від краю до краю вештаючись в тім безлюднім безголоссі, він зненацька відчув, як пісенька, котру один з його друзів любив десятки разів виспівувати в юності, дійшла йому до свідомості… Чим вітер дужчає на морі, тим хвилі… Хоча й пісня мала такий початок, у ній ішлося про те, як тополі, тополі за Аксараєм [7] кидають тінь. Базар було обсаджено тополями зі всіх боків. Височенними тополями, тремкими, шарудливими. Нескінченний базар застиг у німоті, і крім дощового вітру, його більше нічого не турбувало; на тім широкім просторі від краю до краю

Він спробував закричати, але, немов уві сні, не чув власного голосу. Поки він дістався платформи, на ній залишився один-єдиний автобус. Геть захеканий, запитав водія: о котрій той виїздить.

— Автобус не рушатиме, — відповів водій. — Він нікуди не їде.

Чоловіку перехопило дух від люті. Глибоко ковтнувши повітря, він спершу затнувся, відтак розпачливо запитав:

— Щойно тут стояло три автобуси. Куди поїхали два інших?

— Куди поїхали? — перепитав водій, усім видом показуючи, який здивований цим запитанням. — Один — до Гюндюзлю, другий — до Аріфкоя.

розділяючи це базарне безлюддя уявною лінією по діагоналі, він блукає по ньому від краю до краю та знову спостерігає за самим собою з-за базару, з вулиці, озброєний точністю лінз; аж раптом він помітив, що чоловікові, який блукає посеред куряви в цій смертельній тиші, й на гадку не спадає море. Але він зауважує це, як той чоловік, що дивиться з вулиці, чи як — той, що від краю до краю

Цього вечора рейсів на Сазандере більше не буде, — повідомив йому один з працівників автовокзалу. Якоїсь миті чоловік завагався. Може, сісти на інший автобус, поїхати кудись деінде, а мандрівку в Сазандере відкласти до наступного літа? Все, як завжди. Але він передумав. Вийшовши з приміщення на вулицю, чоловік відчув, як середземноморський гамір, що сягав о цій порі свого найбурхливішого піку, впився йому в голову, немов терня. Знесилював шум транспорту, кінотеатрів просто неба, вуличного юрмиська, торговців шербетом та фундуком. Він перетомився, глухота потрохи минала. Чоловік знайшов готель і ліг спати.

Прокидаючись, він і далі вештався базаром. А очунявши від сну, став лаяти себе, що йому бракує кебети. Учора ввечері він то марив базаром, то дивувався гармидеру, а те, що треба було дізнатися, не дізнався. Усі автобуси на Сазандере — як йому сказали — роз’їхалися не за маршрутом. То чи був учора автобус на Сазандере? Якщо ж він рушає сьогодні ввечері, то звідки? Люди, які вчора показували дорогу, збили його з пуття або через власну необізнаність, або — зі свинства. Що ж буде цього вечора? Навіть якщо автобус рушає вдень, він не піде на автовокзал. Це ж безглуздя: смажитися в розпеченому під сонцем автобусі, якщо тут можна поплавати в морі. Він сів на фунікулер і спустився до моря. Повернувшись під вечір, чоловік смачно попоїв, відтак, подавшись на автовокзал, знайшов тут адміністратора. Той повідомив, що є аж три автобуси до Сазандере, які мали б рушати через кожних півгодини. Перший відправляється завжди, якщо є пасажири, другий знову-таки повинен набрати пасажирів, третій… Чоловік дізнався, коли вирушає перший автобус, і, трохи поблукавши вулицями, які щойно ожили, прийшов на платформу за півгодини до від’їзду.

Чи то він за цей вечір уже трохи звик до шуму, чи то тиша в серці оберігала вуха, але той буцім відкотився кудись далеко, за вокзал. Чоловік ніби знову опинився на базарі… Море немов поволі віддалялося від нього. І хоча він був тут, прагнув до моря, утім, аж із надто несподіваною рішучістю очікував автобуса, наче мисливець — здобич. Ставши чоловіком на базарі, він забув про море. Він зауважує це, як той чоловік, що дивиться з вулиці, чи як — той, що

від краю до краю блукає базаром? Чоловік, що блукає базаром, думає про смерть укінці дороги, або ж це чоловік, який знімає фільм, знає, що той так думає. «Чому я знімаю фільм про цей смертоносний день, а не про ті три — базарного життя?» — мабуть, міркує він там, на вулиці, на початку сходів. Проте не він один пропускає ці думки крізь серце, а й — той він, що тиняється базаром. Він підвів голову й начебто не дивиться на того себе, який знімає фільм, та врешті зібравшись глянути на нього, пробігся очима по тополях. У кожному разі та птаха прилітає пугати ночами й на ці тополі. Відтак, оминаючи поглядом того себе, який знімає фільм, він потупив очі додолу та знову пішов. Він ішов, знімав згори свій фільм. Діставшись до протилежного краю базару

Усвідомивши, що три-чотири різні проміжки часу накладаються один на один, він геть заплутався. Поки автобус, якого чекав, наближався сюди, він, либонь, утомившись від мандрів, закуняв; відтак обернувся й на чоловіка, що блукав базаром, і на чоловіка, який згори знімав про нього фільм. Занурюючись у вокзальний шум, він не покинув цього переходу. Тієї миті разом із чоловіком, який ходив по автовокзалу, їх стало троє. Чоловік, який ходив по автовокзалу, водночас був і всередині, і поза тими, що на базарі; він ніби бачив їх перед собою. Ніч і далі вела його уві сні тим нескінченним переходом. Зараз він досі перевтілювався у чоловіків, що на базарі. Як він потроївся, так само й розпався на чотирьох осіб у споминах уві сні, що марився в іншому сні; він бачив себе на автовокзалі й крім того, що бачив… Цьому не було краю. «Я множуся, неначе в дзеркалах; це можна пояснити перевтомою, люттю й перешкодами, які постають одна за одною», — бурмотів він, намагаючись себе заспокоїти. Чоловік здригнувся. До платформи підповз облуплений автобус — настав час від’їзду. То був один із тих допотопних, зношених на тисячах доріг автобусів, котрих називали «вітрильниками» — радше глумливо, ніж порівнюючи з красивими кораблями, омитими водою. На запитання: «Це до Сазандере?», він почув від водія невиразний буркіт, котрий можна було розтлумачити і як «так», і як «ні»… Оскільки чоловік уже звик до шуму, то свій голос і запитання він почув напрочуд добре. Водій же був із тих істот, що нізащо не спустяться до рівня нижчих створінь, званих пасажирами. Чоловік вирішив трохи зачекати. Затим до сусідньої платформи під’їхав ще давніший, ще більш облуплений «вітрильник». Чоловік підійшов і до його водія, поставив те саме запитання. Цього разу відповідь була схожа на різке «так». Чоловік зайшов у салон, знайшов собі досить пружне, не прогнуте крісло та вмостився в нього. У дорозі навіть можна було б витягнути ноги, якщо ніхто не вмоститься попереду… Базар знову постав у нього перед очима.

діставшись до протилежного краю базару, він тепер перестрибував через низенький насип на вулицю. Другий чоловік, що стояв угорі вдалині, себто він-таки, пішов, склавши камеру. Він завершив знімати фільм про чоловіка, який блукав безлюдним базаром. Бобіна вже мала бути в коробці

Він вивільнявся з каламуті сну… Поруч щось брязнуло, чоловік зірвався на ноги. Він знову заснув? Перший автобус рушав у дорогу. Те блякле, облуплене «корито», що змусило його схопити валізу й торбу та вистрибнути надвір, під поглядами юрмиська, навіть зуміло виїхати. Але він не бачив водія автобуса, у який сів. Тоді він запитав у когось з людей на платформі, куди попрямував попередній.

— Мабуть, у Соукгьоле, — відповіли йому.

Чоловік перевів дух.

— А коли рушає цей автобус? — запитав він знову.

— Цьому немає куди поспішати, та й водій уже в ліжку. Щойно пішов спати… Цей автобус виїде завтра вранці. То транспорт Казларів.

Чоловік, мов з’їхавши з глузду, забігав по автовокзалу; розшукав адміністратора. Вочевидь, усі, крім нього, знали, звідки від’їжджають автобуси на Сазандере. Окрім нього, тут більше аніхто не шукав їхньої платформи. Водночас, якщо Сазандере існувало насправді, а не лише в його уяві, то туди мало б їздити чимало людей. Утім, адміністратор, якого він висварив, відповів: