На моє запитання Йосале розповів, що подружжя Тевелів прийшло до його матері просити на три дні припильнувати сина, бо вони, мовляв, мусять терміново кудись у дуже важливій справі від'їхати.

— Щоб мати погодилася, — розповідав Йосале, — Роза вручила конверт з грішми.

— Грошей багато? — запитав я.

— Трохи доларів, — відповів ухильно Йосале. — Я випадково спостерігав, — вів далі Йосале, — як Тевелі, з усіма попрощавшись, виходили з кам'яниці. Дивувало, що ніякої дорожньої поклажі вони зі собою не прихопили. Як молодята, Роза і Маєр взялися за руки і так вийшли разом на вулицю. Усім відомо, як вони любляться, — докинув Йосале.

Згодом ми дізналися — подружжя Тевелів подалося на єврейський цвинтар. Вони щедро заплатили наперед грабарям за пристойний похорон, відійшли на горбок, якийсь час там посиділи, а потім одночасно зажили отруту. Як професійні аптекарі вони мали у своєму розпорядженні найдієвішу з усіх отрут — ціанистий калій.

Влітку 1942 року ще мало людей вірило, що «надкультурні» німці здатні на масове народовбивство, на знищення цілого народу. Поширювалися чутки, що євреїв мають відправити на примусові роботи або на якесь сільськогосподарське поселення на Схід. Про весь жах Шоа львівського єврейства я дізнався з уст моєї товаришки дитячих років Асі Валах.

«Євреїв німці вбивають, розстрілюють з кулеметів. Вигадки, що буцімто їх висилають на роботу на Схід», — розповідала мені Ася, або попросту Ацька, ненатурально повільним голосом. Щось у ній змінилося глибинно, але я попервах не міг збагнути, що саме. Ми сиділи тісно, плече в плече, на вузькій дерев'яній лавці у дворі «рідного» для нас з Асею триповерхового будинку. Ацька, в'юнка, тоненька, розквітаюча дівчина, точніше дівчинка, у свіжовипраному темно-коричневому платтячку старшої сестри Рахілі, у якихось дитячих сандаліях.

Сонце після недавніх затяжних дощів, відробляючи залегке, моментально нагріло вкрите сірим бетоном крихітне подвір'я, і ми, щоб не смажитись, поставили лавку в тінь. Голосистий донедавна будинок, що зранку до вечора наповнювався дитячим гамором, буркотінням бабусь, перегукуванням жінок, різкими викриками чоловіків, — враз став після так званої «акції» німотно тихим. «Велика акція» стосувалася усіх єврейських дітей до чотирнадцятирічного віку, стариків і непрацюючих жінок. У багатодітних Валахів «акції» не підлягав лише сам голова сім'ї — кравець Самуель Валах. Він став працювати у майстерні, яка шила мундири для вермахту.

Я мешкав тепер на іншій, чужій вулиці, в осоружній мені квартирі, і як тільки дізнався, що Ацька повернулася додому, кинув усе і примчав на рідну Клепарівську. Ми росли з Ацькою разом, якщо можна так висловитись, — від колиски. Повсякденно бавилися з нею і її братом Йосале. Влітку з батьками, що між собою по-сусідськи дружили, ходили у далекі походи в Брюховицькі чи Янівські ліси, взимку каталися на одних санках з гори Врубеля. Як не старалися батьки нас ізолювати, ми хворіли тими ж самими дитячими хворобами: коклюшем, свинкою, кором. До війни (тобто до вересня 1939 року) випало так, що ми разом з Асею навіть перебували місяць на дитячому курорті в Риманові на Лемківщині (тепер Польща). Стосунки між нами складалися як між братом і сестрою, набираючи поступово з віком, характеру, я б сказав, ніжної прив'язаності.

— Там, — торкнувшись моєї руки і дивлячись прямо перед собою, розповідала Ася, — викопаний глибокий і широкий рів. Через нього прокладена дошка. Євреям наказують роздягатися зовсім і скидати речі на купу. Далі їх ставлять у чергу і підганяють на дошку. Неподалік сидить німець із «машінгвером» (кулеметом), попиває горілку, а коли на дошку заженуть чоловік із десять, стріляє чергою по потилицях. За валять трупами частину рову — дошку пересунуть далі. Головне — стояти рівно, щоб трапив у потилицю або в серце. Поранені ж бо сильно мучаться. Їх добивають або й ні. Немовлят кидають у яму живцем. Знаєш, боюсь, щоб кулі не пройшли по мені надто високо, я ще не виросла, — Ацька повернула безкровне обличчя і пильно зазирнула мені в очі.

…Пройшло не одне десятиліття від того спекотного дня, від того кривавого львівського літа 1942 року, але тодішній погляд Ацьки обпікає мою душу до самого дна й донині.

Я нарешті зрозумів, що в ній змінилося. Замість іскрометних, насмішкуватих, знайомих темних очей дванадцятилітньої єврейської дівчинки на мене суворо дивилися чужі очі старої, пережитої людини, яка знала щось таке невимовно таємниче, чого мені збагнути несила. Знову, дивлячись прямо перед собою, тим же не властивим їй беземоційним голосом Ася вела розповідь далі:

— Чоловіків зразу ж відокремили, в тому числі й нашого Йосале, і тут же повели на страту. А кількасот жінок і малечу чомусь затримали на клаптику землі, огородженої «колючкою». Ні пити, ні їсти не давали. Збили так тісно, що той, хто вмер, навіть не падав. Йшли дощі, а ми так стояли. Стояли три доби. У дощ, мабуть, німцям не хотілося мокнути, — і розстріли припинилися, Позаминулої ночі, в бурю, мені вдалося низом переповзти під «колючкою» і втекти. Вартівники поховалися чи спали, проте ледь не спіймали собаки.

— Ох, ті пси! — перервала вона монотонну оповідь. Декілька раз Ася з ненавистю і страхом вигукнула: «Ох, ті пси, ті звірі!». Очі в неї від жаху розширилися. — Німці для розваги нацьковують собак. Вівчарка збиває людину з ніг, перегризає горло і хлебче свіжу кров, — продовжила вона знову ж тим дивним монотонним голосом. — Мабуть, сильний дощ не дав псам взяти мій слід. Я бігла провулками, щоб не попастися поліційним патрулям. На ранок добралася додому.

— Авжеж, — втрутився я, — дорога знайома. Скільки разів ми гуляли в Янівському лісі. Через цвинтар, через «гицля»…

— Ні, — заперечила Ацька, — в Янівському лагері так само розстрілюють, але євреїв переважно розстрілюють у Лисиничах. Я втекла з Лисинич.

На мить я уявив її шлях. Від приміського, дачного селища Лисиничі до нашої Клепарівської — понад вісім кілометрів, враховуючи ту обставину, що Ацька уникала центральних артерій, — то десять, а може, й більше. Напівживе, голодне (три дні без їжі й питва), мокре, очікуючи щокроку на рівнозначну смерті команду «Гальт!», темної ночі бігло дівча такий шмат дороги.

— А як мама, як сестри?

— Учора, певно, їх уже розстріляли. Або сьогодні, — відповіла Ася тихо.

Вона пристрасно любила солодке. Нічого іншого не міг я в той день роздобути, як грамів двісті цукру-піску. Неочищеного (такий легше було дістати), жовтявого, що заносив буряковою мелясою. Проте це був справжній ходорівський цукор, а не біла таблетка німецького штучного сахарину. Цукру для тубільців у продажу не було, давали лише сахарин. Пакетик із жовтавим цукром лежав у Асі на колінах. Я заохочував її покуштувати гостинця, але вона відмовилась. Її вже не набило солодке.

Якийсь час ми сиділи мовчки. Легка дівоча рука лежала на моїй. Кожен думав про своє. Раптом Ацька стиснула мою долоню і пронизливо, з такою силою, аж мені здалося, що чує не тільки весь будинок, але й половина вулиці, розпачливо закричала:

— Рятуй мене! Сховай мене! Спаси!

І далі, вже слабшим тоном, скоромовкою, як у гарячці, скрикнула:

— Ні, ти не врятуєш мене! Ніхто мене не врятує! Ніхто на світі! Ніхто! Вони вб'ють мене! Вони вб'ють мене! Уб'ють!..

Ася розгойдувалася від горя і стогнала. Проте очі в неї були без сліз. Сховати її я не міг, і вона це добре знала. Пройшли десятиліття — розпачливий крик дівчинки звучить у вухах, ніби це було вчора.

Надійшов з роботи її батько Самуель Валах. «Кум а гер. Гей а гейм. Ту дорст сіх окруен» [йди-но, дитино, додому. Тобі необхідно відпочити], — покликав він Асю. Вихований серед євреїв, я розумів прості фрази на їдиші.

Ми встали. Я запевнив, що завтра неодмінно прийду, і сказав їй: «До побачення». Ася глянула на мене дивними, всезнаючими очима і відповіла: «Прощавай, не приходь. Ми з тобою більше не побачимось».

Так і сталося. Коли на другий день пополудні я дістався на Клепарівську, пан Валах повідомив, що зранку німці, повторно прочісуючи квартал, забрали Асю. Чулий батько п'ятьох дітей, цей кравець в один день трагічно позбувся дітей і дружини. Залишився сам, як палець. Валах не плакав. Не плакала Ася, розповідаючи про загибель рідної мами, брата і сестер. Не плакав і я. Такий панував тоді дух часу. Ми знали — сльози не допоможуть.