У 1942 році Галичина стала глибоким німецьким тилом. У Львові скасували затемнення — по вечорах на вулицях світилися ліхтарі, вітрини і подекуди неони. На вулиці Зеленій німецька гімназія наповнилася дитячим гамором. Стала виходити німецькомовна газета «Lemberger Zeitung». Львів германізувався — в центрі біля Оперного театру встановили гранітний куб з бронзовим написом «Adolf Hitler Ring». Зверху в чавунній чаші горів «вічний» вогонь. Потім на тому самому місці большевики встановили пам'ятник Леніну і, що цікаво, у фундамет пам'ятника заклали хрести з українських і польських військових поховань. Офіційно Львів українською і польською мовами треба було називати Лємбергом. Усі основні вулиці дістали німецькі назви.

Німецький адміністративний апарат намагався охопити своїм контролем життя галицького краю. Проте цивільних німців на таку велику територію не вистачало. З одного боку, гітлерівці дуже дбали про чистоту германської раси, але з іншого -треба було, щоб німців було багато. Клопіт кожної окупаційної влади в Галичині полягав у відсутності потрібної кількості надійних, етнічних кадрів, особливо в середній та нижній ланках, в тих, що найближче до місцевого населення. Німці стали шукати вихід і знайшли його у фольксдойчах. Існувала низка спеціальних державних установ, які мали завдання вишукувати асимільованих німців і виявляти осіб німецького походження. Юридичноправні німецькі громадяни називалися «reichsdeutsche», а особи німецького походження, що прожинали поза межами німецької держави, носили назву «volksdeutsche». Під цю останню категорію стали поступово підганяти щораз ширше коло осіб, Запис на так звану «volksliste» першопочатково відбувався на добровільних засадах. Спочатку фольксдойчами вважалися родовиті німці з матері і батька, потім — нащадки мішаних сімей. Згодом планку опускали все нижче і нижче: фольксдойчами визнавали осіб, якщо хоч один з предків у третьому коліні (дід або баба) мали в собі німецьку кров. З часом осіб, які мали по материнській лінії німецького предка або мали німецьке прізвище, стали записувати у фольксдойчі майже примусово.

Ми довідалися, що Офмани піддалися натискам та намовам і подали заяву на включення їх до списку фольксдойчів. Їхній дід виявився німцем і по лінії матері щось там було німецького. Процедура надання статусу фольксдойчства тривала певний час. Завершувалася вона огляданням квартири спеціальною комісією. Одного дня під наш будинок під'їхало аж три легкові автомобілі. Вийшла група поважних цивільних німців Один з них носив на вилозі піджака позолочений значок Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії — «NSDAP» (таку офіційну назву мала гітлерівська партія). Серед членів комісії буди також заклопотані, серйозні немолоді німкені Комісія докладно перевірила житло сім'ї Офманів на стан порядку та гігієни. Розповідали, що з особливою прискіпливістю члени комісії оглядали кухню і шафи з жіночою білизною. Вважалося: справжня німецька родина повинна культивувати ідеальну чистоту. Висновок комісії був позитивний для Офманів.

Незабаром в житті наших сусідів відбулися разючі зміни. Старший син став носити тирольський капелюшок з пір'ячком і працювати у львівській кримінальній поліції. Ця поліція, про що не люблять говорити українофоби, мала значно більше прав і впливу, ніж українська допоміжна, і складалася виключно з поляків з додатком польських фольксдойчів. Діловодство львівської кримінальної поліції, відомо, велося польською мовою. Годинникаря відразу поставили директором майстерні. Він вже не мусів сидіти, як раніше, за шибкою вітрини, на очах у перехожих. Катерина стала секретаркою в якійсь німецькій установі, А головне: як фольксдойчі, вони були закріплені за спеціальною німецькою крамницею. Звідти носили білий хліб, масло, шинки, ковбаси, голландський сир, французькі вина, рибні консерви та подібні, недоступні львів'янам, продукти. До того ж — в належній кількості. А ще — одержували одяг, взуття тощо, І, звичайно, мали різні привілеї.

Невдовзі їм виділили нову квартиру на вулиці Тарнавській. Ходив я раз туди, щоб віддати Касі забуту книжку.

Офмани займали тепер цілий поверх в солідному будинку з австрійських часів. Мали вони високі, просторі кімнати, повні гарних меблів.

— А як же, Катрін, бути з гордістю польки? — уїдливо запитав я дівчину.

— Я цього не бажала, — відповіла Катерина, — але так склалося життя, що ж поробиш. Ми — німці.

Фольксдойчі у Львові і в Галичині рекрутувалися майже виключно з польського середовища. Кількість їх у Львові оцінювалася на дев'ять тисяч осіб. З історії відомо, руські князі, а потім польські королі, запрошували німецьких ремісників поселятися у галицьких містах. З плином часу німецькі міщани асимілювалися, злилися з польським міщанством. З тих пір немала кількість німецьких прізвищ побутує серед польської інтелігенції. Деякі львівські фольксдойчі, знаючи місцеві обставини, спричинювалися до виловлювання євреїв, які скривалися поза ґетто. Вони ж часто нацьковували німецькі власті на українців.

Обширна територія, яка прилягає до Святоюрської гори з боку вулиці Городоцької, згідно з магістратським рішенням, забудові не підлягала, щоб не псувати панорами барокового архітектурного ансамблю. До речі, саме з того боку, зокрема від вулиці Ярослава Мудрого, Святоюрська гора має найбільш величавий вид. До Другої світової війни розлоге підніжжя, або «підошва», Святоюрської гори, яке перебувало у власності Греко-католицької церкви, здавалось в оренду різним підприємцям. Орендатори зберігали тут промислові матеріали під відкритим небом. Влітку інколи на місяць-два на цій площі розкидав табір барвистий Луна-парк з різними атракціонами, що приїжджав до Львова на гастролі здебільшого з Австрії або Чехословаччини. Решта року, як було сказано, площу використовували під склади покрівельних матеріалів, дощок, брусів, паркету та інших будівельних виробів. Від пішоходного тротуару склади відділяв щільний, високий паркан, фарбований у ясно-голубий колір, що робив цю ділянку Городоцької вулиці світлою та веселою.

У 1941 році, панічно втікаючи від німців, енкаведисти підпалили склади. Їх у воєнному хаосі ніхто не брався гасити. Горіли вони декілька днів, оповиті їдким чорним димом, бо, крім легкозаймистої' деревини, там складувався просякнутий дьогтем покрівельний толь. Внаслідок пожежі вигоріло все, разом з голубим парканом.

Під Святоюрською горою залишилось чорною плямою суцільне згарище. Так простояли пусткою вкрита густою кіптявою земля і рештки недогорілого паркану більше року.

Навпроти підніжжя, через дорогу, розташований на Городоцькій монументальний комплекс споруд казарм Франца-Фердинанда, відомий з пори запеклих українсько-польських вуличних боїв у 1918 році. Стіни казарми, і це було прикметною ознакою, густо сповивав зелений плющ (після війни нові господарі його знищили). За німецької окупації, дотримуючись австрійської традиції, тут розмістили базову казарму — «Soldatenheim». При брамі повівав гітлерівський чорно-біло-червоний прапор з «гакенкрайцем» і стояла цілодобово зовнішня варта. Контраст між дбайливо утримуваною, вкритою зеленню казармою та сусіднім попелищем не міг не кидатися у вічі. Мабуть, постійне споглядання з вікон казарми сплюндрованої землі, на якій ні трава не хотіла рости, ні пташка сісти, впливало на настрої солдат, нагадуючи їм у глибокому тилу спустошені фронтові пейзажі.

Так чи інакше, але влітку 1942 року прийшла до свято-юрського підніжжя партія німецьких геодезистів і почала розмічувати територію. А у вересні на понівечену землю привели з ґетто кілька робочих бригад розбивати, як вияснилось, новий міський парк, який прикрашає Львів донині. Проходячи якось попри це місце, я несамохіть зауважив серед тлуму працюючих людей Мойсея Штарка. Підійти до нього відразу не наважувався, побоюючись конвою. На той час поодинокі євреї зникли з вулиць міста. Тепер їх можна було побачити лише в шеренгах колон у супроводі конвою. Насторожено роззираючись навкруг, я здивовано з'ясував повну відсутність якихось дозорців. Не видно було ні гестапівських жандармів, ні «аскарів» (нагадаємо, так називали російськомовних конвойників), ні поліцаїв українських, ні поліцаїв єврейських. Бригади працювали вільно, без жодної зовнішньої поліційної охорони.