Тут, у приморському селищі, диким пляжем називають великий, обнесений парканом берег моря, де загоряють «дикуни», тобто всі ті, хто користується всіма благами південної природи без курортних і санаторних путівок — «по-дикому». У розпал літа на пляжі збирається дуже багато людей, особливо дітвори. Надмірно ніжні матері, як правило, пильно охороняють своїх діточок від всіляких «небезпек».

— Едику, не грай з піском. Очі засиплеш.

— Не пірнай, Едику, у вуха вода набереться.

— Едику, не лежи на сонці. Згориш.

Деякі з постійних відвідувачів пляжу від нічого робити могли буквально годинами спостерігати за рибалкою-бичколовом, який примостився, мов сорока на палі, або слухати вигадки якого-небудь підпилого рибалки, що невідомо як потрапив на пляж. Тепер, мабуть, зрозуміло, що кращого місця для ватаги хлопців не можна було підшукати на всьому Азовському узбережжі.

На превеликий жаль, сьогодні на пляжі мало людей. Ранні відвідувачі пляжу сумлінно працювали, споруджуючи тенти. Будували їх досить просто. В пісок втикали кілочки, а зверху натягували простирадло або яку-небудь строкату тканину, — і денний притулок курортника готовий.

На хлопців ніхто не звертав уваги.

І раптом біля самого берега моря вони побачили одинокого хлопця в картатій піжамі.

— Мамин синочок відбився! — закричав Вася.

Одинокий курортний хлопчик у піжамі — це ж справжній скарб для місцевої дітвори. Звичайно такого хлопчика дражнили. Після перших слів дітвори він тікав щодуху, на ходу кличучи батьків на допомогу.

Як і треба було чекати, ватага попрямувала до «піжамного» хлопчика. Вася оглянув його оцінюючим поглядом:

— Ей, ти! — голосно крикнув він.

Той глянув на Васю та його товаришів, які стояли у невимушених позах, і нічого не відповів.

— Ти глухий? — чіплявся Вася.

— Ні, не глухий. А що тобі?

— Як тебе звуть?

— Мене? А тобі не все одно? Ну… Толя.

— А прізвище?

— От причепився. Прізвище, будь ласка, Гусинський.

— Ага. Значить, Толець Гусак, — швидко переклав Вася.

— І за це дякую.

Толя почав знову дивитись на море. Розмова якось не виходила. Тоді Вася почав наступ:

— Як же ти без таточка і матінки? Ти ж одразу втопишся? У тебе буде ангіна. Тобі хулігани носа розіб'ють. Тебе морський кіт з'їсть, — при цьому він зробив страшне обличчя: витріщив очі, надув щоки.

Але й цей випробуваний метод не допоміг. Толя не втік, не покликав на допомогу. Він поводився прямо-таки дивно. Коли Вася знову почав примовляти, він одрізав:

— Не чіпляйся. Теж герой знайшовся. Батьківський картуз начепив.

Це вже було занадто. Вася підскочив до Толі й з розмаху ткнув його кулаком у груди.

— Я тобі покажу героя. Гусак!

Ватага з погрозливим видом підступила ближче до супротивника. Але і в цю вирішальну хвилину Толя не злякався. Він тільки відступив на кілька кроків.

— Не займай, — погрозливо сказав, — битися з тобою не буду. Нема чого.

— На море, значить, дивишся? — несподівано примирливо спитав Вася.

— Дивлюсь.

— А моря, напевно, не нюхав?

— Не нюхав. Уперше бачу, — признався Толя.

— І плавати, мабуть, не вмієш?

— Трохи вмію.

— Ага, — зрадів Вася. — Давай, хто далі пірне!

— Що ж, спробуємо, — несподівано погодився Толя.

Серед приятелів Васі почувся схвальний гомін. До Толі підбіг замурзаний Ваня Копчений. Він зняв пошарпаний картуз і театрально вклонився.

— Прошу роздягатися, благородний Гусак! — глузливо промовив він. — Будеш тонути — бульби пускай великі. Може, витягнемо. Маєш честь пірнати з самим Ваською Збандуто. Пірнає він, як дельфін.

Його перебив Вася. Він поспішав.

— Копчений, будеш суддею, — розпорядився Збандуто.

Хлопчики швидко роздяглися. Вони стояли поруч. Один — обпалений південним сонцем, кремезний, із скуйовдженим рудим волоссям, другий — високий, тонконогий, гладко зачесаний.

Суддя зайняв належне йому місце.

— Пірнати на байду. Он ту, з зеленою кормою, — і Копчений показав на човен, що стояв на якорі недалеко від берега.

— Приготувались… і… три.

Одночасно сплеснула вода. Два хлоп'ячих тіла щезли в морській воді. Минуло кілька секунд. Пирхаючи і відпльовуючись, Вася виринув недалеко від човна. Він здивовано оглядався.

— А де ж цей… Гусак?

— Не з'являвся, — коротко відповів суддя, занепокоєно дивлячись на воду. — Ще втопиться. Щось довго немає.

В цей час за човном показалась голова Толі. Спритно розмахуючи руками, він швидко плив до берега…

— Здорово, — не стерпів суддя.

Підбігли до переможця й інші хлопчики.

— Та ти звідкіля такий?

— З Москви.

— Ти, мабуть, живеш на Красній площі?

— Ні, на Арбаті.

Жоден з цих рибальських синів не бував ще у Москві і, звичайно, не уявляв собі, що це за Арбат, але всі вони мовчки схвально закивали головами.

— А де ж ти пірнати навчився? У Москві, здається, моря нема.

— У басейні. Я розрядник…

Хлопчики знов закивали головами, мовляв, зрозуміла справа, басейн.

Всіма забутий Вася нашвидку одягся і сумно поплентався додому. Злість, хлоп'яча злість на несподіваного суперника закипала в його грудях. Він будував фантастичні плани помсти. «Нехай тільки тепер підвернеться. Нехай. Я ж його… Знатиме… Запам'ятає…» шепотів він.

… А Толя продовжував дивитися на море. Незабаром на горизонті показалася шхуна. Вона швидко наближалась. Біля берега судно зменшило хід, донісся скрегіт якірного ланцюга. Толя зрадів, коли побачив на борту судна чіткий напис «Урал». Незабаром од «Уралу» відійшов човен. У човні сиділо троє: двоє — на кормі, один — на веслах.

Коли човен був уже близько від берега, Толя крикнув:

— Дядьку Федоре!

Чорновусий рибалка, що сидів на кормі, підвівся на весь зріст і, приклавши долоні рук до очей, подивився на хлопчика.

— Та це ж Толя! Щоб мене дельфін проковтнув, — він і є, племінник!

На пляжі відбулася радісна зустріч.

— Ого, ти великий. Певно, вже у шостому?

— У восьмому, — поправив Толя.

— Це добре. А де ж мати з батьком?

— Не приїдуть. Зайняті.

— Так ти сам прикотив?

— Так, самостійно. На всі канікули.

— Бач, який! Весь у батька! — захоплювався рибалка. — А я твого листа одержав. Поїдеш на краснолов.

Опівночі вони вийшли з хати й відразу поринули в темряву південної ночі. Тримаючись за рукав брезентової куртки дяді Федора, Толя невпевнено крокував вулицею. Жодного вогника або прохожого — рибальське селище спало. Величезний купол неба був усіяний великими зірками. Толя легко знайшов знайоме сузір'я. Велика Ведмедиця повисла над горизонтом, піднявши свій хвіст.

«Дивно, — розмірковував хлопчик, — у Москві Ведмедиця маленька, а тут он яка велика».

Задерши голову, хлопець ішов, милуючись південним небом, і швидко, як і слід було сподіватися, спіткнувся й розтягнувся в пилюці.

— Ти сонний, чи що? — незадоволено спитав дядько Федір.

— Та ні, зірки…

— Які зірки? — не зрозумів дядя. — Стій, ми до моря вийшли.

В обличчя повіяло запахом прілих водоростей. У темряві почувся приглушений стукіт моторів, пропливали сині й червоні вогники.

— Ей, на «Уралі»! — щосили крикнув дядько.

Одразу ж глухо відгукнулось:

— Єсть на «Уралі».

— Шлюпку подавай!

Незабаром почувся плеск води й поруч зашарудів черепашник.

— Де ви? — пролунав сердитий простуджений голос.

— Тут! — Дядько Федір підхопив за руку Толю, й через кілька кроків вони опинилися біля човна.

— Це ти, Рідненький? — спитав дядько Федір.

— А то ж кому поночі блукати?

— Відправ хлопця на судно. Це наш юнга на один рейс. Синок Прокопа Гусинського. Пам'ятаєш такого?

— Як же, пам'ятаю… Добрі рибалки не забуваються. Головатий був. У міністерстві зараз! — Рідненький на мить замовк; було чути, як він щось перекладає в човні. — А от хлопця даремно в море. — За мить промовив несподівано: — У Москві ріс. Закачає його, ніжний. А втім, добре, — раптом погодився рибалка. — Хай сідає на корму. Та швидше, рідненький, зараз з якоря зніматись будемо…