Повернення до Лондона не принесло мені спокою: я втікав від своєї долі, немов зловмисник від спогаду про свій злочин. Як, мабуть, прикро було родині, такій гідній моєї пошани, поваги, вдячності, почути подібну відмову з вуст незнайомця, якого вона так радо вітала, прийнявши до свого родинного кола з патріархальною простотою, довірливістю і безоглядністю! Я уявляв собі засмучення Шарлотти, справедливі докори, якими могли обсипати і безумовно обсипали мене в домі Айвзів: адже, хоч би що там було, я дозволив собі піддатися потягу, знаючи, що не маю на те ніякого права. Невже я, сам не усвідомлюючи ганебність своєї поведінки, зробив боязку спробу спокусити дівчину? Втім, як би я не вчинив: чи зупинився б, щоб не втратити звання порядної людини, чи знехтував перепонами, щоб скуштувати втіхи, свідомо приреченої на ганьбу моєю ж власною поведінкою, я у будь-якому випадку прирік би предмет своїх домагань на муки, хай то розкаяння совісті чи терзання болю.

Ці гіркі роздуми породжували в моїй душі інші почуття, сповнені не меншої гіркоти: я проклинав своє одруження, яке, як думалось моєму заблуканому, скаламученому розуму, змінило мою долю і позбавило мене щастя. Я не замислювався про те, що моя страдницька вдача і романтичні уявлення про свободу зробили б шлюб з міс Айвз таким само обтяжливим для мене, як і узи менш тісні.

Лише один образ, незатьмарений і привабливий, який, хоча й навіював глибоку печаль, однак жив у моєму серці, – образ Шарлотти; врешті-решт лише він один примиряв мене з долею. Мені сто разів хотілося повернутися до Бангею, але не переступати поріг дому родини, яку я образив, а, зачаївшись коло узбіччя дороги, підстерегти Шарлотту, увійти слідом за нею до храму, де чекав нас якщо і не спільний вівтар, то спільний Бог, і з Божого попуску вдихнути в серце цієї жінки несказанний жар мого благання, промовивши, хоча б подумки, слова весільного благословення, які я міг би почути з вуст пастора в цьому храмі:

«Господи, поєднай розум подружжя і наповни їхні серця щирою дружбою. Зверни прихильний погляд на твою слугу. Зроби так, щоб ярмо її стало ярмом любові і миру, щоб лоно її стало плодоносним; Боже, зроби так, щоб подружжя це побачило дітей своїх до третього і четвертого коліна і дожило до щасливої старості».

Я не знав, на що зважитися, я писав Шарлотті довгі листи і рвав їх. Декілька малозначущих записок, які я отримав від неї, стали моїм талісманом; у думках моїх Шарлотта завжди була поряд зі мною: зграбна, ніжна, вона, мов сильфіда, супроводжувала мене, очищаючи мої помисли. Всі мої здібності були присвячені їй: вона була осереддям, куди прагнув мій дух, як прагне кров до серця; вона відвертала мене від усього, бо я постійно порівнював усе з нею і вона незмінно виявлялася вищою. Пристрасть непідробна і нещасна – отруєна закваска, яка ховається на самому денці душі і може зіпсувати навіть хліб ангелів.

Місця, де я побував разом із Шарлоттою, години, проведені з нею, слова, якими ми обмінялися, закарбувалися в моїй пам’яті: я бачив усмішку судженої, я благоговійно торкався її темного волосся, я притискав її прекрасні руки до своїх грудей, так само як і ланцюжок з лілій, який з радістю носив би на шиї. Як би далеко не заносила мене доля, білорука Шарлотта завжди була зі мною. Я відчував її присутність, як відчувають уночі запах невидимих у темряві квітів.

Після від’їзду Енгана я став ще більш самотнім, ніж був раніше, ніщо не заважало мені не розлучатися з образом Шарлотти. За тридцять миль поблизу Лондона не залишилося жодних вересових чагарів, дороги, церкви, де б я не побував.

Мене вабили безлюдні куточки, зарослі бур’яном двори, рів, що нащетинився чортополохом; я любив закинуті місця: люди оминали їх стороною, а тим часом десь поряд уже ходив тутешньою землею Байрон. Підперши голову рукою, я дивився на запустілу природу; коли це тяжке видовище занадто пригнічувало мене, на допомогу мені поспішав спогад про Шарлотту; я був як той паломник, що прийшов до безлюдних околиць гори Сінай і почув спів солов’я.

У Лондоні поведінка моя всіх здивувала. Я ні на кого не дивився, нікому не відповідав, не розумів, про що зі мною говорять: мої старі товариші висловлювали припущення, що я збожеволів.

Що сталося в Бангеї після мого від’їзду? Що трапилося з цією родиною, якій я приніс радість і завдав горя?

Не забувайте, що нині я посол при дворі Георга IV і описую те, що трапилося зі мною в Лондоні 1795 року, в Лондоні 1822 року.

Справи змусили мене на тиждень перервати свою розповідь, та сьогодні я знов беруся за перо. Недавно одного дня відразу по обіді мій слуга доповів мені, що перед моїм будинком зупинилася карета і якась пані-англійка просить прийняти її. Оскільки на своєму суспільному терені я узяв собі за правило нікому не відмовляти, я сказав: «Запрошуй».

Я сидів у себе в кабінеті, лакей доповів про леді Салтон; я побачив пані в жалобному одязі; її супроводжували два вродливі хлопчики, також у жалобі: один років шістнадцяти, другий – чотирнадцяти. Я зробив крок назустріч іноземній гості; вона так хвилювалася, що ледве трималася на ногах. Її голос здригнувся, коли вона запитала: «Mylord, do you remember me? – чи ви впізнаєте мене?» Так, я впізнав міс Айвз! Роки, що промайнули над її головою, не торкнулися її весни. Я взяв її за руку, всадовив і сів поряд. Я не міг говорити; в моїх очах стояли сльози; крізь ці сльози я мовчки дивився на неї; по тому, що я відчував, я розумів, як глибоко кохав її. Нарешті я опанував себе і, своєю чергою, запитав: «А ви, добродійко, чи впізнаєте ви мене?» Вона підвела очі і замість відповіді кинула на мене погляд і радісний, і сумний, подібно до давнього спогаду. Я не відпускав її руки. Шарлотта сказала: «Я ношу жалобу по матусі. Батько помер кілька років тому. Ось мої діти». Сказавши ці слова, вона відняла руку і відкинулася в кріслі, притиснувши хусточку до очей.

Помовчавши, вона вела далі: «Мілорде, я говорю зараз з вами мовою, якої ви навчали мене в Бангеї. Я боюся: вибачте мені. Мої діти – сини адмірала Салтона, за якого я вийшла заміж через три роки після того, як ви покинули Англію. Але сьогодні я занадто схвильована, щоб вдаватися в подробиці. Дозвольте мені прийти ще раз». Подаючи їй руку, щоб провести до карети, я запитав, де вона живе. Шарлотта тремтіла, і я притиснув її руку до свого серця.

Назавтра я вирушив до леді Салтон; вона була сама. Ми зараз же заходилися, перебиваючи, розпитувати одне одного. «А пам’ятаєте?» – і за цими запитаннями поставало ціле життя. З кожним «А пам’ятаєте?» ми вдивлялися одне в одного; ми шукали на наших обличчях сліди часу, які невблаганно відмірюють відстань від початкової точки і позначають довжину пройденого шляху. Я запитав Шарлотту: «Як ваша матуся повідомила вам, що…» Шарлотта зашарілася і жваво перебила мене: «Я приїхала до Лондона, щоб просити вас потурбуватися про дітей адмірала Салтона: старший хотів би поїхати до Бомбея. Пан Каннінґ, призначений генерал-губернатором обох Індій, ваш друг; він міг би взяти мого сина з собою. Я буду вельми вдячна, я б так хотіла завдячувати саме вам щастям свого первістка». Вона зробила наголос на останніх словах.

– Ах, пані! – вигукнув я, – про що ви говорите? Яка зрадливість долі! Ви привітно приймали за родинним столом бідного вигнанця, ви не були глухі до його страждань, ви, очевидно, сподівалися звеличити його до почесного звання, про яке він не міг і мріяти, – і от сьогодні ви в своїй вітчизні просите його протекції. Я піду до пана Каннінґа, я докладу всіх зусиль, щоб син ваш, як не тяжко мені вимовляти це слово, так от, щоб син ваш поїхав до Індії. Але скажіть мені, добродійко, якої ви думки про моє нове становище? Яким здаюся я вам сьогодні? Ви говорите мені «мілорде» – мені тяжко чути це слово.

– Здається, ви нітрохи не змінилися, навіть не постаріли, – заперечила Шарлотта. – Коли ми вдома говорили про вас за вашої відсутності, я завжди називала вас мілордом; мені здавалося, що ви заслуговуєте на це звання: хіба не були ви для мене немов чоловіком, my lord and master, моїм паном і повелителем?