«Не може бути!» — боляче стислося серце.

— Соню! — клацнув пальцями перед її обличчям Антон. — Скільки ти будеш стовбичити? Насип мені вже поїсти! Бо в мене і обідня перерва скінчиться, а їжі так і не дочекаюся від тебе.

Софія покірно заметушилася на кухні. А коли чоловік поїхав на роботу, зайнялася прибиранням. Але той пістолет у зачиненій шухляді чоловікового столу не давав спокою.

За сім років подружнього життя Софія боялася і пальцем торкнутися Антонової замкненої шухляди. Вона вважала, що мусить бути хорошою дружиною і поважати його таємниці.

Але сьогодні… сьогодні дівчині аж руки свербіли, так вона хотіла глянути на той пістолет. Кілька годин боротьби із самою собою — і ось вона вже сидить біля шухляди із чоловіковими інструментами в руках.

Коли встановлювали цей стіл, Софія допомагала майстрам, бо Антона не було вдома. Вона прекрасно знала, як без ключа дістатися заповітної шухляди.

Дівчина витягла всі нижні шухляди, а потім без проблем відкрутила болт, що сполучав дно замкненого ящичка з бічними стінками. Так само дівчина вчинила ще з двома болтами. Коли заходилася відкручувати останній, дно шухляди провалилося під вагою свого вмісту.

Пістолет Софія встигла підхопити, кили він був біля самої підлоги. Але, окрім зброї, під ноги Софії випало ще щось. Невелика пластикова папка-швидкозшивач.

Соня обережно відклала пістолет убік і підняла щойно знайдену річ. Коли дівчина відкрила папку й пробігла очима документи, що там лежали, земля захиталася в неї під ногами. Аби не впасти, вона тяжко сіла на підлогу.

Через годину Софія з речами мчала вулицею Садовою. Зима легко притрушувала землю снігом, ніби дбайлива мати сипала пудру на попу немовляти. Софія не зважала на сніжинки, що танули на її щоках і котилися вниз, змішуючись зі сльозами.

Дівчина забігла на чужий слизький поріг. Сторожко, але впевнено постукала. З того боку стало чутно кроки, двері відчинилися…

— Будь ласка, допоможи! — не стримала сліз Софія. — Ти мала рацію, мій чоловік — монстр. Я маю піти від нього.

— Звісно, заходь, — хвильку повагавшись, Таня ніжно обійняла дівчину і провела до хати.

Вероніка стояла біля Андрієвих дверей і ніяк не могла наважитися подзвонити. Їй було ще й досі ніяково після їхньої минулої зустрічі, але нещодавно в голові майнула здогадка, якою жінці необхідно було поділитися.

Ще трохи потупцявши на порозі, Вероніка таки піднесла руку до дзвінка, але двері відчинилися без виклику.

— Вероніко?! — здивувався Андрій. У руках чоловік тримав пакет зі сміттям. — Як ти весь час проходиш у мій двір?

— Просто! Через хвіртку, — зіронізувала Вероніка.

«Ох уже цей Андрій. Тільки хотіла йому щось хороше сказати! Він завжди виведе із себе».

— А може, через ворота, яких у мене немає?

— Може, і через ворота… До речі, я рада, що сьогодні на тобі є штани.

Андрій насупився, наче мала дитина. Вероніка задивилася на його по-хлопчачому ображене обличчя і засміялася. Чоловік теж не стримався від сміху.

— Насправді я прийшла подякувати.

— За що це? — Андрій поставив мішок зі сміттям біля порогу.

— За новорічну ніч. Я нещодавно тільки зрозуміла, чий чула тоді голос. Це ж ти покликав Антона.

— А, ти за те? Та-ак, дивно було побачити, як одна з моїх сусідок прокрадається серед ночі в чужий дім. Але я так зрозумів, що для тебе це нормальна ситуація, — почухав потилицю Андрій.

Вероніка незадоволено хмикнула.

— Ой, я щойно допетрав! Тобто ти визнаєш, що тоді потребувала моєї допомоги? Ну? Зізнайся!

— Скажімо, вона була не зайвою, — врешті усміхнулася Вероніка. — Що ж, дякую.

«Чорт, і чому так ніяково? Треба йти геть», — подумала жінка.

Вона швидко попрощалася і вже зробила крок, як нога зачепилася об пакет зі сміттям. Жінка втратила рівновагу…

«Ще не вистачало зараз гепнутися», — майнула в голові розпачлива думка.

Вероніка ступнула другою ногою і таки втрималася, але Андрій цього не розрахував. Він кинувся жінці на допомогу, і вони зіткнулися лобами.

— Ай! — Вероніка потерла забите місце й підняла голову, щоб кинути якесь доречне слівце, але завмерла.

Їхні обличчя були так близько… Пройшла тяжка мить, яка здавалася вічністю. Вероніка зрозуміла, що не може стримуватися. Вона потяглася до Андрієвих губ, а чоловік із пристрастю відповів їй.

Жінку накрило густим заворожливим туманом. Вона й сама незчулася, як її руки опинилися під светром чоловіка.

Андрій штовхнув ногою двері. У коридорі панувала напівтемрява. Вероніці здалося, що вона опинилася в іншому, паралельному світі. У світі, де хочеться бути вічно. Її пальто безшумно впало на підлогу…

Жінка обперлася спиною об стіну, дозволяючи Андрію ніжно й пристрасно вкривати її шию поцілунками. Туман у голові ставав дедалі тяжчим і збудливішим. Вероніка потягнулася руками до чоловікової талії, але встигла обхопити лише повітря.

Усе ще не розуміючи, що відбувається, жінка розгублено кліпала очима. Туман у голові, а разом із ним і млосне, приємне відчуття розчинилися в чиїхось криках.

— Тарас?! — розлючено закричала Вероніка. — Якого біса ти тут робиш?

Тарас Кучеров дві секунди тому схопив за плечі Андрія, який нічого не підозрював, і штовхнув кудись углиб коридору, а тепер стояв, злісно стискаючи кулаки.

— Із тобою все гаразд, Вероніко? — хрипло запитав він. — Я побачив, як цей нелюд затягує тебе в дім, але не хвилюйся — я тепер поруч і не дам тебе скривдити!

— Що?! — хапала ротом повітря Вероніка. — Ти здурів?!

У цей момент із дальнього кута коридору вийшов Андрій. Він скидався на розлюченого ведмедя, якого розбудили від зимового сну.

— А ти не тільки вбивця, а ще й ґвалтівник?! — вишкірився Тарас.

— Що? Він не… — спробувала захистити Андрія Вероніка.

Андрій нічого не відповів на закиди Тараса. Він посунув на опонента із силою дикого звіра. У Тараса не було жодних шансів. Андрій наніс суперникові удар у щелепу, після чого той вилетів через вхідні двері й тяжко впав на ґанок. Але це не спинило чоловіка, він продовжив атаку.

— Андрію, зупинись! Ти ж його вб’єш! — кинулася навперейми Вероніка.

Чоловік нічого не відповів. Груди здималися, наче повітря роздирало його зсередини. Він перевів злісний погляд на Вероніку.

— Ти справді думаєш, що я на таке здатен? — придушено запитав він.

— Ти мені ребро зламав!!! — заволав Тарас ізнадвору.

Але Вероніка й Андрій були у своєму світі.

— До чого взагалі це питання?! — схопилася за голову жінка.

— Вероніко, викликай поліцію!!! — не вгавав Тарас.

— Я просто думав, що хоч ти мені віриш.

«О, то ми вже зовсім на інше перескочили».

— Андрію, у тебе, схоже, проблеми, — теж почала лютуватися Вероніка. — Якщо навіть звичайна фраза, дуже доречна, між іншим, у цій ситуації, викликає в тебе таку реакцію!

— Про що ти зараз?

— Про твою колишню дружину, звісно… Про яку ти думаєш навіть зараз, коли… коли ми ледь не…

Андрій знову замовк. Він відвернув погляд, а Вероніка торкнулася його руки.

— Я розумію, ти пережив, очевидно, таке, що й тяжко уявити. Але ти зациклений на цьому й сам того не помічаєш. Дозволь мені допомогти.

— Та викличте хоч лікаря! — репетував на порозі Тарас.

Андрій здригнувся і висмикнув свою руку.

— Не треба мене жаліти, я не мала дитина, — люто мовив він.

— Я і не збиралася, я просто…

— Вероніко… Іди…

— Ти мене проганяєш?

Чоловік нічого не відповів, в очах Вероніка побачила ті самі крижинки, що й під час першої зустрічі. На Андрієвому обличчі було стільки недовіри та образи, що в неї стислося серце.

«Як він тільки може?!» — у голові знову застрибали кольори.

— Я так розумію, що говорити тобі щось зараз даремно, — витиснула жінка.

Андрій відвернувся.

— Не забудь зачинити за собою двері, — прохрипів він.

Вероніка труснула головою, щоб відігнати кольори, відчинила двері навстіж, переступила через Тараса, який усе ще кидав на Андрія прокльони, і пішла геть.