Ладаяра стояла біла, з перекошеним обличчям.
— У вас тут протяги, знаєте… — сказав їй чародій.
— О, так, звісно, — чаклунка панічно заметалася кімнатою.
— Ви… чорне носите…
Ладаяра плеснула в долоні, і за мить до кімнати влетіла чорна мантія. Чаклунка схопила її та накинула на плечі Моротемна.
Чародій загорнувся.
Я не могла повірити.
Дивник, якому Бурецвіт колись надавав по вухах.
Дивник, який жив у моїй крамниці. Обстрілював співочий кущик і малював помадою автопортрети на дзеркалі.
— Не треба мені ніякого пояска… — пролопотіла Ладаяра. — Тільки заберіть його звідси. Хай він піде!
— Яке боягузтво! — презирливо кинув Моротемн, спускаючись із каменюки. — Але я вам вдячний.
Він поцілував їй руку.
— Поясок я забезпечу. Не хвилюйтеся. Завтра моя людина вам його підвезе.
Дивник, який готував обіди, займав ванну кімнату на півдня, поцупив мій капелюх і влаштував собі з нього кубло. Дивник, який ходив із нами до клубу і носив мені каву в постіль. Це все — чародій Моротемн, який забере наші долі, тільки-но матиме таку можливість.
— Що ви робили в лісі? Ви стежили за нами. Ви не мали права за нами стежити, — різко випалила я.
— Ми з радником чекали на вас, бо знали, що вас доведеться звідти забирати. А стежити мені ні за ким не треба, мені й так відомо все, що мене цікавить. Тільки от, знаєте, чародіям не щастить…
— Звідки? Звідки відомо? Ви ж не читаєте думок. Якби не стежили за нами, ви чи ваші служки, то звідки би знали, куди ми мали приїхати? Ви порушили правила! Вам заборонено стежити за нами!
— Лірино, а чи сказано десь у правилах, що провідник має чухати чародієві пузика?
— До чого тут? Я ж не знала…
— Лірино, ми стільки пережили разом, а ви знов нудите отут зі своїми правилами!
— Та якби я знав… — сказав шукач.
Моротемн пройшов повз нас до виходу.
— Радник чекає на мене внизу. Якщо бажаєте, ми підкинемо вас додому. Чи до русалок.
— Дякую. Ми не їдемо додому, — відказала я.
— Не їдемо додому? — перепитав Мереж.
— Ні.
— А наступне завдання?
— Я вам потім поясню. Як шановний Моротемн піде.
Чародій окинув нас поглядом через плече.
— Хай щастить.
Моротемн вийшов і покрокував довгим коридором.
— Я забула… Треба було про одяг згадати у заклятті. Ви думаєте, він дуже на мене сердиться? — Ладаяра ледь на ногах трималася з переляку.
— Він не сердиться, облиште.
4
Насувалася екологічна катастрофа. У нас скінчився туалетний папір.
Ми з Мережем уже з півгодини бігали Місячним у пошуках бодай одного рятівного рулончика. Звичайно, туалетний папір у місті був, та мав одну особливість — на ньому були зображення Ладаяри. Мого учня це дуже дратувало, і він користуватися таким папером відмовлявся. Щоб хоч якось відволікти його від сумних думок, а завела розмову про мистецтво.
— Ти ще малюєш, Мереже?
— Ні, — відмахнувся він.
— Ні?
— Я тепер фотографую.
Ми зайшли до крамниці, що називалася «Ладаяра любить спорт».
— Доброго дня, — привітався Мереж до продавця. — У вас є туалетний папір?
— Ні. Це ж спортивний магазин. Тут усе для спортсменів.
— Ну то й що? Покажіть мені хоч одного спортсмена, який обходився би без туалетного паперу!
Продавець скривив губи і похитав головою.
— Далі по вулиці є крамничка. Спитайте там.
Ми знову вискочили надвір.
— Фотографуєш?
— Так. Роблю чорно-біле фото.
— Ага. Чорно-біле…
Ми зайшли до наступного магазину.
— У вас туалетний папір є?
— Звісно, є, — посміхнулася продавщиця.
— Без Ладаяри? — уточнив Мереж.
— Як це? — не зрозуміла вона.
— Папір без Ладаяри?
— У нас нічого не буває без Ладаяри, — сказала продавальниця, підозріло оглядаючи нас.
— Ясно.
Ми попрямували до виходу.
— Хочеш подивитися? — спитав мій учень.
— Що?
— Знімки.
— Так.
— Шановні, здається, у мене є те, що вам треба, — зашипів хтось поруч.
Ми обернулися. Біля нас звідкілясь взявся вбраний у сіре тип.
— Здається, ви питали про папір без Ладаяри? — тихо сказав він, нервово озираючись.
— Так, туалетний папір, — поправив Мереж.
— Ви знайдете його в моїй комірчині. Ходімо.
Ми вийшли за сірим типом.
— Це недалеко.
Він повів нас вузькими провулками, аж доки ми не дісталися брудної кособокої хати. Чоловік відчинив двері, і ми увійшли до темного приміщення.
— Нічого не бачу, — прошепотіла я.
— Хвилинку.
Він зачинив за нами двері, а лише потім увімкнув світло.
— Скільки вам рулонів? — діловито поцікавився хазяїн, знімаючи сірого плаща.
— Два-три, — сказав Мереж. — Це, мабуть, нелегально?
— Авжеж, нелегально, дивні ви люди. Де ж тут візьметься легальний туалетний папір без її пики?
Він відгорнув килим з підлоги, відкрив люк і сходами спустився у нетрі підвалу.
— Допомогти? — спитала я.
— Ні, — долинуло знизу.
Чоловік виставив на підлогу біля люка картонну коробку та за кілька секунд вибрався сам.
— Дивіться: серветки, паперові носовички, туалетний папір, жіночі гігієнічні прокладки… і все це без Ладаяри! — розповідав господар, розкриваючи коробку.
— Непогано, — прокоментував Мереж, взявши до рук рулончик. — А це що, ціна? Чи не забагато як для туалетного паперу?
— Я ризикую своєю шкурою, хлопче, провозячи це сюди, — вагомо прошепотів чоловік.
— Не торгуйся, Мереже, — сказала я, дістаючи гроші. — І ще за сумку з вас.
— За сумку?
— Ну, ви ж не в руках це понесете.
За десять хвилин ми постукали у двері нашого готельного номера. Відчинив Бурецвіт. Мереж тримав у правій руці стару спортивну сумку.
— Можеш нас привітати, — сказала я. — Ми щойно нелегально придбали туалетний папір.
— Якщо ти хотіла мене здивувати, то тепер це зробити важко.
— Ходімо в кав’ярню навпроти, — запропонував мій учень, зажбурнувши сумку всередину. — Поїмо перед наступним завданням.
5
Ми втрьох сиділи у кав’ярні, я гортала дитячий журнал, куплений моїм учнем, великим шанувальником преси.
— Бурецвіте, ось тобі ще загадка. Дитяча. У ставку плавало сім качок. Три з них пірнули. Скільки качок залишилось у ставку?
— Три, — сказав шукач, відсуваючи спорожнілу тарілку.
— Чого це?
— Бо вони вже ніколи не виринули, — пояснив Мереж.
— Хлопці, здається, вами оволодівають песимістичні настрої… ми повинні бути бадьоріші!
— Цей Медлий, до якого ми збираємося, він наче того… — промимрив Бурецвіт.
— Того? — перепитала я.
— Хворий на всю голову, — сказав Мереж. — Я теж чув про нього.
— Він відає долі, — повідомила я.
— Он як? — шукач підвів брову.
— Так.
Я відклала журнал і відпила своє какао.
— То він ніби оракул? У нього професія така? — поцікавився мій учень.
— Так.
— Не хотів би я таким займатися…
— Мереже, а чим би ти хотів займатися? Взагалі, в житті? — раптом спитала я.
— Не знаю…
Зазвичай, коли люди відповідають на таке запитання «не знаю», це означає, що вони добре знають, але не хочуть говорити.
Втім, у цьому випадку це дуже скидалося на правду.
Раптом на наш стіл впала тінь. Ми підвели голови.
— І як вам не соромно було купувати контрабандний туалетний папір? — похитав головою Моротемн.
Шукач став повільно підводитися.
— О, не турбуйтеся, — зупинив його жестом чародій. — Я взяв стілець від сусіднього столика. І він справді впхав стільця межи мною та Мережем і всівся на нього, ніби так і треба. Бурецвіт обпік його гнівним поглядом.
Мене аж пересмикнуло. Мереж трохи зблід.
— Що ви тут робите? — спитав шукач.
— Вирішив скласти вам компанію, — відгукнувся він, присуваючись ближче до столу.