Кінець кінцем, якщо поглянути на мою вдачу з усією її недосконалістю, чи можна сказати, що мій шлюб зашкодив мені? Ймовірно, залишаючись неодруженим, я мав би більше вільного часу і спокою; ймовірно, представники певних кіл та дехто зі зверхників світу сього стали б прихильнішими до мене, але якщо пані де Шатобріан і заперечувала мені іноді, обговорюючи питання політичні, однак вона ніколи не зупиняла мене, бо в цих питаннях, як і в справах честі, я керувався лише власним відчуттям. Чи написав би я більше творів і стали б вони кращими, якби я зберіг незалежність? Чи не могло статися так, що, знайшовши собі дружину з-поза меж Франції – про це читачі невдовзі дізнаються, – я перестав би писати і відмовився від батьківщини? А якби я не оженився зовсім, чи не підгорнуло б мене якесь негідне уваги створіння під свою владу, скориставшись з моєї слабкості? Хто знає, чи не занапастив би я все своє життя і чи не заплямував би його, як лорд Байрон? А відтак, коли б настала старість і безумства молодості залишилися б позаду, я був би приречений на порожнечу і жаль: старий, нікому не потрібний кавалер, який все ще тішить себе ілюзіями або ж цілком зневірений дряхлий птах, який кожному стрічному перетирає свою стару жуйку. Якби я дав повну волю своїм бажанням, це не додало б жодної струни моїй лірі, жодного хвилюючого звуку моєму голосу. Необхідність стримувати свої почуття, таїти свої думки, можливо, додала сили моїм звукам, розбурхала в моїх творах внутрішній жар, приховане полум’я, яке подих вільної любові погасив би. Непорушні узи принесли мені – хоча й не без певної гіркоти спочатку – ту розраду, якою я насолоджуюсь нині. Від нещасть мого існування залишилися тепер тільки невиліковні рани. Отже, дружина, чия любов була надзвичайно зворушливою, глибокою і щирою, заслуговує на мою ніжну і вічну вдячність. Вона зробила моє життя більш серйозним, більш благородним, більш гідним, і якщо я не завжди додержувався вірності своєму обов’язку перед нею, у будь-якому разі я незмінно виявляв до неї повагу.

Переглянуто в грудні 1846 року

У 1792 році це був уже не той Париж, який можна було бачити у 1789 та 1790 роках; то була вже не Революція у час свого народження, то був народ, який, незважаючи на провалля, навмання сп’яніло поривався назустріч своїй долі. Натовп перестав бути галасливим, цікавим, метушливим – він став грізним. На вулицях можна було побачити тільки перелякані та люті обличчя; дехто притискався до будинків, щоб прослизнути непоміченим, хтось блукав у пошуках здобичі; зустрічні перехожі – одні, боязко понуривши голову, хутко відверталися від вас, інші – упивалися у вас поглядом: намагалися розгадати ваші секрети й прочитати ваші думки.

Від розмаїтості костюмів не залишилося й сліду; старе не хотіло виявляти себе; всі носили однакові куртки – одяг нового часу, в якому майбутні засуджені дуже скоро мали відбути на ешафот. Вільності, проголошені задля повернення Франції молодості, свободи 1789 року, ці немислимі і аморальні свободи, що запанували, коли порядок уже почав руйнуватися, але коли анархія ще не настала остаточно, поступово скасовувалися волею народу: відчувалося, що народжується плебейська тиранія – тиранія плодовита і сповнена надій, але набагато страшніша, ніж спорохнілий деспотизм давньої королівської влади: адже народ, що став володарем, всюдисущий, і якщо він перетворюється на тирана, то всюдисущий і цей тиран – всесвітній Тиберій, що має всепоглинаючу владу.

З парижанами змішалися прийшлі головорізи з півдня; авангард марсельців, яких прикликав Дантон в очікуванні подій 10 серпня і вересневої різанини. Їх було легко впізнати по лахміттю, смуглявих обличчях, по вигляду підлому і злочинному, але злочинному по-особливому: in vultu vitium – порок у лиці.

У Законодавчих зборах я не знаходив знайомих облич: Мірабо та перші кумири наших смут або вже померли, або втратили колишню славу.

Оратори, які об’єдналися, щоб руйнувати, не здатні були домовитися ані про те, яких обирати вождів, ані про те, яких вживати засобів; вони оголошували один одного негідниками, бардашами, шахраями, злодіями, вбивцями під какофонію свистків і завивання своїх диявольських прибічників. Порівняння бралися з арсеналу катів, черпалися з вигрібних ям, стічних та відхожих місць або підслуховувалися в кублах розпусти. Жести увиразнювали образи; з собачим цинізмом ритори називали все своїми іменами, непристойно і нечестиво хизуючись прокляттями та богохульствами. Руйнування і будування, смерть і народження – це єдине, що можна було розчути в дикому галасі, від якого дзвеніло у вухах. Промови базік, що провіщали тонким або громовим голосом, перебивали не тільки супротивники: чорні сóвки з монастирів без ченців і з дзвіниць без дзвонів весело вривалися в залу через розбиті вікна, сподіваючись на здобич; промови змовкали. Спочатку пернатих закликали до порядку слабким калатанням дзвоника; але, оскільки вони не припиняли свій крик, по них стріляли з рушниць; поранені птахи падали, тріпочучи крильми, посеред Пандемоніуму, у чому можна було вбачити недобрий знак. На повалених колонах, на клишоногих лавах, на понівечених кріслах, на уламках статуй святих, розкиданих попід стінами, сиділи, закинувши на плече списи або схрестивши на грудях голі руки, запорошені, пітні, п’яні глядачі в подертих якобінських куртках.

Найогидніші виродки отримували слово найчастіше. Душевні та тілесні недуги відіграли в нашій смуті велику роль: хворобливе самолюбство породило палких революціонерів.

На зборах у клубі кордельєрів, де я був два чи три рази, володарював і головував Дантон, гун зі статтю гота, кирпатий, з ніздрями, що роздималися, і рябими вилицями, суміш жандарма з прокурором, у рисах якого жорстокість поєднувалася з похітливістю. У стінах своєї церкви, немов під склепінням віків, Дантон разом з трьома фуріями чоловічої статі: Камілем Демуленом, Маратом та Фабром д’Еглантіном – готував вересневі вбивства. Бійо де Варенн запропонував підпалити в’язниці і спалити всіх, хто там є; другий член Конвенту обстоював думку, згідно з якою краще було б утопити всіх ув’язнених; Марат висловився за поголовну різанину. Дантона благали змилуватися над жертвами. «Плювати мені на ув’язнених», – відповів він. У циркулярному листі Комуни він закликав вільних людей повторити в провінції паскудство, вчинене в Кармелітському монастирі та в Абатстві.

Звернімося до історії: як свого часу Сікст П’ятий порівняв самовідданість Жака Клемана, що присвятив себе порятунку роду людського, з таїнством втілення, так Марата порівнювали зі Спасителем; як Карл IX написав намісникам провінцій, щоб вони продовжили Варфоломіївську ніч, так і Дантон вимагав від патріотів продовження вересневої різанини. Якобінці займалися плагіатом; навіть віддаючи Людовіка XVI на смерть, вони не були оригінальними: так само вчинили англійці з Карлом I. Оскільки до злочинів виявилися причетними величезні юрби людей, дехто зовсім не до речі уявив, ніби на цих злочинах, що були не більш ніж огидними карикатурами на Революцію, стоїть її велич: споглядаючи страждання прекрасної природи, небезсторонні й педантичні уми захоплювалися лише її конвульсіями.

Дантон, більш щирий, ніж англійці, говорив: «Ми не будемо судити короля, ми вб’ємо його». Він говорив також: «Ці священики, ці дворяни ні в чому не винні, але вони мусять померти, бо їм немає місця у нашому житті; вони гальмують хід подій, вони – перешкода майбутньому». Слова ці здаються страх якими глибокими, однак розмаху генія в них немає: адже з них випливає, нібито невинуватість – дрібниця і мораль можна відсікти від політики, не завдавши останній шкоди, а це неправильно.