— Ходімо, — звернувся Йосале до мене, — я мушу наочно пересвідчитися.

І ми пішли на площу Старий Ринок, обминаючи головні вулиці, щоб не зустрічати німців. Йосале їх боявся. По дорозі, однак, ми побачили дивних солдатів в капелюхах, прикрашених півнячим пір'ям.

А хто це? — здивувався Йосале.

Я часто вештався містом і вже знав, що у такий спосіб одягнена угорська військова жандармерія. Поблизу вокзалу, на теперішній вулиці С. Бандери, стояла військова частина угорської армії.

Нарешті без пригод ми добралися до того місця, де колись стояла синагога «Темпель». Німці спочатку підпалили її, щоб вигоріло убранство храму, а потім заклали динаміт і підірвали будівлю. Сапери виконали свою справу вміло — цегла не розлелетілася по площі, не загородила уламками трамвайну колію, що проходила поряд, а рівно, великими кусками мури синагоги розпалися на місці, немов осіли.

Йосале довго споглядав на руїни синагоги «Темпель», обійшов усю синагогу по периметру, постояв у задумі і спитав гіркотно:

— Як Бог таке дозволив?

Розташований у самому центрі Львова розлогий міський парк корінні львів'яни не називали інакше, як Єзуїтський город. Нова, невмотивована назва парк Костюшка не прижилася. (Теперішня назва парк Івана Франка теж не дуже популярна) Завдяки центральному положенню і усебічним широким алеям Єзуїтський город є зручним пішоходним вузлом для навколишніх мешканців. Через цей тінистий міський сад мені доводилося часто ходити в різних напрямках.

У довоєнний час парк служив місцем розваг і дозвілля. Функціонував тут літній кінотеатр. Поблизу містився ресторан. У парковій ротонді давалися музичні концерти. На дитячому майданчику з пісочницями, турніками і гойдалками гомоніли діти.

Тепер все щезло, оніміло. Лише верхніми алеями блукав дивний жебрак — казали, збожеволілий оперний співак. Він поволі, нога за ногою, йшов алеєю і час від часу ритмічно проказував сильним, поставленим голосом одну й ту ж саму фразу:

— Дай ґрош! Дай ґрош!

Спонукальний тон і тембр голосу звучав ненамарно: перехожі опускали в металеву посудину, яку прошак тримав у руках, дрібні монети. Подателям дивний старець не дякував. Він взагалі не розмовляв, а лише ритмічно, як автомат, у рівних проміжках часу виголошував потужним голосом:

— Дай ґрош! Дай ґрош!

Одного разу, коли я ніс батькові в друкарню на вулицю Сокола обід і вийшов, за звичкою, на пряму нижню алею Єзуїтського городу, мене зупинив грізний окрик: «Halt!». На доріжці стовбичив жандарм і застережливо помахував транспортним жезлом. Німець підняв переді мною круглий червоно-білий щиток жезла, показуючи, що необхідно перейти на іншу, вищу алею. Аж тепер я зауважив, що перед фасадом університетської будівлі виднівся поліцейський ланцюг. Сам фасад був удекорований звисаючими червоними гітлерівськими стягами, що мали посередині біле коло, а в колі чорну свастику. Долітали маршові звуки духового оркестру. На унікальній, що гасила шум транспорту, дерев'яній проїжджій частині Університетської вулиці застигли розкішні лімузини. Біля входової арки тупцювала збентежено пара дівчат у ритуальній на такий випадок українській народній ноші. Обвішані розмаїтою апаратурою метушилися фотографи. Для кожного спостерігача було зрозумілим — відбувається церемонія вітання якогось високого німецького достойника. Поспішаючи, щоб не згаяти обідню перерву, я аж на виході з парку, під пам'ятником Голубовському, дізнався від зібраних там зівак, що до Львова з Кракова приїхав губернатор. Вітали промінентну особу, як це часто донині трапляється, спеціально підібрані, довірені люди, які мали відігравати роль вдячного місцевого населення. А справжній народ, як ведеться, міг дивитися на урочистість лише віддалік, крізь поліційний кордон. Зрештою, зібралося тоді зовсім мало зацікавлених візитом людей.

У той день до Львова переймати від вермахту владу і запровадити в Галичині німецьку цивільну адміністрацію приїхав губернатор Ганс Франк. Рівно через місяць від початку окупації Львова німці взялися адміністративно облаштовувати західноукраїнські землі. Твердження Йонеса, що німці надали українцям якусь «широку внутрішню автономію», не відповідає правді. Несподівано для українського суспільства оголошено про приєднання Галичини до Генерального губернаторства («Generalgouvernement»). Під такою дивоглядною назвою гітлерівці організували в 1939 році на окупованій польській території тоталітарну адміністративну структуру, як своєрідну колонію Німеччини. Досі до складу Генеральної губернії входили чотири області-дистрикти: Варшавський, Краківський, Радомський і Люблинський. Наприкінці липня 1941 року в Берліні вирішено до Генерал-губернаторства, а не до «Райхскомісаріату Україна», приєднати ще дистрикт Галичина. Одночасно на території Галичини запроваджено окупаційні польські злоті.

Губернатор Франк, що мав постійний осідок в польському Кракові, виявив велике задоволення розширенням свого колоніального володіння за рахунок родючої української землі. Дистрикт Галичина («Distrikt Galizien») давав сільськогосподарських продуктів стільки, скільки названі чотири етнічно польські дистрикти разом узяті. Значення цього факту були дуже суттєвим. Власне у природній нерівноцінній якості грунтів полягає одна з головних причина минулих українсько-польських конфліктів, про що сором'язливо рідко говорять польські історики. А саме тут лежить ключ до розуміння українсько-польського антагонізму протягом сторіч. Польська етнічна територія є від природи доволі бідною: «piasek i lasek» (пісок і лісок). Ось чому наші західні сусіди безперестанку з пожадливістю зазирали на український чорнозем. В уяві поляків (і німців теж) Україна виростала до міфічного «Ельдорадо», ставала для них райською країною, яка опливає молоком і медом. Польський вісімнадцятирічний поет Трембецький писав: «Witaj, kraino mlekiem płynąca i miodem!». Аналогічна за тематикою поезія відома і в російській літературі:

Століттями польські королі намагалися закріпити польський етнос в Галичині, на Волині та Поділлі, але марно. Стійкий опір автохтонів не допустив до цього. Зокрема, Галицький край, хоча зазнав деяких етнічних втрат, як був, так і зостався, попри всі намагання, українським, а не польським. Польські поселенці не становили тут ніколи більше 25%.

Приєднання в серпні 1941 року дистрикту Галичина до Генерал-губернаторства викликало обурення і протест з боку українського суспільства і радісну втіху серед польського.

І одні, і другі, засліплені ненавистю, забували, що приєднання здійснили німці в своїх власних інтересах, які аж ніяк не співпадали ні з українськими, ні з польськими прагненнями і сподіваннями. В перспективі українців і поляків, згідно з таємними гітлерівськими планами, мали з Галичини виселити, бо ця територія підлягала германізації та прилученню до Райху.

— Нас знову повертають під Польщу, — бідкався кухар Матіїв у розмові з батьком.

На ту пору кухар щонеділі приходив до нас у гості. Веселі шахові турніри давно припинилися — єврейським чоловікам стало не до розваг. Однак невгамовному Матіїву, який ціле життя полюбляв усякі азартні ігри, вдалося, замість команди шахістів, згуртувати компанію картограїв. Збиралися вони по неділях, щоб, як самі казали, «різатись в шістдесят шість» і «забити час».

За картярським столом обговорювалися також пекучі політичні новини. Коли зайшла мова про приєднання Галичини до Генерал-губернаторства, вуйко Камінський з неприхованою зловтішністю зауважив, що, бач, німці так само не визнають Галичину українською територією, як і поляки. Тоді біля церкви св. Юра почув я український варіант модного анекдоту: «Німці всіх задовольнили: жидам дали воші, полякам — гроші, українцям — поліцію, а собі забрали Галіцію». Євреї до цієї події поставилися байдуже. Правда, Малка Блязер повідомила моїй матері, що тепер, коли зникли кордони, вона матиме, ймовірно, можливість спілкуватися з сестрою, що мешкала у Варшаві. Проте шалений розвиток подій наповнився таким драматизмом, що львівським євреям стало не до гітлерівських адміністративно-територіальних поділів.