Черговий зимовий вечір Мирослав провів на роботі. Сидів за столом, працюючи над судовим позовом. Робота була тяжка й вимагала багато уваги. Хлопець потер очі і, щоб хоч трохи відпочити, вирішив приготувати собі розчинної кави. Увімкнув електричний чайник і, слухаючи, як вода в ньому потроху починає шипіти, знову задумався про свідчення Наді Ластівенко.

Перше, що зробив Мирослав після її зізнань, — це попрохав Олесю не виходити з дому й намагатися не зустрічатися з Антоном Долею. На що його кохана дружина відповіла голосним «пхе!» і пішла до манікюрниці.

Тож решту дня чоловік намагався добитися від судді дозволу на арешт Антона Долі, розуміючи, що легше ізолювати злочинця від суспільства, ніж змусити дружину кілька днів посидіти дома.

Але й справа з дозволом на арешт не просувалася легко. Антонові довелося використати весь свій ораторський талант, щоб переконати суддю.

— Звідки ти знаєш, що ця Ластівенко сама не взяла папки? — допитувався суддя. — У неї, на відміну від Долі, є хороший мотивчик для вбивства — гроші. І як, чорт забирай, вона взагалі побачила ту нещасну папку?

— Каже, що заходила до Софії по щось там і помітила папку серед інших на столі, — відповів Мирослав.

— Ти ж розумієш, що все це — маячня. Це — «оправдач»! Бо будь-який нормальний адвокат закине нам — ні, не нам, насамперед тобі, — порушення особистих прав.

— Розумію! — не стерпів Мирослав.

— Тоді чого ти від мене хочеш, Шевченку, якщо сам усе розумієш?

— У нас є свідчення, хоч і хиткі, але є — Надії Ластівенко, — загнув палець хлопець, — у нас є відео з камери спостереження, які Антон не хотів надавати, — він загнув другий палець, — і врешті-решті, якщо треба, я можу добути свідчення Вероніки Кіт. Вона чула, як Антон погрожував сестрі, — він загнув третій палець. — Мені здається, що є всі підстави для ізолювання Антона Долі від людей, хоча б тимчасово.

Суддя тяжко видихнув і потер скроні, але Мирослав уже відчував, що він його переконав. І не помилився. Після недовгої паузи суддя погодився видати дозвіл, але не на арешт, а на обшук.

Мирослав знову спробував пояснити, що цього хлопця слід ізолювати вже сьогодні, ба ні — зараз же, але марно.

— Знайдете папку, буде вам арешт! — рявкнув суддя і вказав Мирославові на двері.

Тепер хлопець стояв біля чайника, в якому гриміла вода, і не міг дочекатися завтрашнього дня, аби знайти підстави, щоб запакувати цього Долю за ґрати.

Антон Доля саме повернувся з роботи додому. Поставив машину в гараж, перевірив поштову скриньку й поспішив у дім.

Він був утомлений і голодний. Не міг дочекатися, доки дружина поставить йому вечерю на стіл.

Перше, що здивувало Антона, — це те, що у вікні на кухні не світиться. Вже було чверть по сьомій. Вулицю накрили міцні зимові сутінки, але в будинку було темно.

Чоловік смикнув за двері. Зачинено. Він подзвонив. Ніхто не відчинив.

«Невже пішла до своєї Олеськи так пізно? — почав дратуватися Антон, дістаючи ключ із-під фігурки. — Невже посміла?»

Чоловік увімкнув у коридорі світло й покликав Софію, але відповіді не було. Світло в коридорі замигтіло. Антон відчув, як закипає і починає булькати його лють.

— Теж мені майстер! — згадав чоловік Василя. — Надовго ж вистачило його ремонту! Завтра ж зіб’ю всі гроші з цього алкоголіка.

Антон перевірив кухню. Нікого.

Увімкнув світло у вітальні. Лампа світила на половину потужності та ще й постійно миготіла. Та попри проблеми з освітленням Антон відразу розгледів розібрану шухляду свого столу.

— Що це ще…? — підійшов ближче. Злість у його грудях тепер ще була приперчена страхом.

Заглянути всередину столу чоловік не встиг, бо помітив на столі записку:

«Я знайшла папку! Як ти тільки міг?! Прощавай назавжди! Софія».

Антон лише встиг дочитати останнє слово, коли світло замигтіло швидко-швидко, наче на дискотеці, а потім згасло в усьому будинку.

— Сука! — прошепотів Антон, у темряві зминаючи прощальну записку дружини.

— Ти як почуваєшся? — Вранці Таня обережно зайшла в кімнату до Софії і поставила на столик чашку з гарячим чаєм. — Це тобі.

— Дякую, — Соня потерла втомлені очі.

— Я чула, ти всеньку ніч крутилася.

— Так, не могла очей зімкнути. Думаю, може, даремно я це затіяла.

— Нічого не даремно. Я, звісно, не майстер порад, як, скажімо, Вероніка, але впевнена, що від таких ненормальних стосунків, як у вас з Антоном, слід тікати світ за очі.

— У нас не такі й погані стосунки, — пробурмотіла Софія. — Просто він мене образив.

— Як кілька років тому, коли ти до мами хотіла переїхати?

— Ти й про це знаєш?! — скрикнула Соня.

— Антон того дня приходив до нас і розповідав, що ви посварилися і ти поїхала до мами. І він мені дещо розповів…

— Що? Що саме він тобі розповів?! — Софія скочила на ноги.

«І нащо я тільки почала цю тему? От дурний язик», — подумала Тетяна.

— Софійко, це зараз не важливо. То справи минулих днів. Не треба їх зараз мутити, — Таня обережно взяла Соню за руку. — Тепер це вже не має ніякого значення.

Софія спинилася на хвилину й поглянула на Тетяну. Цей погляд зверху насторожив жінку. Тані здалося, що над нею нависла поранена вовчиця, готова до нападу.

— Мені страшно, — врешті витиснула Соня. — Я впевнена, що Антон мене знайде. Він заявиться сюди, і буде біда.

— Нехай тільки спробує, ми відразу викличемо поліцію.

Після недовгої паузи Таня додала:

— Хоч я на всяк випадок сьогодні замкнула двері на всі три замки.

— Усе одно, — Софія схопилася з місця, — я не хочу більше перебувати з ним навіть на одній вулиці.

— Він тебе, вочевидь, дуже сильно образив? — ледь стримала сльози Тетяна.

— Я не хочу про це говорити, — Софія заходилася пакувати речі, — я хочу поїхати звідси геть.

У Тетяни аж мурашки побігли по шкірі від того, який знервований і трохи очманілий вигляд мала Соня.

«Її не можна відпускати саму в такому стані», — подумала жінка.

— А куди ти зібралася, сонце? — лагідно запитала.

— У нас є мисливський будиночок у степу.

— Це той, що колись належав батькові?

— Ага, а після його смерті будинок перейшов Антонові.

— Ти справді думаєш, що це розумно — їхати в закинутий мисливський дім чоловіка, якого ти боїшся?

— Він там не з’являється. За весь час подружнього життя Антон бував там лише раз, коли дістав будинок у спадок.

— Так батька вже років п’ять як нема! Хто ж доглядав за домом?

— Я. Цей мисливський будиночок став мені другою домівкою, де я могла сховатися від світу. Коли випадала можливість, я туди їздила, прибирала, обкошувала все довкола.

Таня помітила, як обличчя дівчини набуває спокійного вигляду, ніби вода, що заспокоюється після того, як у неї кинули камінь.

— Тим паче, — продовжила Софія, — Антон і не подумає, що ми посміли ховатися від нього в його ж домі.

— Ми?

— Я… хотіла… — засоромилася Софія. — Мені б хотілося, щоб ти поїхала туди зі мною.

— Але ж сьогодні переддень Різдва! — не втрималася Тетяна. — Що ми там робитимемо?

— Гаразд, я все розумію, — опустила голову Софія.

— Почекай, я ще не відмовила…

— Тобто ми їдемо? — заблищали Сонині очі.

Тані ця ідея не подобалася, та й нікуди їхати вона не хотіла. Але жінка подумала, що коли вже взялася допомагати людині, то відступати не можна. Тому, скрушно зітхнувши, врешті вимовила «так».

Коли правоохоронці втретє постукали й ніхто не відчинив, Мирослав почав утрачати терпіння. Він же бачив Антонів автомобіль у дворі й був упевнений, що Долі вдома.

— Антоне, Софіє, відчиняйте! — загепав хлопець у двері. У відповідь — тиша. Тоді Мирослав не стримався і потягнув за ручку. Їхня група перезирнулася, коли двері безперешкодно піддалися прокуророві.