Слідчий: Може, вам ще водички?

Надія: Фу-ух… ні, спасибі, вже дорозказую. Але баба Тоня, вона була погана людина, лиха. Сказала: двадцять четвертого по обіді прийду, якщо грошей не буде, двадцять п’ятого прийду вже з адвокатом, і будете платить у два рази більше.

Денис тоді весь тиждень носився по знайомим, щоб допозичать ті гроші, але однаково не хватало. В мене, видно, того й живіт схватив, на нєрвній почві, бо я ж перед тим бабу Тоню ледь не на колінах благала день почекати.

Я коли її у вікні побачила з папкою, аж ноги ватяні стали від страху, але вона йшла не до нас у двір. І так і не прийшла. А ввечері ми з Денисом прознали, що бабу вбили. І хай мене бог прощає, але то була така радість, що вам не передати.

Але раділа я недовго. Наступного дня побачила папку в домі другої людини. У мене знов серце пішло в п’ятки. Такий кошмар, такий кошмар.

Але про папку ми рішили з Денисом мовчати. Боргу з нас ніхто не вимагав — ні простої суми, ні подвійної. Ото слідчий у мене як тоді спитав, чи я шось знаю, я… я збрехала. Сказала: нічьо не знаю. Після того в мене оп’ять і почалося бродіння ночами.

Слідчий: У якої людини? У кого ви побачили ту папку, пані Надіє?

Надія: У сина баби Тоньки, Антона Долі».

Доки Софія чистила картоплю для обіднього супу, її накрили спогади власного нещасливого дитинства. Дівчина вкотре задумалася, як би склалося її життя, якби не мати-алкоголічка та батько-пройдисвіт.

Маленькою Софія уявляла собі, як приходить додому, а там на неї чекає любляча й усміхнена мама. Але щоразу Сонині мрії розбивалися об жорстоку реальність. Удома були лише п’яна мати та купа її друзів, які голосно сперечалися або ж горланили пісень.

Минав рік за роком, але, окрім ляпасів та лайливих слів, дівчина не діставала від матері ніяких виявів уваги. Єдине, чим вона жила, — це її мрії.

Софія мріяла, як незабаром закінчить школу, вирветься із цього страшного місця, вступить до вишу, тим паче, вчителі фізики та математики пророкували їй велике майбутнє. Але й цій мрії не судилося здійснитися… Дівчина зустріла його.

Антон був на п’ять років старший. І хоч сам був ще юнак, але в очах мав стільки впевненості, стільки відваги! Він оточив дівчину любов’ю і підтримкою, яких вона ніколи не знала. А коли після кількох місяців зустрічань хлопець запропонував одружитися, Софія без роздумів сказала «так».

До омріяного ВНЗ Соня не вступила, хоч і пройшла на бюджет. Антон пояснив, що не зможе витримувати таку довгу розлуку, адже це треба було їхати на цілий тиждень на пари в обласний центр і бачитися тільки у вихідні.

Для Софії Антон і його комфорт були понад усе. Вона без вагань відмовилась від навчання і натомість накупила кулінарних книг, бо страви, яких її ніхто не вчив готувати, не смакували чоловікові.

Через кілька років Софія стала помічати холод в очах Антона. Вона злякалася. А потім вирішила, що найкраще потепління в їхні стосунки принесе дитинка. Коли вона озвучила ідею чоловікові, у нього аж очі засвітилися.

Минув рік, другий. Їхні спроби зачати маля були безрезультатними.

Софія стиснула ніж у руці, згадуючи, як у них уперше розгорілася через це сварка. Надійшли результати медичного обстеження, де вказувалося, що Софія безплідна. Через кілька днів після того Антон припхався додому п’яний, образив її, звинуватив у бездітності. Софія спакувала речі й кинулася до матері.

Мати того дня була, на диво, тверезою. Вона вислухала побивання доньки, попестила її по голові й відповіла, що Соня мусить повернутися до чоловіка.

— Але ж, мамо… — тієї миті Софії здалося, що все навколо обертається, шлунок стиснуло, і її ледь не знудило.

— Ніяких «але», — перебила її мати, — вийшла заміж, збудувала сім’ю — от і тримайся її.

— Він образив мене!!! — закричала Софія.

— Як? Обізвав бездітною? Пхе… подумай сама. Раз вважає тебе бездітною і досі живе з тобою, такого мужика цінувати треба. Терпи, а шо ж… — мати махнула рукою, лише на мить завагалася і зачинила двері до хати.

Софія до крові розбила кулаки, намагаючись прорватися до матері, намагаючись пробити ті двері, але марно. Того ж дня вона повернулася до чоловіка.

Антон обійняв її, поцілував, подарував троянди й пообіцяв, що більше ніколи не кине в її бік таких звинувачень. Соня вирішила, що, напевно, Антон (хоч і з певними вадами) і є тією підтримкою, яку вона прагнула все життя отримати.

Через тиждень після того дівчині повідомили поліціянти, що її мати згоріла живцем у власній хаті. Називали дві попередні причини пожежі: або коротке замикання, або куріння в ліжку. Софія прекрасно знала, яка із цих причин імовірніша. Але її здивувало те, що плакати й сумувати не хотілося. Вона вперше відчула якесь звільнення.

Що ж до Антона, то він свою обіцянку виконав, і більше жодного разу не заговорив про дітей. Та все ж… Софія шкірою відчувала, як ця тема стоїть між ними. Як вона наростає, наче снігова куля, і голками впивається в обличчя, руки, волосся.

Одного разу, задумавшись, дівчина схопилась голою рукою за гарячу пательню. Вона підставила долоню під холодну воду, але з тим, як ущухав її фізичний біль, наростав душевний. Саме тоді дівчина зрозуміла, що єдиний спосіб побороти демонів, які терзали її серце, — це втопити їх у вирі власного болю.

От і тепер усі ці спогади змусили дівчину мучитися, а її душу — корчитися від болю. Софія дочистила останню картоплину. Вимила ножа й руки. Посолила воду для супу. Засукала рукав. Обережно провела холодним лезом по голому передпліччі.

Дівчина заворожено спостерігала, як котиться рукою крапелька крові, як вона збігає вниз, а потім із пальця зісковзує просто на підлогу.

Софія схаменулася від трансу, коли почула, що відчиняються вхідні двері. Вона швидко промила руку та ніж. Опустила рукав саме в той момент, коли Антон увійшов до кухні.

— Привіт! — кинув він, цілуючи дружину у щоку.

— Привіт! — відповіла Софія.

— А що, суп ще не готовий?

— Вибач, я сьогодні закрутилася, не встигла. Зараз насмажу тобі яєчню.

— Добре, — розчаровано видихнув Антон, — давай уже свою яєчню.

Соня прислухалася. Коли чоловік увімкнув у вітальні телевізор, дівчина швидко дістала особисту аптечку й заклеїла рану, аби не вимазати кров’ю одяг.

— Ти будеш яєчню чи омлет? — запитала вона, входячи до вітальні, і похолола. Антон тримав у руці пістолет.

— Що це? — тремтячим голосом запитала Софія.

«Невже він бачив, що я щойно робила? Чи, може, кров проступила через кофтину? Або Олеся розповіла, що бачила мої шрами», — несамовито зароїлися думки в голові.

— А ти типу не знаєш? — кинув Антон, висовуючи шухляду в столі.

— Навіщо тобі це?

— Бо на нашій вулиці живуть одні дегенерати. Причмелена Надька Ластівенко, Василь — алкоголік зі стажем, ця скажена Вероніка Кіт, моя навіжена сестричка, про Андрія Злого я взагалі мовчу. І хтось із них, до того ж, убивця моєї матері. Здається, я вчинив розумно, коли придбав у свого знайомого пістолет.

«Отже, не помітив», — полегшено видихнула дівчина.

— Вибач, але ти несправедливий до наших сусідів, — тихо мовила натомість.

— Що?! Можеш говорити голосніше?!

— Ти несправедливий до Вероніки. Вона хороша. Твоя сестра теж ніби гарна людина…

— Моя сестра? — пирснув Антон, замикаючи шухляду з пістолетом і ховаючи ключ у кишеню. — Ти моя наївна. Усіх захищаєш, а їм насправді на тебе начхати, сестричці моїй — і поготів. Повір, це стерво нічим не краще від моєї матері, а може, навіть гірше.

— Чому ти так вважаєш? Таня, вона запропонувала мені допомогу…

— Яку?

Софія замислилася. Вона, звісно, не стримала язика й бовкнула зайвого, але про те, що Таня запропонувала пожити в неї і, фактично, покинути Антона, дівчина говорити не збиралася.

— Не пам’ятаю, — збрехала вона, — це було давно.

— Яка ти тільки тугодумка, — скривився Антон, — а ти знаєш, що Таня говорила поліції, що у вбивстві матері підозрює не тільки мене, а й тебе?