Ростислав Андрійович підійшов до великої карти Азовського моря, що висіла на стіні, досить швидко зробив помітку в бухточці на північному узбережжі моря. Хлопці, затамувавши подих, стежили за кожним рухом цієї цікавої людини.

— Ось тут. Бухта Вітрів Кут, — оголосив Ростислав Андрійович.

— Вітрів Кут!.. — мимоволі вирвалося у Васі: він пригадав розповідь дідуся.

Співробітник музею захоплено подивився на нього.

— Так, хлопче! Все говорить про те, що в цій бухті, можливо, понад двісті років тому, якась невідома нам експедиція виявила в печері кістяк південного слона. Але екіпаж експедиції, очевидно, загинув у морі, в районі Залізинської банки.

Посадивши хлопців біля себе, Ростислав Андрійович попросив коротко розповісти історію знахідки: Вислухавши докладну розповідь Толі, спитав:

— Значить, знову на Залізинській?

— На Залізинській, — підтвердив Вася.

— Гаразд. Треба виряджати експедицію у Вітрів Кут. Обов'язково треба. Ось тільки заковика — всі співробітники музею в роз'їзді. А мені б двох помічників ще.

Хлопці переглянулися.

— Може… Може б ми могли? — запитав нерішуче Толя.

Ростислав Андрійович відповів не одразу. Він підійшов до карти Азовського моря і, як здалося хлопцям, дуже довго дивився на крапку, поставлену ним на північному узбережжі.

Потім обернувся до хлопців.

— Ну, що ж… Згода. Будете моїми помічниками. — І, знову глянувши на карту, закінчив — Вирушаємо в неділю, 27 червня. На три-чотири дні. Доберемося з рибалками. Зрозуміло? Тільки батьків попередьте. Щоб вас з міліцією не шукали.

— Спасибі! — не витримав Вася. — От чудово! На «Уралі» поїдемо. Бригада туди за бичком виїздить. Домовлюсь з батьком. Він бригадир.

Коли хлопці пішли, Ростислав Андрійович знову сів на табуретку біля вільного краю столу, деякий час сидів нерухомо й дивився в одну крапку. Потім, озброївшись пінцетом, приготувався було розітнути кажана, але знову відклав пінцет. Працювати він уже не міг.

Потім його увагу привернула етикетка, прикріплена до ніжки кажана. На клаптику паперу було написано: «Доставив кажана начальник бухти Вітрів Кут Силантій Абакумович Перепічка».

«Урал» ішов уздовж північного берега Азовського моря. Дув попутний східний вітер — левант. Сонце заходило.

— Праворуч від борту бухта Вітрів Кут, — оголосив Прокіп Гнатович, широко змахнувши рукою у напрямі до горизонту.

Члени експедиції — неважко догадатися, що то були Ростислав Андрійович та його юні помічники Толя і Вася, — зібралися біля правого борту шхуни. Вони дивилися на берег. Це був звичайний азовський берег — плоский суглинковий уступ. Освітлений вечірнім сонцем, він весь здавався палеворудим, таким, як поля дозрілих хлібів, що виднілися на горизонті.

В одному місці море далеко врізалось у материк, утворюючи досить велику бухту. Це, власне, й був Вітрів Кут. У центрі бухти, під крутим берегом, виднівся маленький будиночок.

— Землянка хазяїна Кута, Силантія Абакумовича, — пояснив Прокіп Гнатович. — Цікава людина. Колись був рибалкою, а зараз одамашок збирає. А втім, познайомитесь.

Біля входу в бухту «Урал» кинув якір. Вхід у Вітрів Кут заступало гостре підводне каміння. Вода в протоці вирувала й пінилась.

Спустили човен. На палубі зібрались усі рибалки.

— Через три дні чекайте. Заїдемо, — пообіцяв на прощання Прокіп Гнатович.

У човен навантажили експедиційне спорядження: намет, рюкзаки, саперні лопатки. Доставити на берег експедицію охоче погодився Рідненький. З того пам'ятного рейсу на краснолов рибалка полюбив хлопців, особливо подобався йому Толя: «Рибальської крові хлопець», часто говорив він.

Ледве човен пересік узвал — вхід у бухту, як його почало нещадно кидати на невеликих стрімких хвилях. Побачивши розгублені обличчя пасажирів, Рідненький посміхнувся:

— Тутечки завжди так. У морі штиль, а в бухті зиб. Звідсіль і назва така — Вітрів Кут, вітерець крутиться завжди. Вода завзято гризе берег. Он яку бухту зробила.

Над затокою кружляло багато чайок. З пронизливим криком вони проносились біля самого човна. Побачивши птахів, Ростислав Андрійович пожвавішав.

— Надзвичайна різноманітність видів, — вигукнув він. — Хлопці, бачите велику чайку? Ось ту, що з чорними махівками? Типова білоголова реготуха. Поруч птах з чорною головою — це вже чайка звичайна. Крячок он скільки, ось чорна, світла, чеграва… — пояснював він.

Несподівано з'явився стрімкий чорний птах. Зробивши високо в небі велике коло, він кинувся на чорноголову чайку, яка тримала в дзьобі рибину.

— Дивіться, яструб! — крикнув Толя.

— Це, чого доброго, сокіл, — сказав Вася.

— Ні, це, хлопці, поморник. Він чайку не чіпатиме, його цікавить її здобич, — пояснив Ростислав Андрійович.

Незабаром хлопці переконалися в цьому. Тільки-но чайка кинула рибу, як чорний переслідувач спритно підхопив її в повітрі і зник з очей.

Поки пасажири спостерігали птахів, човен наблизився до берега. Там їх чекала чорна з білими кудлатими вухами дворняжка. Собака сидів і уважно стежив за кожним рухом суденця. Коли ж човен ткнувся носом у береговий пісок, собака мовчки відскочив убік.

— Бобик, Бобик, на, на!.. — покликав пса Вася. Але Бобик не рухнувся з місця, тільки недовірливо крутнув хвостом і раптом з гучним гавканням кинувся, стрибаючи сходами, вирізаними в суглинковому обриві, до землянки.

Одразу двері будиночка відчинилися, і на порозі з'явився невисокий дідок у білій сорочці з закоченими вище ліктя рукавами, в смугастих штанях і, незважаючи на спеку, в рибальських чоботях. Старик, у супроводі дворняжки, не поспішаючи, спустився по сходах до моря. Собака було накинувся на хлопців.

— Цить, Шустик, — прикрикнув на нього старик, а потім звернувся до прибулих.

— Доброго здоров'я!

Голос його — соковитий бас — зовсім не відповідав зовнішності, складалося враження, що говорить хтось інший за його плечима. Дуже здивувались члени експедиції і тому, що старик не розпитував, хто вони і чого завітали, а одразу ж почав допомагати розвантажувати човен.

Рідненький попрощався і поїхав.

До заходу сонця весь експедиційний багаж перенесли до землянки. На крутому суглинковому стародавньому зсуві поруч з будиночком під очеретяним дахом виріс білосніжний похідний намет.

Хазяїн Вітрового Кута Силантій Абакумович був радий гостям. Він запросив Ростислава Андрійовича в землянку. Хлопці побігли купатися.

В будиночку було чисто і затишно. Скрізь виднілися засушені рослини, акуратно закантовані під скло.

— Гербарій! Що за диво! Та відкіля він у вас, Силантію Абакумовичу? — спитав Ростислав Андрійович,

— Мудрує моя онучка Рая. Минулим літом тут побували вчені люди. Траву всяку збирали. От і вона навчилася цієї справи. — І трохи помовчавши, Силантій Абакумович замріяно додав — Увесь наш рід — чоловіки і жінки — споконвіку рибалками були. А вона, тобто онучка моя Рая, квіточки сушить. Весь вільний час возиться з ними, назви різні знає. — І незрозуміло було, захоплюється старик своєю онучкою чи засуджує її.

— А де ж тепер Рая?

— Та зі мною всі канікули живе. Перейшла у восьмий клас. А зараз у село побігла матір провідати.

В цей час надворі почувся шум і якась метушня. Двері відчинились, і в кімнату ввірвалися хлопці і Рая. Виявляється, вони встигли вже познайомитись.

У дівчини було світле волосся, заплетене в одну косичку, на трохи блідуватому обличчі виділялися великі пустотливі чорні очі. Дівчина розмовляла з хлопцями, як з нерозлучними друзями.

— От добре, — захоплено говорила Рая. — Завтра обов'язково побачите кущ барбарису. Дуже красивий кущ.

— Який там барбарис, — поважно промовив Вася. — Ми тут у важливій справі.

— Хм! Подумайте! У важливій справі…

— Факт, у важливій. Слона будемо шукати, — випалив Толя.