— Я поважаю думку пані Вихри, як і всіх присутніх, — він розвів руками, — але в її промові прозвучало одне твердження, яке, на жаль, не має жодних доказів. А саме, твердження про те, що інопланетяни звертаються не до когось особисто, а до люд ст ва в цілому. Я вважаю якраз, що це зовсім і не обов’язково. Крім того, це, скоріш за все, не так. Якби інопланетяни прагнули, щоби про них дізналось якнайбільше мешканців планети, вони, мабуть, самі це влаштували б. І зверталися б до великої кількості людей одразу. Якщо ж вони намагаються встановити контакт саме з вами, то, певно, на те є якісь резони.

У залі пролунали оплески.

— Дякую, дякую, шановні друзі, — розкланявся Кодло. — Так от, цілком можливо, що інопланетяни через певні свої міркування хочуть здійснити обмін інформацією саме з вами. І зовсім не зрадіють тому, що ви почнете витрачати всі свої гроші та марнувати час на те, аби сповістити про ваш контакт усім родичам і сусідам.

Деякі з аудиторії на знак згоди засміялися, знову почулися поодинокі оплески. Бурецвіт запитально подивився на мене.

— Можливо, не слід цього робити, доки не отримуєте конкретних вказівок від інопланетян. Ось що я хотів сказати, шановні друзі. І продиктовано це зовсім не «слабкою волею», а здоровим глуздом, шановні! Дякую за увагу.

— Здуріти можна, — сказав Мереж.

3

Дивник був просто стихійним лихом у крамниці. По-перше, він постійно об’їдав ягоди райські «асорті». Захоплював їх своїм довгим гнучким хвостом, зривав із куща і відправляв до пащі. Обідрана рослина зовсім не приваблювала покупців.

По-друге, він зненавидів співочий кущик. Тільки той розпочинав свій виступ, як Дивник йшов до кухні, залазив у холодильник, набирав у чотири лапи томатів або яєць, на двох лапах повертався і бомбардував бідну рослину. Крім того, що через таке ставлення співочий кущик став нагадувати вдачею плакуче деревце, то ще й доводилося потім усе те прибирати.

У крамниці в робочі дні вісім годин працювала Лет. Дивник не мав показуватися їй на очі. Ми домовилися про це. Він і не показувався. Тому важко було пояснити дівчині, хто постійно риється в її речах, хто зачиняється у ванній серед дня, хто з’їдає її бутерброди та тістечка, хто намалював її помадою якесь страхіття (автопортрет, власне) на свічаді у вітальні і чия шерсть тепер повсюди.

Довелося запропонувати Лет невеличку відпустку. Можливо, за інших обставин вона сприйняла би це без розуміння. Але після всього за кілька днів пережитого погодилася з радістю та без питань.

Бурецвіт і Мереж фактично жили у мене. Я віддала подругам рослини, на які у шукача була алергія, і тепер крамниця стала для нього безпечним місцем. Тітка ж Бурецвіта люб’язно дозволила йому залишатися в неї, тільки за умови, що він харчуватиметься поза її хатою, не стирчатиме в неї вдень і ночуватиме деінде в іншому місці. Я відвела йому невелику кімнату, де раніше звалювала різний непотріб, ми купили туди ліжко і ще дещо з меблів.

Мереж спав удома, але майже весь день сидів у крамниці.

Цього вечора він уважно вивчав четвертий параграф «Вступу до орхідеєзнавства», але я чудово бачила, що під підручником він тримає на колінах якийсь журнал.

Я вирішила винагородити його за старання.

— Мереже, я хочу тобі дещо презентувати.

— Справді?

— Дивись, — граційним рухом, запозиченим з реклами прального порошку, я витягла з-за спини книжку. — Це — самовчитель для людей із талантом, але без досвіду. За якийсь місяць малюватимеш просто божественно.

Мереж поглянув на самовчитель без особливого зацікавлення.

— О, ні, дякую, я не потребую цього.

Я роззявила рота.

— Ми гадали, що ти хочеш малювати, — втрутився Бурецвіт, який поливав квіточки.

— Так, але ж не витрачати час на вивчення книжок. Чуття все підкаже.

— Ну звичайно, в першу чергу практика, практика — це головне, — пробурмотіла я розгублено.

Мереж піднявся і поклав мені руки на плечі.

— Але я вдячний тобі за турботу, Ліринко.

— Ага… А де Дивник?

Я давно вже його не бачила і починала нервуватися.

— На кухні. Готує.

— Готує? — перелякалася я і побігла дивитися, чи лишилося ще щось від моєї кухні.

Дивник справді готував, причому готував жваво. Двома передніми лапами він різав помідори. Лівою середньою — чистив цибулю, правою середньою — тер моркву, двома задніми розминав тісто, а в хвості тримав ложку, якою помішував вариво на плиті.

— Привіт, — сказала я.

Дивник кивнув не відволікаючись.

— Обід скоро?

Дивник витяг ложку з каструлі, поклав її на блюдце, вільним хвостом зметнувся вгору, до годинника над своєю головою, і провів китичкою від позначки 12 до позначки 6.

— Через півгодини, — зрозуміла я.

На холодильнику в прозорій мисочці лежав самотою огірок, украдений вчора шукачем. Його ніхто не їв, ніхто не різав на салат, його взагалі ніхто не торкався, він був ніби священним трофеєм.

Річ у тім, що русалки забажали, аби Бурецвіт тепер вряди-годи цупив щось у магазинах і на ринках. Я щиро сподіваюся, що на мою крамницю це не поширюється.

З торгового залу почулися крики. Я швидко повернулася туди. Сварка вже була в розпалі.

— Ти мене дістав, — злився Бурецвіт, — своїми ідіотськими фантазіями, своєю самовпевненістю, своїм телевізором.

— Ти мене теж дістав. У тебе щодо мене комплекс, от і все.

— Чого в мене? Єдина від тебе користь — радіти, що я не такий козел.

Я вхопила Бурецвіта за лікоть і потягла до своєї кімнати.

— У чому річ? — спитала я, коли зачинила за нами двері.

— Лірино, я розумію, що в тебе педагогічні амбіції, але можна було взяти учнем не останнього психа? Це ж все ніби заради мене, ці пошуки, заради мене!

— Бурецвіте, чим він тобі так заважає? Чого ти до нього весь час присікуєшся? Ти постійно його ображаєш!

— Я його охолоджую. Він скоро уявить себе бозна-ким!

— Навіть якщо він уявить себе бозна-ким, від тебе що, шматок відвалиться?

Шукач шумно видихнув.

— Чому люди так хвилюються, щоб інші чогось хорошого про себе не подумали?

— Не в тім річ, Лірино…

— У чому ж? А знаєш, мені й не цікаво. Якщо тобі легше так уважати, то Мереж — частина завдань.

Я полишила його розмірковувати над моїми словами, грюкнувши дверима для більшого ефекту. На телевізорі в залі сидів Дивник, який, певно, прибіг із кухні подивитися, що відбувається. Мереж розвалився у кріслі з самолюбним і засмученим виглядом водночас.

Раптом із моєї кімнати вийшов Бурецвіт і розпочав, ніби нічого й не сталося:

— Отже, головне завдання — клуб. Дивнику!

Дивник витягнув шию.

— Як тобі клуб?

Дивник приставив кінчик хвоста до скроні й повернув.

— Правильно. Отже, нам потрібна провокація, щось таке, аби викликало їхній жвавий до нас інтерес. Так? Щоб ми могли почати їм вішати. Так?

Дивник кивнув.

— Що може викликати подібний інтерес?

Дивник ткнув себе хвостом у груди.

— Відкидається.

— Може, щось у газеті? — ліниво підказав Мереж.

— У газеті?

— Якесь повідомлення з твоєю світлиною.

— Але як ми потрапимо на шпальти газет? Дивнику!

Дивник намалював хвостом у повітрі знак $.

— М-м… не творчо. Лірино!

— Може, не газета, а оголошення?

— Оголошення?

— Яке ми могли би самі розклеїти.

— Гаразд. Ідеї?

На кухні щось зашкварчало, Дивник зірвався з місця і помчав туди.

— Щось, що врізається у пам’ять, — сказав Мереж.

— Добре. Лірино, що у нас на завтра?

— На завтра у нас перша вправа.

4

«Ви не задоволені своєю зовнішністю? Хочете позбутися комплексів? Хочете, щоб на вас звертали увагу?

Спеціально для вас ми розробили комплекс вправ для м’язів обличчя. Виконуючи їх під керівництвом нашого фахівця, ви позбудетеся всіх вад за якихось півроку. Без жодного хірургічного втручання».