Він розгублено дивиться на мене.

— Я це пам’ятаю. Гм. Я мав на увазі… ну, я не знав, що ти вмієш борщ варити.

«Та-ак. Хай тільки почнуть вередувати».

— Ходімо їсти борщ, — звертаюся до Бурецвіта, проходячи залом. Повторюю це ще раз, знявши навушник з одного вуха Дивника.

На кухні я розливаю суп по тарілках. Дивник теж сидить з нами, тільки не за столом, а на столі, бере дві ложки і знаками вимагає третю.

— Більше не дам.

Тоді Дивник захоплює ложки, що я поклала собі, Мережу та Бурецвіту. Зітхаю, дістаю ще. Розпочинаємо трапезу.

— Ну як?

Чогось усі мовчать. І довго пережовують. Що там пережовувати?

— Ну як?

Я давно вже не готувала борщу. Єдине, що я пам’ятаю про борщ, який готувала останнього разу, — то це те, що він був огидний. Але цей ніби нічого. Принаймні я старалася.

Дивник кидає всі свої ложки і вихором мчить кудись. Мабуть, до туалету.

Бурецвіт підозріло копирсається в тарілці, ніби очікує виявити там здохлого щура.

— Смачненько, — вичавлює Мереж, із зусиллям проковтнувши. — Файний борщик.

Чудово. Прекрасно. Такий собі обмін. Я нахвалюю його мазню, він нахвалює моє вариво. Стараємося, щоб бути застрахованими. Брешемо одне одному заради того, щоб тобі збрехали теж.

Принаймні це не звичайний борщ, не такий, як усі. У цьому борщі я виразила свою індивідуальність. Своєрідний смак, так. Але ж їдять люди різну екзотику, то чом би й цього не поїсти?

— А я не голодний, — каже Бурецвіт. — Мені взагалі худнути треба. Серйозно. Шукач повинен бути струнким, спортивним. Так?

— Готуйте промови. Завтра йдемо до клубу, — сердито нагадала я. — І ще. Бурецвіте — годуєш сьогодні рожу-вампіра, Мереже — складаєш мені «38 речей». Дивнику! Де цей волохатий бовдур? Дивнику!

7

Коли ми наступного разу з’явились у клубі, то мали таке приємне відчуття, ніби на нас там чекали. Мало того, шановні любителі дивовижного ледь не забули про своїх інопланетян.

— Я бачила ті оголошення, ті знімки, — шепотіла нам із Мережем пані Шума, витончена жіночка років тридцяти з довгуватим носиком, — невже він і справді виглядав так жахливо раніше?

Вона хитнула головою вбік Бурецвіта, що стояв далі, оточений когортою зацікавлених.

— Так, — відповіли ми хором.

— Важко повірити. Це просто диво якесь.

— Я сам, тільки це між нами, — застеріг мій учень.

Шума закивала, погляд її став жадібним.

— Я сам займаюся зараз у нього, — довірливо повідомив Мереж. — Прагну вкоротити носа.

— Вкоротити носа? — Шума була приголомшена. — Хіба таке можливе?

— Ще два місяці тому він був довший на півсантиметра.

— Ви мене розігруєте…

— Які там розіграші… тільки це — між нами.

— Я — могила, — пообіцяла Шума. — А що ви робите для цього?

— Дивіться, — Мереж приставив палець до носа і став тиснути на кінчик.

— Три секунди тиснете, три — відпочиваєте.

— Ага.

Шума поклала довгий ніготь на ніс, а очі скосила на наручний годинник.

— А потім так, ніби втягаємо носа, кривимося. Ніби дуже неприємний запах, — Мереж демонстративно зморщив носа. — Це чудова метода. Ви можете робити це скрізь, — вдома, на вулиці, на роботі. Головне — повторювати якнайчастіше. Ні-ні, скалитися необов’язково, тільки втягати носа.

Шума кивнула і ще раз скривилася. Зберігати серйозний вигляд якраз було ще порівняно легко, набагато важче мені далася легенька доброзичлива усмішка, більш природна за таких обставин.

— Ви мене розігруєте, — сказала Шума, схожа на мавпу з цією гримасою.

— Це добре, що ви мені не вірите, — зітхнув із полегшенням мій учень. — Бурецвіт буде невдоволений, що я це комусь розпатякав. Я ж, наприклад, заплатив гроші, щоб дізнатися про ці вправи.

— А ви, — Шума звернулася до мене, — ви щось таке робили?

— Ну… — я роблено розсміялася, — розумієте, я ж жінка, і мені не так легко розкривати свої таємниці.

— Звичайно! — втрутився Мереж. — Те, що ви бачите, — не дарунок природи, а результат наполегливої праці.

— Мереже, — зашипіла я.

— Лірино, — сказав мій учень серйозно, — ми не повинні соромитися цього. Ми пройшли довгий і важкий шлях. Не в усіх вистачає сили волі й терпіння. А Лірина, Лірина нічого не боялася. Вона робила вправи весь час. Вдень і вночі, на самоті та в компанії. Попри насмішки оточення.

Я скромно опустила очі.

— Звісно, мені ще багато треба зробити. Це тільки початок.

Роки за два я зможу вийти заміж.

— Я гадаю, ви могли б зробити це й раніше. Я бачила стільки заміжніх крокодилів, — підбадьорила мене Шума. — А хто розробив цю методику?

— Сам Бурецвіт. Це — дивовижна людина, справді дивовижна. Він дійшов до всього сам. Ніхто не вірив. Його підштовхнуло до цього нещасливе кохання. Він полюбив одну дівчину. Вона була просто красуня. А він, він був… ну, ви бачили.

— Страшне й сумне, — кивнула Шума.

— Майже десять років пішло на це. На проби й помилки. Розумієте?

— Десять років?

— Зараз він виглядає молодшим, ніж є насправді, — посміхнулася я.

— Він геній, — впевнено сказав Мереж. — Але… такий наївний, такий сором’язливий, такий безкорисливий. Він міг би заробляти мільйони на цьому. Але робить свою справу з любові до мистецтва.

— Але ж ви казали щось про гроші.

— Так, але в нього не так багато клієнтів. Більшість людей не може повірити. Знаєте, ми зараз усі живемо серед техніки, про яку мало хто знає, як вона працює, серед невимовних термінів, серед заплутаних теорій, ми так звикли до всього цього, що надаємо перевагу складним речам і не можемо повірити в ефективність простих. Тому я завжди вважав, що всі клієнти Бурецвіта — люди особливі. І він стільки часу приділяє кожному з них, що, повірте, це можна назвати безкорисливим.

— Так, усе геніальне — просте, — протягла Шума.

До нас підійшла жива загроза кар’єрі пластичних хірургів.

— Доброго вечора, — привітався Бурецвіт до Шуми.

— Доброго вечора.

— Де ти пропадав, ми скучили, — я погладила його краватку.

— Я розповів пані Вихрі, як збільшити очі.

Він великим і вказівним пальцями розтягнув шкіру довкола правого ока.

— Бурецвіте… — з лагідним докором промовила я, — чи ти забув, що за це слід брати гроші?

— Лірино, я не можу відмовити цим милим людям, кому як не мені знати, що таке проблеми із зовнішністю?

Шума розчулено гляділа на шукача.

— Шановні пані та панове, розпочинаємо! — проголосив ведучий.

— Вибачте, — усміхнувся Бурецвіт до Шуми, — займімо наші місця на гальорці.

Ми всілися там, де й минулого разу.

— Хлопці, нас лінчують, — прошепотіла я.

— Сподіваюся, вони не встигнуть зашкодити собі за цей час, — шукач звернув на мене стурбовані очі.

— Ну, не знаю.

Я тяжко зітхнула і поправила волосся.

— Шановні, а як ми дізнаємося, що це інопланетяни встановлюють із нами контакт, а не, наприклад, янгол спустився?

На сцені стояла пухкенька дівчина з русявим волоссям і дуже добрим обличчям. Її відрекомендували як пані Вулик.

— Це смішно! — гнівно вигукнув хтось.

— Чому?

Підвівся високий чоловік.

— Тому що смішно! Який ще янгол?

— Ну, — дівчина знизала плечима, — такий сяючий, з крильцями.

— Ха! Господи, дівчино, скільки вам років? Як можна вірити в янголів?

— Так, — одізвався ще хтось з залу. — Давайте реально дивитися на речі. Це може бути тільки інопланетянин.

— Навіть якщо сяючий та з крильцями? — поцікавилася дівчина.

— Якщо сяючий і з крильцями — то ваша галюцинація! — роздратовано відповів її опонент.

— А якщо інопланетяни саме сяючі і з крильцями? — не вгамовувалася дівчина.

— Тоді це інопланетянин!

— А якщо він зовсім як янгол, то, може, це все-таки янгол?

— Янголів не буває!

— А якщо янголи живуть на іншій планеті?

— Господи, що за запитання, ніби вам п’ять років?