці в печері розбійник Петро жив, золота й усякого добра в цій печері наховав мало не цілих сорок діжок. Та, мабуть, усе це казки, — непевно закінчив старик.

Згадка про розбійника насторожила хлопців.

— Розкажіть нам про розбійника. Хоч трошки, — попросив Толя.

Деякий час Силантій Абакумович мовчки зосереджено смоктав люльку, дивлячись у вогонь.

— Оповідач з мене поганий. Не можу довго говорити, — поскаржився він. — Ну, та все одно, розкажу. Це було років, мабуть, сто, а то й усі двісті тому. Тут зовсім близько лежав чумацький шлях. Сіль та рибу возили чумаки на волах тією дорогою. Багатії теж проїжджали. І з'явилася тоді в цих краях людина на ім'я Петро. Оселився він у балці, ось тут поруч, — старик махнув рукою на захід. — Жив той Петро в печері, а там його під землею охороняло нібито якесь страховище.

Грабував той Петро-розбійник тільки багатих панів різних, купців, а чумаків не чіпав. Добро награбоване роздавав сиротам і вдовам. Живе собі вдова, горює, діточок ціла купа, а одягнути ні в що, хліба нема. Встає собі вранці вдова, а під дверима гроші і записочка. Гроші, мовляв, твої, і підпис: «Петро». Знали його бідні люди. І ось якось купчики зібрали стражників та й засіли в одному місці. Чекали день. Нема Петра, а вночі прийшов. Ніч місячна була. Погналися стражники за розбійником. Стріляли. Поранили. Добіг Петро до моря, у балку вскочив і в лисицю перекинувся. Ахнули вояки та й розбіглися… Нечиста сила, значить. Кажуть, що з того часу розбійник Петро більше не з'являвся на дорогах. У печері добра залишилося багато. Дехто з бідних знав ту печеру, та в секреті тримав. Все думали: скоро з'явиться Петро. Потім обвал там стався, і печера зникла… А балка та й досі Петровою зветься. На всіх картах так значиться…

— Золото там не шукали? — поцікавився Вася.

— Де там, шукали! Розкопували ту балку. Кажуть, із-за кордону італієць один приїздив. План якийсь давнішній тієї балки мав. Колупався, колупався, та так ні з чим і поїхав у свою заграницю…

В цей час біля ліхтаря щось мелькнуло.

— Пташка! — крикнув Вася.

— Кажан. Нетопир, — поправив Ростислав Андрійович.

Незабаром десятки нетопирів безшумно затанцювали в повітрі, то з'являючись, то зникаючи в нічній імлі. Тільки Силантій Абакумович спокійно зауважив:

— Пора спати. — І, побачивши здивовані обличчя своїх слухачів, пояснив — Кажани завжди з'являються точно о пів на одинадцяту.

Ростислав Андрійович подивився на годинник: стрілки показували пів на одинадцяту. Він рішуче сказав:

— У цій бухті є печери, їх треба шукати! — І для ясності додав — Кажани — жителі печер.

Два дні експедиція вивчала кручі Вітрового Кута. Обійшли яри, оглянули обвали й зсуви, але жодних слідів якої-небудь печери, а тим більше слона не виявили.

Третього дня ранком, одразу ж після сніданку, Рая сказала:

— Ходімте, мабуть, кущ барбарису подивимось. — При цьому вона досить-таки хитро посміхнулася й додала: — Слонів у нашій бухті, здається, немає.