Щоб притягнути на свій бік «єдинокровних братів», про яких говорив Молотов, проводилася поверхова українізація. В урядових установах Львова вперше зазвучала українська мова, радіо теж заговорило українською. Стали напівукраїномовними театри. Але справді реальним кроком у припиненні віковічної полонізації Галичини стало стихійне масове переведення шкіл на українську мову. Всього за декілька місяців кількість українських шкіл зросла з 371 до 5 536. Зросла теж кількість єврейських шкіл — з 23 до 103. Із 7 000 західноукраїнських шкіл в 1940 році польськими залишилися 984 школи. Пропорція 1 до 7 відповідала, в основному, справжньому кількісному співвідношенню польського і українського населення. Якщо ще додати українські етнічні землі, що опинилися тоді у німців за Сяном (Лемківщина, Посяння, Холмщина), то співставлення не на користь поляків буде ще більшим. Ось якого скромного результату досягли поляки за шістсотрічну політику всебічної полонізації. Національний склад Галичини напередодні війни був таким: українці — 4 257 тисяч (73,2%), поляки — 984 тисяч (16,2%), з них 73 тисячі колоністів 1920-1930 років, і 570 тисяч (9,9%) євреїв. Крім того, 49 тисяч (0,8%) припадало на німців та інших. Росіян у довоєнній Галичині статистика не знала. Щоб зрозуміти подальший хід подій варто ці цифри запам'ятати.

Галицькі євреї поставилися до українізації спокійно, хоч були прихильниками німецької та польської культури. Мусьо Штарк, який любив мало не щодня приходити на бесіди з моїм батьком (спілкування з пролетарієм — за його поняттям), спробував перейти на українську розмовну мову. Цією ж мовою Мусьо взявся викладати в університеті, де відразу дістав посаду. Раніше євреям важко було отримати в університеті посаду, а українцям- неможливо. Львівський університет ім. Яна Казімєжа (за австрійської доби ім. Франца І) перейменовано в університет ім. Івана Франка. Як завжди, польська професура всіма силами намагалася протистояти українізації вищих шкіл, зокрема університету. Єдиним аргументом їм служила та обставина, до якої вони самі приклали руки, що українською мовою, як бездержавною, не існувало навчально-наукової літератури. А ця література, у свою чергу, не була потрібна українською, оскільки немає українських вищих навчальних закладів. Цим лукавим софістичним аргументом російські українофоби широко користуються і донині. Слід підкреслити, що поверхова большевицька українізація не змінила істотно реальний мовний режим міста. За весь період війни Львів зберігав польськомовний характер. Польською мовою львів'яни спілкувалися на вулиці, на ринку, в транспорті, на пошті тощо.

Відомий у Польщі літератор і дотепник Бой-Желенський, що втік перед німцями з Варшави до Львова, говорив тоді так: «Я тепер працюю в українському університеті імені Івана Франка, отримую за це зарплату російськими рублями, читаю курс французької літератури єврейським студентам польською мовою». Якби там не було, за сприяння нової влади і зусиль галичан українська мова у Львові стала звучати масовіше.

Десь тоді я потрапив до Міського театру, який перейменували на Оперний, на виставу київського театру — драму «Богдан Хмельницький» (автор — О. Корнійчук). Коли зі сцени донеслися козацькі крики: «Кари ляхам, кари!», польські глядачі втягнули голови в плечі і стали озиратися. У виставі така сцена: королівські посли вручають Хмельницькому польський біло-червоний прапор до рук, він розглядає його усебіч на хвильку замислюється, а потім рішуче з відразою шматує і топче ногами. У театрі почувся збурений шум серед глядачів. Присутні на виставі поляки у той момент демонстративно встали і покинули зал. Українці спільно з євреями, навпаки, дружно зааплодували, зазвучали вигуки «Браво!».

З Києва до Львова прислали на пропагандивні гастролі крім драмтеатру, артистів з інших театрів. Особливою популярністю серед львів'ян користувалася солістка Київського театру опери і балету, знаменита співачка Оксана Петрусенко. Мені пощастило потрапити декілька разів на її концерти. Свій виступ вона розпочинала арією Наталки з опери «Наталка Полтавка», далі виконувала російський класичний романс, потім якусь народну пісню, але публіка не відпускала Петрусенко зі сцени, поки вона не заспіває своїм чудовим лірико-драматичним сопрано пісню «Україно, моя Україно». Зараз ця пісня не виконується, на жаль, вона зовсім забута, хоча красива і мелодійна. Щоб передати дух епохи, дозволю собі привести довший уривок цієї пісні:

У 1939 році цю пісню, створену двома євреями (слова Лебедєва-Кумача, музика Дмитра Покрасса), в Галичині сприймали мало не як національний гімн.

Проте ніякі єрихонські труби большевицької пропаганди не зуміли прихилити на свій бік навіть незначну частину львівських українців. Вони бачили і розуміли, що Галичина залишалася надалі колоніальною територією, призначеною для наживи тепер вже не польського, а російського чиновництва, та полігоном для підготовки до війни. Тим паче, не прихилила совєтська влада на свій бік львівських поляків. Одні євреї поставилися лояльно до нової влади, зрештою, щиро теж не всі.

Керована НКВД і парторганами імітація виборів до так званих Народних зборів завершилася перемогою блоку «комуністів і безпартійних», які отримали сміховинні на здоровий глузд 90,4% голосів. Подиву гідно, але сучасні єврейські історики ці бутафорські «вибори» трактують дуже поважно — як волевиявлення населення, і скаржаться на непропорційно малий відсоток делегатів єврейського походження, нібито це грало хоч би якусь роль. Правдиве значення тоді і потім мав національний склад владної партійно-чекістської вертикалі, яка була винятково російськомовна. Галицьких українців і поляків там не знаходимо. Не було там і галицьких євреїв.

Делегацію від Народних зборів на чолі з академіком Кирилом Студинським повезли до Москви просити «Верховний совєт» про приєднання. Прохання милостиво задовольнили. На тому функція Народних зборів закінчилася. Через півтора року непотрібного більше Студинського, який драматичним тоном проголошував у Львівському оперному театрі встановлення на Західній Україні «радянської влади», доблесні чекісти за невияснених обставин «пустілі в расход».

Коли місто охоплювали сутінки, наче птахи на нічліг, тихо й непомітно до нашої скромної кам'яниці пробиралися на нічний відпочинок якісь чужі люди. Вранці вони швидко, так само тихо й непомітно, розліталися по метушливих вулицях. То були єврейські біженці з корінної, властивої Польщі, з території, що потрапила під гітлерівську окупацію. Не знаю, куди дівалися біженки, в нашому домі ночували лише молоді чоловіки. НКВД ставився до біженців із підозрілою упередженістю. Чекісти дивилися на них, як на потенційних шпигунів, диверсантів і контрреволюціонерів, бо органи не могли належно перевірити ні їхню тотожність, ні простежити відповідність даних їхніх біографій. Як правило, підозрілих біженців не поспішали прописувати у Львові і, звичайно ж, не брали на роботу. Біженці — поляки, яких хвиля воєнних подій докотила до Львова, користуючись відкритим до кінця жовтня кордоном, масово поверталися додому. Повертатися «під німця» єврейські біженці якраз не бажали, хоч і такі непоодинокі випадки траплялися. На цю тему побутувала така жартівлива оповідь: У Перемишлі, на мості через річку Сян, що служила кордоном, зустрічаються два євреї, які йдуть у протилежні боки: один до совітів, інший до німців. Зустрівшись поглядом, один другому докірливо покрутив пальцем біля скроні — жест на означення дурнуватого — «мішіґіне».