Ладаяра стояла біла, з перекошеним обличчям.

— У вас тут протяги, знаєте… — сказав їй чародій.

— О, так, звісно, — чаклунка панічно заметалася кімнатою.

— Ви… чорне носите…

Ладаяра плеснула в долоні, і за мить до кімнати влетіла чорна мантія. Чаклунка схопила її та накинула на плечі Моротемна.

Чародій загорнувся.

Я не могла повірити.

Дивник, якому Бурецвіт колись надавав по вухах.

Дивник, який жив у моїй крамниці. Обстрілював співочий кущик і малював помадою автопортрети на дзеркалі.

— Не треба мені ніякого пояска… — пролопотіла Ладаяра. — Тільки заберіть його звідси. Хай він піде!

— Яке боягузтво! — презирливо кинув Моротемн, спускаючись із каменюки. — Але я вам вдячний.

Він поцілував їй руку.

— Поясок я забезпечу. Не хвилюйтеся. Завтра моя людина вам його підвезе.

Дивник, який готував обіди, займав ванну кімнату на півдня, поцупив мій капелюх і влаштував собі з нього кубло. Дивник, який ходив із нами до клубу і носив мені каву в постіль. Це все — чародій Моротемн, який забере наші долі, тільки-но матиме таку можливість.

— Що ви робили в лісі? Ви стежили за нами. Ви не мали права за нами стежити, — різко випалила я.

— Ми з радником чекали на вас, бо знали, що вас доведеться звідти забирати. А стежити мені ні за ким не треба, мені й так відомо все, що мене цікавить. Тільки от, знаєте, чародіям не щастить…

— Звідки? Звідки відомо? Ви ж не читаєте думок. Якби не стежили за нами, ви чи ваші служки, то звідки би знали, куди ми мали приїхати? Ви порушили правила! Вам заборонено стежити за нами!

— Лірино, а чи сказано десь у правилах, що провідник має чухати чародієві пузика?

— До чого тут? Я ж не знала…

— Лірино, ми стільки пережили разом, а ви знов нудите отут зі своїми правилами!

— Та якби я знав… — сказав шукач.

Моротемн пройшов повз нас до виходу.

— Радник чекає на мене внизу. Якщо бажаєте, ми підкинемо вас додому. Чи до русалок.

— Дякую. Ми не їдемо додому, — відказала я.

— Не їдемо додому? — перепитав Мереж.

— Ні.

— А наступне завдання?

— Я вам потім поясню. Як шановний Моротемн піде.

Чародій окинув нас поглядом через плече.

— Хай щастить.

Моротемн вийшов і покрокував довгим коридором.

— Я забула… Треба було про одяг згадати у заклятті. Ви думаєте, він дуже на мене сердиться? — Ладаяра ледь на ногах трималася з переляку.

— Він не сердиться, облиште.

4

Насувалася екологічна катастрофа. У нас скінчився туалетний папір.

Ми з Мережем уже з півгодини бігали Місячним у пошуках бодай одного рятівного рулончика. Звичайно, туалетний папір у місті був, та мав одну особливість — на ньому були зображення Ладаяри. Мого учня це дуже дратувало, і він користуватися таким папером відмовлявся. Щоб хоч якось відволікти його від сумних думок, а завела розмову про мистецтво.

— Ти ще малюєш, Мереже?

— Ні, — відмахнувся він.

— Ні?

— Я тепер фотографую.

Ми зайшли до крамниці, що називалася «Ладаяра любить спорт».

— Доброго дня, — привітався Мереж до продавця. — У вас є туалетний папір?

— Ні. Це ж спортивний магазин. Тут усе для спортсменів.

— Ну то й що? Покажіть мені хоч одного спортсмена, який обходився би без туалетного паперу!

Продавець скривив губи і похитав головою.

— Далі по вулиці є крамничка. Спитайте там.

Ми знову вискочили надвір.

— Фотографуєш?

— Так. Роблю чорно-біле фото.

— Ага. Чорно-біле…

Ми зайшли до наступного магазину.

— У вас туалетний папір є?

— Звісно, є, — посміхнулася продавщиця.

— Без Ладаяри? — уточнив Мереж.

— Як це? — не зрозуміла вона.

— Папір без Ладаяри?

— У нас нічого не буває без Ладаяри, — сказала продавальниця, підозріло оглядаючи нас.

— Ясно.

Ми попрямували до виходу.

— Хочеш подивитися? — спитав мій учень.

— Що?

— Знімки.

— Так.

— Шановні, здається, у мене є те, що вам треба, — зашипів хтось поруч.

Ми обернулися. Біля нас звідкілясь взявся вбраний у сіре тип.

— Здається, ви питали про папір без Ладаяри? — тихо сказав він, нервово озираючись.

— Так, туалетний папір, — поправив Мереж.

— Ви знайдете його в моїй комірчині. Ходімо.

Ми вийшли за сірим типом.

— Це недалеко.

Він повів нас вузькими провулками, аж доки ми не дісталися брудної кособокої хати. Чоловік відчинив двері, і ми увійшли до темного приміщення.

— Нічого не бачу, — прошепотіла я.

— Хвилинку.

Він зачинив за нами двері, а лише потім увімкнув світло.

— Скільки вам рулонів? — діловито поцікавився хазяїн, знімаючи сірого плаща.

— Два-три, — сказав Мереж. — Це, мабуть, нелегально?

— Авжеж, нелегально, дивні ви люди. Де ж тут візьметься легальний туалетний папір без її пики?

Він відгорнув килим з підлоги, відкрив люк і сходами спустився у нетрі підвалу.

— Допомогти? — спитала я.

— Ні, — долинуло знизу.

Чоловік виставив на підлогу біля люка картонну коробку та за кілька секунд вибрався сам.

— Дивіться: серветки, паперові носовички, туалетний папір, жіночі гігієнічні прокладки… і все це без Ладаяри! — розповідав господар, розкриваючи коробку.

— Непогано, — прокоментував Мереж, взявши до рук рулончик. — А це що, ціна? Чи не забагато як для туалетного паперу?

— Я ризикую своєю шкурою, хлопче, провозячи це сюди, — вагомо прошепотів чоловік.

— Не торгуйся, Мереже, — сказала я, дістаючи гроші. — І ще за сумку з вас.

— За сумку?

— Ну, ви ж не в руках це понесете.

За десять хвилин ми постукали у двері нашого готельного номера. Відчинив Бурецвіт. Мереж тримав у правій руці стару спортивну сумку.

— Можеш нас привітати, — сказала я. — Ми щойно нелегально придбали туалетний папір.

— Якщо ти хотіла мене здивувати, то тепер це зробити важко.

— Ходімо в кав’ярню навпроти, — запропонував мій учень, зажбурнувши сумку всередину. — Поїмо перед наступним завданням.

5

Ми втрьох сиділи у кав’ярні, я гортала дитячий журнал, куплений моїм учнем, великим шанувальником преси.

— Бурецвіте, ось тобі ще загадка. Дитяча. У ставку плавало сім качок. Три з них пірнули. Скільки качок залишилось у ставку?

— Три, — сказав шукач, відсуваючи спорожнілу тарілку.

— Чого це?

— Бо вони вже ніколи не виринули, — пояснив Мереж.

— Хлопці, здається, вами оволодівають песимістичні настрої… ми повинні бути бадьоріші!

— Цей Медлий, до якого ми збираємося, він наче того… — промимрив Бурецвіт.

— Того? — перепитала я.

— Хворий на всю голову, — сказав Мереж. — Я теж чув про нього.

— Він відає долі, — повідомила я.

— Он як? — шукач підвів брову.

— Так.

Я відклала журнал і відпила своє какао.

— То він ніби оракул? У нього професія така? — поцікавився мій учень.

— Так.

— Не хотів би я таким займатися…

— Мереже, а чим би ти хотів займатися? Взагалі, в житті? — раптом спитала я.

— Не знаю…

Зазвичай, коли люди відповідають на таке запитання «не знаю», це означає, що вони добре знають, але не хочуть говорити.

Втім, у цьому випадку це дуже скидалося на правду.

Раптом на наш стіл впала тінь. Ми підвели голови.

— І як вам не соромно було купувати контрабандний туалетний папір? — похитав головою Моротемн.

Шукач став повільно підводитися.

— О, не турбуйтеся, — зупинив його жестом чародій. — Я взяв стілець від сусіднього столика. І він справді впхав стільця межи мною та Мережем і всівся на нього, ніби так і треба. Бурецвіт обпік його гнівним поглядом.

Мене аж пересмикнуло. Мереж трохи зблід.

— Що ви тут робите? — спитав шукач.

— Вирішив скласти вам компанію, — відгукнувся він, присуваючись ближче до столу.