Сторінки в газеті закінчились, а Веронічине відчуття, що треба щось робити, ні. Жінка знову взяла телефон, цього разу — аби звірити час. На екрані висвітилося «22 : 15».

«Ого, як уже пізно», — подумала Вероніка.

Вона набрала Тетяну, щоб дізнатися, де вона, але почула, як телефон подруги вібрує у сусідній кімнаті. Тоді жінка вирішила сама навідати Лідію Степанівну.

Надворі панувала плюсова температура, однак мряка й вечірній туман неприємно дошкуляли. Вероніка накинула капюшон і прискорила ходу, але зупинилася, минаючи Андріїв двір. Її відмінний із плюсом слух уловив якийсь дивний звук. Різнокольорова гама знов замигтіла перед очима. Жінка зрозуміла, що щось не так, але поки не могла збагнути що.

Андрій обперся рукою об кахель душової кабіни, насолоджуючись тим, як цівки води стікають тілом. На мить у пам’яті з’явився образ Вероніки з їхньої першої зустрічі. Та чоловік вирішив не будити своє єство і, щоб відволіктися, заходився мити голову. Запах м’яти й ментолу вдарив у ніздрі, коли Андрій намилив голову шампунем.

Чоловік насвистував мотив із «Гри престолів», коли, окрім крапель води, що розбивалися об кахлі, почув ще якийсь незнайомий шум. Андрій вимкнув душ і прислухався. Але в домі панувала тиша. Ніяких сторонніх звуків не було, окрім води, що скрапувала з розпилювача.

Крап… Крап… Крап…

Андрій знову крутнув кран.

«Really, дарма ти дивився “Воно” на ніч, уже пора на мультики переходити», — подумки поглузував із себе і спробував не концентрувати уваги на моторошному відчутті, що хтось за ним спостерігає.

На свій сором, чоловік навіть очей не хотів заплющувати, але піна зрадницьки полізла до рогівки. Андрій замружився, аби підставити обличчя під гарячий струмінь. У цей момент знову почулося шурхотіння.

Незважаючи на пощипування від цього бісового м’ятного шампуню, чоловік розплющив очі. Скляні двері душової кабіни були вкриті конденсатом. Тому попри всі зусилля Андрій нічого не розгледів. Він не бажав відчиняти дверей душової, щоб не запускати холодного повітря, тому знову прислухався.

Тільки краплі… Крап… Крап…

«Не будь дурнем», — пхекнув чоловік, тернув рукою скло й краєм ока побачив особу, що вискакувала з ванної кімнати. Андрій ледь не впав, послизнувшись на кахлях.

Чоловік із такою силою прочинив двері кабіни, що ті ледь не розбилися.

— Хто тут?! — він намагався надати своєму голосу якомога загрозливішого тону.

У відповідь почувся голосний жіночий стогін, від якого в чоловіка похололи всі нутрощі. Голосно дзенькнуло скло.

Андрій улетів до вітальні й роззирнувся, але там нікого не було. Лише холодний зимовий вітер шурхотів сторінками старих журналів, безперешкодно проникаючи до оселі через розбиту шибку. Чоловік підбіг до вікна і встиг помітити, як та сама постать у білому вискакує через задню хвіртку й городами мчить геть.

Не гаючи часу, Андрій побіг до виходу. Хтось на цій вулиці явно хоче його підставити та ще й залякати, але цей хтось не на того натрапив. Інстинкт мисливця розлився венами чоловіка, перекрив інші почуття. Андрій вискочив на поріг і ледь не збив із ніг жінку. Видихнув: кого-кого, а її він точно не очікував зараз зустріти.

— Вероніко? — скрикнув Андрій. — Якого біса ти тут робиш?! — Його мисливський запал хоч трохи потьмянів, та нікуди не зник.

— Я… е… — Вероніка лише розгублено тицьнула пальцем кудись позаду себе. — Я побачила… гм… Точніше, хотіла сказати.

— Ти щось бачила?

— Я багато чого бачила… гм… і не маю нічого проти людей, які не соромляться свого тіла, я навіть за. Але зараз ще немає одинадцятої, і підлітки, імовірно, ще можуть бродити вулицею.

Андрій зиркнув на себе й лише тоді усвідомив, що він як вискочив із душу, не накинувши ні рушника, ні халата, так і стоїть, голий і босий, на морозному ґанку.

— Ти бачила, хто вештався моїм домом? — вирішив уточнити запитання чоловік, між іншим прикриваючи руками місце, якому зараз було найхолодніше.

— Ні, — Вероніка зашарілася настільки, що, здавалося, ще мить — і вона засвітиться червоним, як світлофор, але погляду не відвела. — Мені здалося, що у твоєму дворі хтось ходить, і я вирішила перевірити.

— Значить, я таки не здурів…

— Ну, це як сказати, — пробурмотіла жінка, ковзаючи оцінним поглядом по голому торсі сусіда.

— Вибач, я зайду, бо ногам холодно на морозі, — ніяково мовив Андрій і стиснув пальці на ступнях, ніби підтверджуючи свої слова.

— Авжеж, — видихнула Вероніка, коли за чоловіком зачинилися двері, — взуття — це саме те, що тобі зараз потрібно.

У домі Лідії Степанівни Вероніка завжди почувалася, ніби у дивовижній казці. Кожна річ тут мала історію: від старого серванта, що не втратив привабливості попри поважний вік, до білих мереживних скатертин на столах і плетених блакитних доріжок, які струмочками вкривали підлогу. Навіть запахи в цій оселі були особливими. Пахощі квіткового чаю та сушених трав із кухні змішувалися із запахом старовини та легким, ледь відчутним ароматом мила.

Жінка обережно присіла на невеличкий скрипучий диван, прикрашений декоративними подушками пастельних тонів. Зазвичай ця гармонія на канапі настільки вражала Вероніку, що вона віддавала перевагу стільцеві. Але цього вечора досі не могла позбавитися емоцій від останньої пригоди. Враженнями жінка поспішила поділитися з Тетяною та Лідією Степанівною. Окрім, звісно, опису голого Андрія на порозі.

— То що було далі?

— Що? — Вероніка виринула зі спогадів, коли баба Ліда й Таня в один голос поставили їй запитання.

— Ти почула щось недобре, зайшла у двір, із дому вийшов Андрій, а далі? — не терпілося Тетяні.

— А далі… гм… коротше, утік той зловмисник, чи, точніше, зловмисниця…

— Зловмисниця? — уточнила Таня.

— Так, Андрій викликав поліцію…

— Ох і лають вони нас там, певне, — перебила баба Ліда, — укотре за останній тиждень на нашу вулицю приїжджають. Уже б поставили тут свій відділок, і не було б їм мороки.

Вероніка з Танею усміхнулися.

— Так от, — стримуючи сміх, продовжила Вероніка, — Андрій розповів поліції, що чув жіночий крик, коли вийшов із душу. А, ще! На розбитій шибці знайшли кров. Той, хто вискакував із дому, порізався, чи, точніше, порізалася.

— Ти думаєш, вони дізнаються з крові, хто це? — із надією запитала Таня.

— Якби це був американський детективний бойовик, то, мабуть, так, — зіронізувала Вероніка, — але я дуже в цьому сумніваюся.

— От лишенько, — скрушно помотала головою Лідія Степанівна, — що за вовк завівся поміж овець?

Вероніка поглянула на Таню. У подруги погано виходило вдавати безтурботність. Обличчя зблідло, губи зціпилися в тонку лінію.

— Але ми з вами теж можемо щось зробити, — Вероніка по-змовницьки нахилилася вперед.

— І що ж? — зацікавилася баба Ліда.

— Якщо це хтось із сусідів, то слід шукати поріз.

— Пхе, — Лідія Степанівна вперлась у Вероніку скептичним поглядом, — мало хто із сусідів міг поранитися! Я он вчора обпеклась об гарячу пательню, це ж не означає, що я в Андріїв дім лазила.

— Не означає, але так ми хоч приблизно зможемо побачити, хто небезпечний.

— Це погана гра, — слабо відмахнулася Тетяна, — я і так уже боюся всіх і кожного. Довіряю тільки вам двом, а так мені буде ще тяжче.

«Вона має рацію, — кольнув Вероніку внутрішній голос, — а ти дурепа, що їм це розказала. Хоча, з іншого боку, наша вулиця така мала, що завтра Таня про все б дізналася в найсоковитіших подробицях. Краще вже хай від мене інформацію отримає».

У вітальні Лідії Степанівни запала довга мовчанка. Баба Ліда раз у раз стурбовано позирала на Тетяну, яка думками була далеко, за межами простору. Вероніка бачила, що старенька хоче чимось розрадити Таню, але не може дібрати слів.

— Ну що ж, ходімо пити чай, — невпевнено запропонувала баба Ліда.