Тепер чоловік шукає спосіб, як провести всередину абдала, котрий, мабуть, уже добрався до воріт. Тому й дивиться на варту.
Щоб провести абдала всередину, йому потрібно знайти тріщину у стінах караван-сараю, яка з’явиться тут через багато років, через цілі сторіччя потому. Однак наразі в караван-сараю тільки одне слабке місце — куток у колоні арки, що тримає головну вежу посеред двору.
Він вештається. Скрадається повз мури та попід аркою, щоб його не помітила сторожа. Врешті-решт він знаходить те, чого шукав.
Стіни караван-сараю міцні, неначе у фортеці. Однак там, де його головна частина зливається з боковим муром, що огороджує двір, ґрунт чомусь трохи осів, а один з тих каменів, що при самій землі, ледь-ледь хитається. Проте, щоб з цього місця утворилася тріщина, потрібні щонайменше сотні років. Чоловік же разом зі своїми друзями, заледве переступивши поріг цього караван-сараю, що стояв на широкій рівнині поміж горами, одразу опинився в його часі, де й лишався закритим — у часі абдала, що тупцював за ворітьми, вочевидь, здригаючись від холоду, як і він.
Але… Зненацька… Чоловік буде приголомшений. Адже в мурі утвориться тріщина розміром з людину, і хтось в одязі абдала проникне в двір, щось тихо шепочучи запорошеним у степу голосом.
Аби зрозуміти цей шепіт, чоловік докладає таких розумових зусиль, ніби читає якийсь давній текст. Коли ж абдал, беззвучно віддалившись, підходить до частини будівлі, де сплять люди, він і хоче наздогнати його, і водночас має подумки скласти почуті слова в такі речення: «Я довго оглядав мури, врешті знайшов ту нову тріщину. Спочатку її не було. Так, наче потім з’явилася». Ось чому зараз абдал складає хвалу Богу.
Наздогнавши дервіша, чоловік не дивиться на нього. Він думає про те, що той голодний; біжить до свого тапчана, дістає з торби, що в узголів’ї, загорнені у прозорі шматини скибки хліба з сиром та м’ясом між ними, несе йому, простягає…
Та абдал замість того, щоб класти їжу до рота, підносить її до пояса. З-під запилених складок висувається чиясь мордочка з двома лапами. Нижню частину звіряти не видно. Але воно потроху згризло всю їжу між цими мордочкою та лапами…
Чоловік приголомшено дивиться на абдала. Той же вперся очима у звіря, яке їсть, і мовчить. Те, мабуть, уже наситилося, бо знову забилося за пояс, маленький кусень хліба впав додолу. Тоді абдал нагинається, піднімає його, обдмухує та кладе до рота. Чоловік простягає йому ще скибку хліба. Мовчки бере її абдал та, сівши скраю на вал, що тягнеться вздовж муру, починає поволі їсти, важко пережовуючи. Либонь, у нього в роті не залишилося жодного зуба.
Храп тих, що поснули, котиться хвилею: то наростає, то вщухає. Чи так само гудуть і тутешні вітри? Абдал жує. Чоловік дивиться на нього.
Потім чоловікові стало замало місячного світла, він пройшов попід аркою в частину, відведену для відпочинку, наблизився до свого тапчана, дістав із торби ліхтар і, вже присвічуючи дорогу, впевненими кроками повернувся до абдала.
У жовтому сяйві ліхтаря він почав малювати портрет абдала, який пережовував хліб. Руками. У повітрі. Він малював портрет абдала руками в повітрі. Не відриваючи від абдала очей. Портрет поволі набирав форм, абдал же під його штрихами поволі сплющувався.
Чоловік, мабуть, вирішив закінчувати портрет, бо опустив на землю ліхтаря, якого тримав поміж колін, і, ніби зібравшись насунути на сплющеного абдала рамку, узяв його й також поклав на землю. У сяйві ліхтаря, яке било збоку, він на мить задумався, де поставити підпис, відтак дістав із кишені якесь довге, наче рожен, знаряддя, схоже на скульпторський різець. Приставивши його абдалові до здухвини, він почав виводити підпис. Тоді трапилося щось зовсім неочікуване: чоловік ще не завершив підпису, як абдал розтулив беззубого рота, і, навіть не розпрямившись, майже не ворушачись, так закашляв, що чоловікові вуха розривало на шматки. Він відірвав різця від абдала. Але це не допомогло. Кашель перетворився на блювоту. Спочатку довкола почав розлітатися пережований хліб, потім — чорні згустки крові, за ними — частинки легень, чорні та закривавлені.
Переляканий чоловік утік від дервіша. Навіть забувся прихопити ліхтаря. Заледве добрався до свого тапчана і з головою заліз під ковдру. Тільки коли серце трохи вгамувалося, він прислухався довкола. Кашель давно втих. Не було чути й блювання. Незабаром знадвору, ніби наближаючись, залунали кроки. Якийсь дитячий страх, що роками таївся на дні його душі, раптом підвів голову. «Іде господар караван-сараю, він виявив мій підпис і зараз звинуватить мене…», — злякався чоловік. Але люди, а точніше, кроки, віддалилися. Мабуть, це була нічна варта. Серце стихло, усе заніміло й надворі. Пригода досі не вкладалася чоловікові в голові. Здавалося, йому те все наснилося.
Але… Зненацька… Якісь гострі-гострі штуки вп’ялися йому в ноги. Він почав їх виривати. Навіть не бачачи, не дивлячись, він уже знав, що це. Чоловік обома руками щосили здавив звіряті горло, сам же закричав, скільки стало голосу. Розбуджені люди поприбігали. Примчалася варта разом із господарем караван-сараю. Тварину заледве відірвали від його стегна; крізь пошматований одяг сочилася кров. Чоловік пішов услід за всіма. Юрма минула арку. У дворі, оточеному валами, нічого не було видно — сяйво ліхтарів та смолоскипів засліплювало очі. Щоб відірвати звіря від чоловіка, до його шиї прив’язали мотузку. Як тільки всі вийшли у двір, один із постояльців розкрутив мотузку зі звіром у себе над головою та швидко випустив з рук, метнувши його, ніби камінь з пращі. Звіря разом із мотузкою полетіло за мур, там і пощезло. Затим господар караван-сараю відіслав усіх спати.
Коли ранком друзі чоловіка вирушали в дорогу, той до них не приєднався. Хоч як вони наполягали, але не переконали його. Чоловік твердив, що не зможе покинути караван-сараю. Тоді мандрівники вирішили, що поблукавши по довколишніх місцях, зупиняться в одному великому місті, що розкинулося неподалік від того караван-сараю. Вони домовилися зі своїм супутником зустрітися там через п’ять днів. Друзі поїхали.
Чотири дні й чотири ночі провів чоловік у караван-сараї. А на ранок п’ятого дня осідлав свою металеву істоту та, з усіма розпрощавшись, виїхав за ворота. Він гадав, що близько полудня добереться до міста, де його чекають приятелі.
Та тільки-но чоловік повернув за ріг караван-сараю, щоб виїхати на дорогу, як щось, наче блискавка, миттю вистрибнуло з-за найближчого каменя та кинулося на нього. Той навіть не встиг закричати. Цього разу звіря, нітрохи не завдаючи болю, швидко залізло йому в кишеню. Вони поїхали разом. Думаючи весь час про те, як кігті з кишені ось-ось устромляться йому в живіт та здухвину, чоловік знайшов місто аж пополудні. Проте нічого не сталося. Кишеня його тоненького літнього піджака була випукла, наче в ній лежала зім’ята хустинка. Коли він приєднався до друзів, ніхто й не зрозумів, що в кишені притаїлося звіря. Чоловік задумав зробити те, що не вдалося абдалові. Він намірився дістати тварину з кишені, щойно відчує в тілі перший кіготь, відтак задушити її на очах у друзів, яких тієї ночі розбудив своїм криком. Адже ті думали лише про те, як краще покепкувати з нього, бо потривожив їхній сон, ще й потішалися, що здали нерви, коли не хотів залишати караван-сараю. Якщо ж звіря одразу не здохне, він або заріже його першим-ліпшим гострим предметом, що потрапить до рук, або розтрощить каменюкою голову.
Чоловік чекав. Тваринка сиділа тихо. Та тільки-но він нишком, непомітно від усіх, проводив рукою по кишені, як одразу відчував її тепле тільце й дихання.
Чоловік чекав. Уже аж під вечір того дня його осяяла думка, що зовсім не потрібно дожидатися нестерпного болю, аби задушити, зарізати, знищити звіря. Це було божевіллям — поводитися так, ніби він гадає, що цілісіньке життя носитиме його в кишені. Нітрохи не знаючи, чому та відколи абдал носив це звіря, він ще під час їхньої зустрічі збагнув, що той, мабуть, не розлучався з ним усе життя. Власне, так абдал і поводився.
