Дантон не вірив у принципи, які захищав; він убирався в революційні шати лише задля того, щоб досягти успіху. «Приходьте горланити разом з нами, – радив він одному юнакові, – коли розбагатієте, ви зможете робити все, що захочете». Він зізнався, що не продався двору тільки тому, що за нього недорого давали: безстидство розуму, який знає собі ціну, і користолюбства, яке репетує про себе на всю горлянку.

Поступаючись у всьому, навіть у потворності, Мірабо, підручним якого він був, Дантон перевершував Робесп’єра вже тим, що не давав злочинам свого імені. Він зберігав релігійні почуття: «Не для того ми боролися з забобонами, – говорив він, – щоб запанувало безбожжя». Його пристрасті могли бути вжиті на благі наміри вже хоча б через те, що були пристрастями. Засуджуючи вчинки людей, слід зважати на їхню вдачу. Злочинці, подібно Дантону наділені палкою уявою, видаються, саме через нестриманість їхніх промов та розтління звичаїв, більш порочними, ніж злочинці з холодним серцем, тоді як насправді вони порочні меншою мірою. Це зауваження так само справедливе й щодо народу: у масі своїй народ – пристрасний поет, автор і виконавець п’єси, яку він грає з власної або чужої волі. Його безчинства – наслідок не так природженої жорстокості, як несамовитості натовпу, захмелілого від видовищ, а надто видовищ трагічних; недаремно в тих паскудствах, які чинить народ, завжди є щось надмірне – здається, ніби натовп непокоїть те, чи достатньо промовистий у нього вигляд і чи сильне враження він справляє.

Дантон тепер ускочив у пастку, яку сам наготував. Скільки б він не кидав хлібні кульки в обличчя суддям, як би сміливо і благородно не тримався, скільки б не збивав суд з пантелику, не завдавав страху Конвентові, не міркував логічно про ті злочинства, що привели його ворогів до влади, скільки б не вигукував, охоплений поривом запізнілого розкаяння: «Це я наказав заснувати ваш підлий трибунал: хай простить мені Бог і люди!» – фраза, яку не раз так само повторювали й інші, – все було марно. Доводити, що трибунал підлий, слід було до того, як тебе самого віддали під суд.

Дантону не залишили вибору: він мусив тепер прийняти власну смерть так само байдуже, як сприймав смерть своїх жертв, а ще – тримати голову вище, ніж занесений над нею ніж гільйотини. Так він і зробив. З помосту Терору, де ноги його угрузали в згустках пролитої напередодні крові, він, озирнувши натовп поглядом презирливим і владним, сказав катові: «Покажи мою голову народу; вона того варта». Голова Дантона залишилася в руках ката, а обезголовлена тінь з’єдналася зі скривавленими тінями своїх жертв: ще один прояв рівності.

Диякон та іподиякон Дантона, Каміль Демулен і Фабр д’Еглантін, скінчили життя так само, як і священик їх парафії.

Епоха, коли катам виплачували пенсію, коли в бутоньєрці якобінської куртки замість квітки красувалася то маленька золота гільйотина, то шматочок серця страченого, епоха, коли люди горлопанили: «Хай живе пекло!», радо справляючи криваві оргії, давши волю гострій шпазі та несамовитій злості, коли пили за небуття і голяка танцювали танок смерті, щоб не було потреби роздягатися, коли настане черга приєднатися до покійних, – ця епоха повинна була рано чи пізно увінчатися останнім бенкетом, останньою буфонадою болю. Демулен постав перед судом Фук’є-Тенвіля. «Скільки тобі років?» – запитав голова. «Стільки ж, скільки було санкюлотові Христу», – відповів блазень Каміль. Одержимі ідеєю помсти, ці душителі християн безупинно повторювали ім’я Христа.

Було б несправедливим забувати, що Каміль Демулен посмів виступити проти Робесп’єра і цим відважним вчинком спокутував свої помилки. Він дав сигнал реакції проти Терору. Юна, чарівна, сповнена сил дружина, пробудивши в ньому любов, разом з нею пробудила чесноту і жертовність. Обурення вклало у вуста трибуна, відомого своєю безстрашною і вольною іронією, слова, сповнені красномовства; він обрушив люті удари на ешафот, зведений його ж власними стараннями. Відповідно до того, як говорив у своїх промовах, він вислухав вирок без усякої покірливості; дорогою він побився з катом, тож коли надійшла його остання година, постав перед ешафотом геть розтерзаним.

Фабр д’Еглантін, автор п’єси, яка переживе свого автора, виявився, на противагу Демулену, занадто слабий духом. Жан Розо, паризький кат часів Ліги, засуджений до страти через повішення за пособництво вбивцям президента Бріссона, не міг зважитися засунути в петлю власну голову. Схоже, що, вбиваючи інших, людина не навчається вмирати сама.

Суперечки в клубі кордельєрів переконали мене в тому, що все в суспільстві стрімко змінюється. У 1789 і 1790 роках я бачив, як Установчі збори почали зживати зі світу королівську владу; я застав ще не задубілий труп старої монархії, відданий у 1792 році на розтерзання законодавчим різникам; вони роздирали і розчленовували його в низьких залах своїх клубів, як ті охоронці з алебардами, що порубали на шматки і спалили тіло Генріха Міченого в замкових підземеллях Блуа.

Я назвав імена Дантона, Марата, Каміля Демулена, Фабра д’Еглантіна, Робесп’єра – жоден з них не вцілів. Я мимохіть зіткнувся з ними на шляху від новонароджуваного американського суспільства до вмираючого європейського, з лісів Нового Світу до пустелі вигнання: менш ніж кілька місяців пробув я на чужині, а смерть уже визволила від мук цих своїх поборників. Відтоді минуло стільки років, що нині мені здається, ніби в юності я справді побував у пеклі і відтоді весь час зберігаю невиразний спогад про злих духів, які зустрілися мені там, на березі Коцита; це – ще один сон серед незліченних марень мого життя, гідних зайняти місце в моїх Замогильних анналах.

Я був щасливий знов зустрітися з паном де Мальзербом і обміркувати з ним мої заповітні плани. Я відкрив йому свої наміри щодо другої подорожі, яка мала тривати дев’ять років, але до того мені необхідно було ненадовго з’їздити до Німеччини; я придумав таке: спішно приєднавшись до армії принців, я так само спішно повертаюся назад, щоб знищити Революцію; відтак витративши на все це два-три місяці, я, розіп’явши всі вітрила, знову вирушаю до Нового Світу, спекавшись Революції, натомість маючи дружину.

Але насправді я не надто вірив у те, що так ревно захищав; я передчував, що еміграція – дурниця і божевілля. «Утискали мене усіма сторонами, – говорить Монтень, – ґібеллін вважав мене ґвельфом, ґвельф – ґібелліном». Маючи неприязнь до абсолютної монархії, я не створював собі ілюзій щодо дій, які мав намір чинити: сповнений тривожних сумнівів, я, хоча й наважився пожертвувати собою, вважаючи це справою честі, все ж хотів дізнатися, якої думки про еміграцію пан де Мальзерб. Я застав його вельми розгніваним: злочини, свідком яких він був, вичерпали політичне терпіння приятеля Руссо; він твердо знав, на чий бік стати: жертв чи катів. Будь-який порядок, стверджував він, кращий, ніж той, який запровадили творці революції, що ж до моєї долі, то він вважав, що я, як будь-хто з чоловіків, що носять шпагу, не маю права ухилитися від допомоги братам безправного короля, який скніє у ворожій неволі. Він схвалював моє повернення з Америки і вмовляв так само мого брата вирушити в дорогу разом зі мною.

Я переповів йому свої думки, які мав на той час, щодо союзу з іноземцями, інтересів вітчизни тощо. Відповідаючи мені, він не обмежився загальними міркуваннями і навів мені такі приклади, на які я не мав що заперечити. Він згадав ґвельфів і ґібеллінів, що спиралися на війська імператора або папи; англійських баронів, які повстали проти Іоанна Безземельного. Нарешті, дійшовши до наших днів, він вказав мені на американську республіку, що звертається по допомогу до французів. «Отже, – вів далі пан де Мальзерб, – люди, найбільш віддані свободі та філософії, республіканці і протестанти ніколи не вважали для себе негідним користатися з чужої допомоги, якщо вона могла принести перемогу їхнім переконанням. Чи здобув би Новий Світ незалежність без нашого золота, наших кораблів і солдатів? А хіба сам я не приймав у 1776 році Франкліна, який прагнув відновити ті переговори, які розпочав Сайлас Дін, – невже Франклін був зрадником? Невже свобода Америки заслуговує меншої пошани тому, що її виборював Лафаєт і воювали французькі гренадери? Кожний уряд, який, замість того щоб охороняти основні закони суспільства, переступає закони справедливості й основи правосуддя, знищує сам себе і повертає людину до природного стану. Отже, немає нічого поганого в тому, щоб захищатися хто як може й удаватися до тих засобів повалити тиранію і відновити права всіх і кожного, які здаватимуться найбільш надійними».