Історики Революції забули поряд із зображенням того, що коїлося всередині Франції, помістити зображення того, що відбувалося за її межами, показати силу-силенну вигнанців, змушених братися до різних ремесел, та терпіти різні муки залежно від клімату і звичаїв народів, що прихистили їх.

За межами Франції все відбувалося з окремими особами: злети і падіння, приховані від світу печалі, мовчазні та безкорисливі жертви, і, проте, попри всю різноликість емігрантів, серед яких були люди всіх станів, різного віку, обох статей, вони зберігали єдину непорушну ідею; стара Франція поневірялася світом зі своїми забобонами і своїми слугами, як колись Божа церква блукала по землі зі своїми чеснотами та своїми мучениками.

Усередині Франції все відбувалося з суспільством у цілому: Барер закликав до вбивств і завоювань, громадянських воєн та воєн з іншими країнами, відбувалися грандіозні битви у Вандеї та на берегах Рейну, трони руйнувалися з наближенням нашої армії, наш флот тонув у хвилях, народ викидав монархів з їхніх гробниць у Сен-Дені і кидав прах мертвих королів в обличчя королям живим, щоб засліпити їх; нова Франція, славна своїми новими свободами, горда навіть своїми злочинами, міцно стояла на своїй землі, продовжуючи при цьому розширювати свої межі за допомогою подвійної зброї – сокири ката і шпаги солдата.

За чотири льє від Бекклза у маленькому містечку під назвою Бангей мешкав англіканський пастор, преподобний пан Айвз, відомий знавець грецьких старожитностей і математики. Мав ще нестару дружину, красуню і розумницю, та єдину доньку, якій на той час було п’ятнадцять років. Мене відрекомендували Айвзам, і в їхньому домі мене зустріли дуже гостинно. Ми пили на староанглійський манір і просиджували за столом ще години зо дві після того, як пані покидали нас. Пан Айвз, побувавши в Америці, полюбляв розповідати про свої подорожі, так само слухати мої історії, розмовляти про Ньютона і Гомера. Дочка пастора, яка на догоду йому опановувала науки, була чудовою музиканткою і співала не гірше за пані Паста. Вона знову приєднувалася до нас за чаєм і розгонила сон старого священика, який вельми заохочував і нас своїм прикладом. Спершись ліктем на піаніно, затамувавши подих, я слухав міс Айвз.

Закінчивши музичні вправи, young lady [41] розпитувала мене про Францію, про літературу; вона просила накреслити їй план занять; найбільше їй хотілося вивчити італійських авторів, і вона чекала від мене пояснень щодо «Божественної комедії» та «Єрусалима». Трепетна чарівність щирої прихильності поступово забирала наді мною силу: свого часу я наряджав індіанок, проте не зважився б підняти рукавичку міс Айвз; перекладаючи деякі уривки з Тассо, я силувався заховати своє збентеження. З Данте, генієм більш цнотливим і мужнім, мені було простіше.

Ми з Шарлоттою Айвз підходили одне одному літами. У зв’язки, що виникають посередині життєвого шляху, вкрадається певна меланхолія; якщо ви спізнали кохання у зрілому віці, більша частина ваших спогадів далека від вашої обраниці; дні, проведені в іншому середовищі, тяжкі для пам’яті, вони ніби відрубані від нашого існування. Якщо закоханих розділяють роки, ще складніше: старший почав жити перш, ніж молодший з’явився на світ; молодшому призначено, своєю чергою, рано чи пізно залишитися самому; перший пізнав самоту по цей бік колиски, другого самота чекає по той бік могили; для першого пусткою було минуле, для другого пусткою стане майбутнє. Важко кохати, навіть коли є всі умови для щастя: юність, краса, вільний час, злагода сердець, смаків, звичок, манер і років.

Упавши з коня, я змушений був пробути в домі пана Айвза певний час. Була зима; мрії починали відступати перед посутністю. Міс Айвз стала стриманішою; вона більше не приносила мені квітів; вона не бажала співати.

Якби мені сказали, що решту своїх днів я проведу, незнаний ніким, у лоні цієї віддаленої від світу родини, я помер би з радості: коханню бракує лише міцності, щоб обернутися на Едем до гріхопадіння і нескінченну Осанну водночас. Зробіть красу нескороминущою, молодість довговічною, серце невтомним, і ви пізнаєте райське блаженство. Любов – верховна розкіш, через те і не покидає її марна мрія бути такою вічно; їй потрібні одні лиш непорушні обітниці; не маючи радощів, вона прагне увічнити свої жалі; перетворившись на грішного янгола, вона й далі говорить мовою, якою промовляла в обителі непорочності; її надія – ніколи не закінчуватися; підкоряючись своїй подвійній земній природі і так само подвійній земній ілюзії, вона прагне продовжити своє життя в безсмертних думках і поколіннях, що змінюються.

Я із сумом усвідомлював, як наближається мить, коли мені доведеться покинути гостинний дім пана Айвза. Обід напередодні мого від’їзду минув безрадісно. Голова родини, на мій великий подив, пішов геть відразу після десерту і забрав із собою доньку, залишивши мене удвох із пані Айвз. У неї був надзвичайно збентежений вигляд. Я чекав докорів щодо прихильності, яку вона могла помітити, але про яку я ніколи не говорив. Вона поглядала на мене, опускала очі, червоніла; сама вона, привабна в своєму збентеженні, могла б збудити до себе почуття надзвичайно палке. Аж ось, насилу впоравшись із хвилюванням, що заважало їй говорити, вона вимовила по-англійськи: «Добродію, ви бачили, як важко мені говорити: не знаю, чи подобається вам Шарлотта, але матір обдурити неможливо; моя донька, я впевнена, почуває до вас прихильність. Ми порадилися з паном Айвзом: ви підходите нам з кожного погляду; ми гадаємо, що з вами наша донька буде щасливою. У вас більше немає вітчизни; ви втратили рідних; майно ваше продане: чи варто вам повертатися до Франції? Після нашої смерті статок наш відійде Шарлотті, а поки що живіть з нами».

З усіх випробувань, що випали на мою долю, це було найбільш нищівним і суворим. Я впав до ніг пані Айвз, я обсипав її руки поцілунками й окропив сльозами. Вона гадала, що я плачу з щастя, і заплакала з радощів. Вона простягла руку, щоб смикнути за шнурок дзвінка; вона хотіла покликати чоловіка і доньку. «Облиште! – вигукнув я. – Я одружений!» Вона знепритомніла.

Я вийшов і, не заходячи до своєї кімнати, пішки подався до Бекклза. Звідти я на поштових виїхав до Лондона, написавши пані Айвз листа, копії якого, на жаль, не зберіг.

У грудях моїх живе найсолодший, найніжніший, найтепліший спогад про цю подію. Родина пана Айвза – єдина, що бажала мені добра і прийняла мене по-справжньому щиро ще до того, коли я прославився. Бідний, безвісний вигнанець, не спокусник, не красень, я міг віднайти упевненість у завтрашньому дні, вітчизну, чарівну дружину, здатну вилікувати мене від самоти, матір, яка красою майже не поступалася доньці і могла замінити мою стару матусю, освіченого батька, вигадника і цінителя словесності, гідного зайняти місце мого рідного батька, якого відняло у мене небо; чим відплатив я за все це? Мені віддали перевагу, не плекаючи щодо мене ніяких ілюзій; отже, мене любили. Відтоді я тільки один раз у житті відчув прихильність, яка була достатньо величною, щоб вселити мені таку саму довіру. Що стосується опікування, яке мені траплялося відчувати згодом, я ніколи не знав напевно, чи, бува, не зовнішні причини, чи відгомін слави, чи інтереси партій, блиск літературної або політичної популярності були причиною цієї запобігливості.

Втім, одруження з Шарлоттою Айвз змінило б мою земну долю: схоронивши себе в одному з британських графств, я став би джентльменом-мисливцем, з-під мого пера не вийшло б ані рядка; більш того, я забув би рідну мову, адже починав уже писати й думати англійською. Чи багато втратила б моя вітчизна від мого зникнення? Якби я міг забути про те, що стало мені втіхою, я сказав би, що, залишившись в Англії, прожив би безліч днів спокійних, замість багатьох тривожних, що випали на мою долю. Імперія, Реставрація, розбрати й міжусобиці, що терзають Францію, – до всього цього мені було б байдуже. Мені не треба було б щоранку виправляти помилки, боротися з помилками. Чи дійсно я маю справжній талант і чи талант цей був вартий того, щоб принести йому в жертву моє життя? Чи переживуть мене мої твори? Якщо переживуть, чи знайдеться в перетвореному і заклопотаному зовсім іншими речами світі публіка, яка побажає мене слухати? Чи не стану я уламком минулих часів, незрозумілим для нових поколінь? Чи не вважатимуть зневажливі нащадки мої думки, почуття, навіть мій стиль віджилими і нудними? Чи зможе моя тінь сказати, як сказала Данте тінь Верґілія: «Poeta fui е cantai – Я був поет, пісні складав любимі» [42].